Викладач, музикознавець, музичний критик, Шнітке, передусім — один із найбільш улюблених виконавцями та публікою сучасних композиторів. Кожен знаходить у його музиці щось для себе. Причина цього — дивовижна універсальність обдаровання Шнітке, яка захоплює слухача, а в житті самого композитора була наслідком не завжди приємних обставин. Шнітке розповідав: «Мій батько, єврей за національністю, був вихідцем із Німеччини; власне, він і виріс у Німеччині, а потім уже переїхав до СРСР. Моя мати родом із німців Поволжя. Вдома у нас говорили, в основному, німецькою мовою, і так вийшло, що німецьку я взнав навіть раніше, аніж російську». Все життя, де б він не перебував, Шнітке відчував себе чужим. У СРСР, особливо у воєнний час, він відчував подвійну неприязнь як єврей і як німець; живучи в Німеччині, відчував свою відмінність від німців. У Німеччину Шнітке переїхав 1990 р., викладав у Гамбурзькій консерваторії; тут він і помер.
Перебуваючи в 1946—1948 роках у Відні, Шнітке був вражений Моцартом і Шубертом. Він стверджує: «Мабуть, завдяки їм у мене й виникло вже тоді глибоке, стійке захоплення музикою». Німецька культура захоплювала Шнітке; його цікавили Манн, Гессе, Кафка. Величинами для нього були Бах, Достоєвський, Пушкін. Сучасна музика (сюди він прираховує і Дебюссі), так само як французька та італійська музичні традиції, мало його цікавила.
Заняття музикою для Шнітке почалися з акордеона — композитор навіть почав писати концерт для акордеона з оркестром, відразу позначивши таким чином свої жанрові переваги (концерт і симфонія посідають помітне місце в творчості композитора. Саме в цих жанрах Шнітке пізніше метафорично виразить протистояння особистості, живої душі й натовпу, безпристрасної чи смертоносної реальності). У фрау, що жила поверхом вище, дванадцятирічний Шнітке став брати уроки фортепіано. Вдома інструмента не було, уроки не були систематичними, але займатися музикою йому дуже хотілося. 1958 р. Шнітке закінчив Московську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського, 1960 р. був прийнятий до Спілки композиторів, 1961 р. закінчив аспірантуру при консерваторії за класом композиції та зайнявся викладацькою діяльністю (інструментування, читання партитур, поліфонія, композиція). У середині 60-х устоявся музичний стиль Шнітке. Критики відзначали його володіння всіма існуючими жанрами і неймовірну працездатність. Список його творів включає понад 70 назв. Автор симфонічних, вокальних, інструментальних творів, музики для театру і кіно, привабливих камерних творів, Шнітке — мальовниче уособлення свого суперечливого часу — створив у ньому свій власний простір, автономний, який не змішується ні з чим. Його музику відрізняють співзвучність епосі і містичний духовний зв’язок із образами, музичною мовою і формами мистецтва минулого. Стилістична контрастність, зокрема, цитування, були в мистецтві завжди, але в XX сторіччі знайшли особливу самоцінність. Шнітке дуже активно використав цей прийом у своїй творчості.
Його музика щира й різноманітна, як життя. Тут уживається паніка тонко відчуваючої душі митця, острах повсякденної реальності — зі святковим світом мистецтва, де людину оточують лише знайомі, улюблені речі і явища; нове та оригінальне сусідствували з пізнаваним, рідним. Серед хвилюючого втілення непізнаного внутрішнього світу композитора раптом чутні звуки старовинних концертів, моцартівського оркестру, мелодії Чайковського і мало не радянські марші. Шнітке щедрий на тембри, в яких завжди безпомилково взнається його власний голос.
У «Ревізькій сюїті», наприклад, він використовує серед одних лише клавішних інструментів — орган, клавесин, челесту та два роялі, з яких один — препарований. Чарівно знайомий тембр раптом знаходить абсолютно нове значення: вишуканий клавесин перетворюється на невблаганний механізм відліку хвилин людського життя, благородний рояль зі вставленими між струн монетами перетворюється на бездушного монстра з металевим звуком; не менш дивовижні речі відбуваються і з іншими інструментами.
Шнітке не допомагає слухачеві розуміти його: «Бувають випадки, коли мої твори мають щось на зразок програми. Але я не публікую ці програми, щоб не звужувати сферу асоціацій, яка могла б виникнути у слухачів, тобто не орієнтувати аудиторію в якомусь заданому мною напрямі. Нехай асоціації у людей будуть будь-якими. Мої ж — це лише мої».
Шнітке дивовижно масштабний за задумом і за формою. Його твори насичені глибоким сенсом, який у музикознавчій літературі прийнято називати філософським і гуманістичним. Він пише про вічне протистояння одного й багатьох — у тисячах варіантів цього конфлікту.
За запевненнями знайомих із Альфредом Гаррійовичем сучасників, з великим музикантом було приємно й цікаво розмовляти. Він був із тих митців, які постійно роздумують про свою професію, про найскладніші проблеми композиторської діяльності, про філософію творчості. Саме тому його мова така досконала в своєму образному і ємному лаконізмі, влучності словесних формулювань. Краще за всіх про себе розповідає він сам, і його хочеться цитувати…
Слово композиторові: «У творчій роботі є дві крайності. Ті самі, що називають звичайно інтуїцією і раціональним розрахунком. Я постійно балансую між цими крайнощами — як між Сциллою і Харибдою. Але що цікаво: при всій уявній протилежності «раціонально продуманого» та «інтуїтивного», вони десь змикаються. Неначе Сцилла і Харибда простягають час від часу руки один одному. Тепер про натхнення. Натхнення — це сфера, в якій не можна, на жаль, перебувати постійно. Композитор потрапляє до неї час від часу — сам не знаючи, як, — а потім повертається в звичайну для нього атмосферу буття».
Спогади Шнітке про ранні музичні враження показують його неабиякий смак і дотепність: «Ще під час війни, в Енгельсі, я став слухати радіо і страшенно полюбив всілякі оперні арії, намагався їх співати. Ленського співав ідіотським голосом. Чомусь до опери дуже тягнуло. Пам’ятаю концерт, де грали Сьому симфонію Брукнера. Ось вона мені чомусь сподобалася, а ніхто не вірив, що вона мені дійсно сподобалася і що я не випендрююся. Вважалося, що це така вчена і чудна музика».
Один із найбільш вражаючих творів Шнітке — кантата «Історія доктора Йоганна Фауста» (1983). Трактування легенди композитором прояснює його людську позицію: «У всіх Фауст, який загруз у злі, зберігає найдорогоціннішу рису, що відрізняє людину, — совість. Безпощадний суд людства над собою, що твориться ним протягом всієї історії, — джерело надії і на майбутнє світу».
У музиці Шнітке, присвяченій темам життя і смерті, долям культури і людства, традиційна музична мова співіснує з різноманіттям сучасної композиційної техніки.
У його біографії багато дивного; все своєрідне, гідне людини, що живе в трохи більш високих сферах, аніж рядові громадяни. Хоча б така суб’єктивна деталь: в англомовній пресі прозаїчна назва міста, де народився Шнітке — Енгельс — акустично збігається зі словом «ангели» — саме так, у множині: Angels. Це лише одна з чарівних дивних речей, властивих цій особистості.
Інтенсивна робота підірвала здоров’я Альфреда Гаррійовича. Проте знову все не зовсім звично: навіть три інсульти, що сталися з композитором, відбилися на його творчості, за його власними відчуттями… позитивно: він помітив, що став швидше писати музику; що, забувши реальні події, став більше ЗНАТИ — в ірраціональному, інтуїтивному значенні слова.
Після його третього інсульту медики створили спеціальний апарат, за допомогою якого підвішеною паралізованою рукою Шнітке фіксував звуки, народжені його свідомістю і слухом. Так створено останній твір Шнітке — Дев’яту симфонію.
Незважаючи на всі життєві суперечності і труднощі, Шнітке володів найбільшим щастям, яке тільки може бути у митця в широкому розумінні цього слова, в універсальної людини мистецтва: професійною запитаністю. Він завжди мав можливість працювати, і частіше за все так, як вважав за потрібне. Розчарувавшись у музиці для кіно, відмовився від цієї галузі; ослабнувши фізично, обмежив себе виключно творчою діяльністю: «Я твердо знаю, що повинен думати лише про свою роботу, і ні про що інше. Моя справа займатися музикою, створювати музичні твори. І, отже, йти думками від усього, що не має стосунку до моєї роботи. Мені сьогодні взагалі стало важко думати про що-небудь, окрім музики, відволікатися на щось, що не має стосунку до неї». Жоден його твір не залишається невиконаним, багато які написано на замовлення найвідоміших солістів і виконавських колективів різних країн.
Сам Шнітке в одному з давніх інтерв’ю говорить: «Є обставини, більш важливі для мене, ніж наявність чи відсутність замовлень. Наприклад — хто зіграє згодом мій твір. Я маю на увазі соліста. Або диригента. У мене повинен бути якийсь внутрішній творчий контакт із майбутнім виконавцем. Я повинен знати, для кого я пишу свою музику. У мене є ряд скрипкових творів, присвячених Марку Лубоцькому. Є твори для віолончелі, пов’язані з ім’ям Наталі Гутман. Третій концерт для скрипки з оркестром я присвятив Олегові Когану, Четвертий — Гідону Кремеру, концерт для альта — Юрієві Башмету, фортепіанний концерт — Володимиру Крайнєву. Коли я писав ці твори, я мав на увазі саме тих виконавців, яких щойно назвав. Важливими для мене завжди були контакти з Геннадієм Рождественським».
Число компакт-дисків із записами творів Шнітке становить декілька десятків і постійно зростає. Партитури Шнітке видаються в Росії, Австрії, Франції, Німеччині, США. Прем’єри його творів, фестивалі та цикли концертів, присвячені його музиці, успішно проходять у кращих концертних залах усього світу. У шведському місті Лунд утворене Товариство імені Шнітке. Шнітке — член Західноберлінської академії мистецтв, Гамбурзької академії, член-кореспондент Баварської академії витончених мистецтв, іноземний член Шведської королівської академії, почесним членом Академії Саксен-Ангальт, Єнської Академії мистецтв, Віденського хорового товариства, володар нагород: Ніка, Тріумф, Premium Imperiale, німецької Бахівської премії.
Музичне життя Києва не відстає від ритму подій світового значення. Зокрема, вже 14 жовтня в рамках фестивалю «Володимир Крайнєв запрошує» в Колонній залі Національної філармонії України відбувся концерт, присвячений 70-річчю від дня народження Шнітке і повністю складений з творів композитора.
Фортепіанний дует із Болгарії — Агліка Генова і Любен Димитров, український скрипаль Олег Криса та сам Володимир Крайнєв у супроводі Національного симфонічного оркестру під орудою В. Сіренка виконали три концерти: №3 для скрипки та камерного оркестру, для фортепіано в 4 руки та камерного оркестру, для фортепіано і струнних; і Симфонію №7.
23 жовтня в тій же залі у виконанні Симфонічного оркестру Національної філармонії прозвучала «Ревізька сюїта» Шнітке. Поєднання її в програмі з «балетними» сюїтами Чайковського підкреслило чарівність обох композиторських індивідуальностей. 18 листопада в Будинку органної та камерної музики також відбувся концерт, присвячений творчості Шнітке. До речі, нас зв’язує зі Шнітке і його ставлення до колеги й нашого співвітчизника В. Сильвестрова: «Я дуже люблю Валентина Сильвестрова. Моє ставлення до нього — в основному захоплююче. Я взагалі вважаю його одним із найбільших і найтонших композиторів. Сильвестров знайшов вихід у таку якість звуку, яка не всім зрозуміла, а тому й музика його не всім зрозуміла».
Музика Шнітке дуже яскрава й різноманітна. Атмосфера, яка створюється в будь-якому приміщенні і в будь- якій голові, де вона звучить, абсолютно ні на що не схожа. Грати та слухати Шнітке — величезне інтелектуальне та емоційне задоволення. Отже, як говорив услід за Епікуром французький мислитель Гассенді: «Живіть же мудро: прагніть до задоволення».
