Нинішня кампанія з виборів Президента України приголомшує численними сюрпризами, оголює те, що роками було приховано від очей суспільства, — як погане, так і хороше. Наприклад, багатьом здавалося, що у складі Української православної церкви Московського патріархату мало справжніх патріотів своєї країни, особливо серед кліру — дияконів, священиків, єпископату, не кажучи вже про чернецтво. Такій побіжній і несправедливій думці сильно посприяла бурхлива (щоб не сказати — скандальна) політична активність керівників Православних братств цієї церкви, а також деяких «широкомовних» (як казав цар Іоанн Грозний) церковних ЗМІ. А найбільше те, що священноначалля УПЦ ніколи публічно не відмежовувалося від висловлювань і нескінченних «хресних» ходів цих братств, які часто носили антидержавний якщо не характер, то — відтінок.
Виявилося, що це зовсім не так і поділ українського суспільства не завжди має конфесійні (так само як географічні або мовні) кордони. На підтвердження цього нижче подаємо у скороченому вигляді дещицю тих заяв, якими сповнений сьогодні інтернет і в яких православні віруючі й духовенство УПЦ не лише висловлюють своє ставлення до того, що сьогодні відбувається в країні, але також сміливо оцінюють громадянську позицію своєї Церкви.
Так, у заяві, підписаній десятками кліриків і мирян УПЦ (серед них священик Петро Зуєв, священик Богдан Огульчанський, священик Андрій Дудченко, диякон Андрій Глущенко, кандидат богослов’я Юрій Чорноморець, кандидат філософських наук Євген Аврамчук та багато-багато інших віруючих), зокрема, йдеться: «Дорогі брати і сестри! Закликаємо вас підтримати народ, засудивши порушників Заповідей Господніх, які крадуть мільйони голосів виборців, лжесвідчать у засобах масової інформації й уже готові порушити заповідь «Не убий!» Захист народом своїх зневажених прав і свобод може і повинна підтримати Православна церква. Пригадаймо, що Патріарх Сербський Павло підтримав свій народ; що Католікос усієї Грузії Ілія також підтримав свій народ, незважаючи на те, що Грузинська Православна церква налаштована проти Заходу. Мир і стабільність не можуть грунтуватися на брехні й обмані, на крові й насильстві, інакше Господь покарає і країну, і народ, і Українську Православну церкву...»
Отець Богдан Огульчанський вважає, що на цьому критичному відрізку української історії величезне значення має наявність творчого примирливого начала, яке залишається над сутичкою, до якого, як до етичного авторитету й арбітра, могли б звертатися представники різних політичних платформ. З усіх релігійних конфесій таким арбітром могла б стати тільки Українська Православна Церква, яка представлена понад 10 тис. парафій по всій території України. Але тут постає найважливіше питання: чи здатні церковні лідери відстояти принципове невтручання Церкви в політику і незалежність Церкви від політичних сил?
Спокуса владою — одна з трьох спокус, які Христос подолав у пустелі. В останні критичні тижні нашої історії політичні сили також спокушають Церкву, розігруючи політичну карту. У зв’язку з цим виникає загроза, що довіра народу до Церкви істотно знизиться. Якщо Церква виразно показує, що підтримує одну із сторін громадянського конфлікту, таким чином вона втрачає вплив і можливість свідчити свої етичні принципи і позицію для усього українського народу.
В «Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви» у розділі «Церква і політика» ми читаємо: «Перед обличчям політичних розбіжностей, протиріч і боротьби Церква проповідує мир і співпрацю людей, які дотримуються різних політичних поглядів. Вона також допускає наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру й мирян...» І далі — дуже важливо: «Неможлива участь церковного Священноначалія і священнослужителів, а отже, і церковної повноти, в діяльності політичних організацій, у передвиборних процесах, таких, як публічна підтримка політичних організацій, які беруть участь у виборах або окремих кандидатів, агітація тощо».
Тим часом Православна Церква у нинішній історичний момент виявилася залученою в політичне протистояння. На жаль, ми часто замінюємо моральність Євангелія корпоративною етикою: те, що ми вважаємо вигідним для нашої церковної спільноти — з матеріального погляду, або у плані підвищення впливу в суспільстві, — ми підтримуємо. А чи етичними засобами досягається поставлена мета — зовсім уже неважливо. Тим більше сумно, якщо ця мета досягається підвищенням напруження в суспільстві та неприйняттям Православної Церкви з боку опонентів. Нам необхідно молитися за збереження миру і злагоди. Не можна перетворювати храми й амвон на місця з’ясування стосунків між прихильниками різних поглядів. Найважливішим завданням для нас є внутрішня єдність у вірі й любові.
На думку Святослава Речинського, президентські вибори цього року оголили багато ганебних явищ нашого часу. Мабуть, найстрашнішим виявилося те, як легко нинішня влада змогла пожертвувати душею народу — його церквою. Режим намагається виставити Православну церкву як живий щит, як заручницю власного збереження. Сумно також і те, що багато церковних людей піддалися на цей прийом і взяли участь у тому, в чому за совістю і за вірою брати участі не можна.
Пропагандистський апарат режиму впровадив у церковне середовище низку міфів, які зараз активно тиражуються церковними маргіналами. Здебільшого міфи ці зібрані в різноманітних відозвах Союзу православних громадян України, організації, яка, до речі, діє без благословення священноначалія УПЦ. Міф перший — Ющенко є ставлеником націонал-екстремістів й уніатів, хоч Ющенко ніколи не декларував свою прихильність до Української греко-католицької Церкви і є православним. Міф другий — якщо Ющенко прийде до влади, то на УПЦ чекають гоніння. Але суть політики коаліції «Сила народу» полягає саме в тому, щоб побудувати в Україні таку систему влади, за якої ніхто не міг би нікого нізвідки виганяти або гнобити. Третій міф, який активно поширюють серед православних — міф про те, що за Ющенка не можна голосувати, оскільки він двічі одружений. По-перше, Україна —світська держава, і другий шлюб навряд чи можна вважати перешкодою на шляху до президентства. Зрештою, це його особиста справа, і обираємо ми президента, а не патріарха.
Те, що багато священнослужителів стали жертвами пропагандистського апарату нинішнього режиму, зашкодить передусім їхнім же прихожанам, які перенесуть недовіру до цих пастирів на всю Церкву. І тому вже є безліч прикладів. Люди просто перестають відвідувати храми, в яких ведуть передвиборну агітацію. Вони приходять до Бога, а не до агітаторів у рясах.
Група молодіжних активістів УПЦ (Московського патріархату) написала відкритого листа Митрополиту Володимиру (Сабодану): «Ваше Блаженство! 14 листопада 2004 р. з’явилося Ваше глибоке і зважене «Звернення до кандидатів у Президенти України і виборців», в якому церковний світ побачив втілення Вашої пастирської позиції. Але за два тижні до цього на телеканалі «Інтер» транслювалося Ваше інтерв’ю, в якому Ви пригадали, серед іншого, що дали своє благословення на участь у виборчій кампанії лише В. Ф. Януковичу і вбачаєте у ньому «дійсно віруючу православну людину, яка гідна очолити нашу державу». Одразу після показу Вашого інтерв’ю в єпархіях УПЦ відбулися агітаційні заходи на користь В.Ф. Януковича».
У відкритому листі наведено низку непорушних фактів щодо використання амвонів як агітаційних трибун, а також про вигнання з храмів прихильників кандидата опозиції. «Ми спостерігаємо сумний поділ серед прихожан і священиків, адже в канонічній церкві є люди, які віддали свої голоси як за кандидата влади, так і за опозиційного кандидата. Але вважати одного спасителем православ’я, а іншого — слугою сатани означає тільки одне — сіяти ворожнечу між людьми». Автори пишуть: «Що загрожувало б УПЦ, якби вона зберігала нейтральну, незалежну позицію відносно виборчої кампанії? Невже хтось вважає, що врівноважена позиція Церкви могла їй зашкодити? Тим часом одіозна підтримка одного з кандидатів на посаду голови держави неминуче призведе до втрати авторитету УПЦ і ускладнить місіонерську діяльність Церкви».
