Частину сьогоднішньої шпальти «Світові дискусії» ми вирішили присвятити дискусіям не кабінетним, а тим, які відбуваються сьогодні на майдані Незалежності. Саме він сьогодні є епіцентром світових дискусій. Кореспондент «Дня» опитав людей, які мешкають за кордоном, аби вони зробили власний прогноз про те, який вплив матимуть українські події на пострадянський простір, про те, наскільки змінилося сприйняття українців «за кордоном», про те, чи стануть останні події переломним моментом у історії України і її більше не сприйматимуть як частину Росії.
Оксана БОХАН, 52 роки, Канада, міжнародний спостерігач:
— Київ, гадаю, такого ще ніколи не бачив. Такого ще не бачив світ. Ми спочатку дуже боялися: були чутки про провокації, було багато міліції. Але гарна організація акцій дозволила нейтралізувати будь-які злі наміри. Світ є свідком того, як постає нація. Для всіх це нові почуття, і для мене так само. Ми зрозуміли, що можемо впливати на владу. А це на сьогодні головне.
Моє бачення українського народу дуже оптимістичне. Цей народ показав, що може відстоювати свої переконання. Він нічого не боїться, у народу дуже велика надія. Я впевнена, що Україна буде цивілізованою країною і ми гордитимемось українським паспортом. Так само, як для мене з канадським паспортом відкриті скрізь двері, так само будуть відкриті двері для власників українського паспорта. Влада повинна за свою основну цінність вважати справедливість, аби ставлення до людей було дійсно чесне, аби люди могли звернутися зі своїми проблемами і влада не відверталася від їх вирішення.
Чи зміниться щось у політиці Заходу до України? Гадаю, зміниться. Досі Захід зробив немало помилок, озираючись дуже часто на позицію Росії. Я розумію, що західний світ мусить рахуватися з Росією як із країною ядерною, в якій відсутня демократія. Але тепер Захід побачив, що нам треба допомогти, тому що Росія нас не вважає за країну, яка спроможна самотужки будувати своє майбутнє. Напевно, Захід так само рахуватиметься з Росією. Але політика може кардинально, у кращий бік змінитися до України. Стався позитивний поворот у сприйнятті українців, але завдяки тому, що в Києві відбулися дуже мирні демонстрації. Якби були якісь бійки, порушення, то було б інше ставлення до подій в Україні ззовні.
Володимир ВУЛЬЧИН, 67 років, Канада:
— Це події, які стануть прикладом для багатьох держав світу: як можна цивілізованим шляхом добитися того, що хоче народ, а не можновладці.
Я виїхав із України, коли мені було 16 років. Сьогодні приїхав подивитися на Україну, хоч і маю проблеми зі здоров’ям. Для мене це незабутні дні. Після Другої світової нас постійно питали — хто ви є? Ми відповідали: українці! А нам кажуть: та немає таких, ви поляки. Ні, ми — українці! Та немає таких, ви — росіяни! Ніхто не знав, що існує Україна і українці. Сьогодні в цілому світі Україна є держава, з якої треба брати приклад. Наші події — то не югославський і не грузинський сценарій, це мирний шлях зміни влади. Ці події ввійдуть до світової історії. У нас відбувається все згідно з Конституцією. Так, як прописано в Основному Законі, — народ вирішує свою долю. Ми доб’ємося своєї перемоги і будемо щасливою нацією.
Скидається на те, що нова влада буде по-справжньому зі своїм народом. Буде з молодим поколінням, яке вже не боїться, не є заляканим, не є закомплексованим. Молодь хоче такої влади, яка б дозволила жити вільно, не боятися говорити.
Усі розмови про розкол в Україні є абсурдними. То є провокування ззовні. Приїхав Лужков до нашої держави і заявляє, що в Києві — шабаш, і проти цього шабашу треба воювати. Проти кого воювати? Тут же ніхто жодної зброї не має, тут ніхто нікого не завойовує, ніхто нікого не примушує щось робити. Чому Лужков має право приїхати до нашої держави і говорити, що ми маємо робити? Невже Україна ставиться погано до росіян чи російськомовного населення? Ні! Так у чому ж проблема? Ніхто не забороняє розмовляти російською мовою, але державна мова мусить бути одна. Іншого не може бути.
Якщо я їду до Монреаля або до Квебеку, то розмовляю французькою, бо там живе франкомовне населення. Але якщо я в Торонто або в Ванкувері, то говорю англійською. І ніхто ні з ким не воює, ніхто не запрошує з Франції мера Парижа, аби він давав настанови про те, як мають діяти канадійці.
Події, що сьогодні відбуваються в Україні, послугують каталізатором для змін на всьому пострадянському просторі. Це найбільше і лякає керівництво країн СНД. Зверніть увагу, в акціях бере участь дуже багато білорусів. Чи дозволять вони своєму президентові отримати довічну владу, як того він домагається? Такого не може бути. Подій в Україні найбільше бояться наші сусіди.
Безперечно, за Україну відбувається боротьба на світовій арені. Але ми вже були під впливом Росії чотириста років. Америка і Європа, звісно, також хочуть впливати на Україну. Чи може бути поганим той вплив? Нас США не окупують, ніколи Америка нас не окупувала і ніколи не відсилала до Сибіру...
Михайло МИРОНЮК, 49 років, Молдова, підприємець:
— Я — українець, у Молдові живу впродовж останніх двадцяти років. Пригадую, подібні акції у Кишиневі відбувалися 15 років тому. У них я також брав участь. Не можу сказати — наскільки можливе проведення таких демонстрацій сьогодні в Молдові, при президентові Володимирові Вороніну, але я йому щиро співчуваю, тому що проблема сепаратизму не дозволяє йому втілити багатьох намірів. Він сам із Тирасполя, за Вороніна голосувала переважна більшість молдаван. Вони сподівалися, що його особистість зможе об’єднати розділену сепаратизмом Молдову. Але ми бачимо, що цей сепаратизм невмирущий. Кандидат у президенти Віктор Янукович декларував надання офіційного статусу в Україні російській мові, у Придністров’ї, нагадаю, — три державних мови: українська, російська і молдавська. Але на тій території упродовж останніх 15 років звучить лише одна мова — російська. Російські війська, російська політика фактично контролює придністровський регіон. Це небезпечно не лише для Молдови, а й для сусідньої України.
Із сепаратистами, з людьми, які виступають з подібними ідеями, потрібно боротися ще задовго до того, як вони зможуть щось зробити для реалізації своїх намірів. Це сила, яка може роз’єднати Україну. Я не хочу вірити тим регіональним політикам в Україні, які зараз говорять, нібито вони не закликали до сепаратизму... Ми усі чули їхні заяви. Хочу нагадати 1991 рік, коли основного придністровського сепаратиста Ігоря Смирнова заарештували в Україні і передали молдовським властям. Його посадили до тюрми, але після того, як він клятвено пообіцяв, що більше не буде втілювати сепаратистських ідей, його звільнили. У результаті він сьогодні президент злочинного придністровського режиму. Із цим треба боротися з самого початку і не залишати людей, які ретранслюють ідеї сепаратизму, непокараними.
Молдова з надією дивиться на Україну. Я упевнений, що в Україні не буде ані сербського, ані грузинського варіантів розвитку подій, у цій державі буде кращий варіант — український, який стане прикладом для всього пострадянського простору. У тому числі — для моєї другої батьківщини, Молдови.
Андрій СИДОРКІН, 23 роки, Санкт-Петербург (Росія), студент:
— Мене привела сюди неможливість залишатися осторонь. У Києві я понад два тижні. Це абсолютно дивовижний підйом, і найдивовижнішим є те, що люди настільки доброзичливо ставляться одне до одного. До цих подій я не думав, що таке у принципі можливе. Це — перелом, який означає, що треба переглядати свої погляди на людей, на життя.
У Росії абсолютно інша ситуація. Люди бояться будь-яких змін, бо нічого хорошого від якихось змін не бачили. Народ вважає: нехай залишається все як є, аби гірше не було. Політику Володимира Путіна стосовно України я можу тільки засуджувати, бо наш президент продемонстрував свою негнучкість. Політика офіційної Москви викликає багато запитань. Хоча Путіну, справді, зараз дуже складно. Як він може поміняти свою політику, якщо вже видав свій «царський указ»?
Щоб говорити про вплив українських подій на пострадянський простір, треба зачекати певний час. Зараз багато ще незрозуміло. Незрозуміло, чим усе це закінчиться, що отримаємо в результаті. Звісно, підйом підйомом, але за ним у будь-якому разі настає спад. Усе дуже швидко забувається. Пригадайте 1993 рік у Росії... Про нього багато хто давно вже забув.
В українців, на мою думку, більшою мірою розвинене почуття національної гордості, чого, на жаль, не вистачає жителям Росії. Впадає у вічі велика згуртованість. Між нашими народами дуже багато спільного, але і різниця чимала.
Багато хто вважає, що ситуація в Україні послугує каталізатором таких самих подій у Росії. Я в цьому не впевнений. Зрештою, засоби масової інформації амортизують будь-які потрясіння. Про це, до речі Маршалл Маклюен писав, що ЗМІ — по суті продовження нервової системи. Люди думають «телевізором». У Росії відбувається досить специфічне висвітлення українських подій, тому київські акції навряд чи вплинуть на Росію. Якщо, звісно, в Росії буде репрезентовано протилежну офіційній думку, то це може помітно позначитися на довірі до Путіна.
Я дуже боюся, що позиція Москви може призвести до розходження України й Росії. Цього допускати не можна, бо в нас багато років спільної історії. Якими могли б бути наші відносини в майбутньому? Не думаю, що з боку Росії щось зміниться. Для цього треба дуже багато міняти. Насамперед має змінитися свідомість російських громадян. Для вас, мабуть, не секрет, що в Росії є певний снобізм до колишніх союзних республік. Я не знаю, як цього позбутися. Це дуже велика проблема. Не приховую, що подібний снобізм раніше відчував і я. Для перелому необхідний досвід, треба просто приїхати в Україну, поспілкуватися з людьми, і будь-який снобізм мине сам по собі.
