За кілька останніх місяців Олександр Кутиков приїжджає в нашу столицю вже вдруге. Влітку басист «Машины времени» відвідав нашу столицю разом із групою «Воскресенье», яка святкувала на берегах Дніпра своє 25-річчя. До ювілею «Воскресенье» Кутиков має також безпосереднє відношення — саме він як звукорежисер записував у студії ГІТІСа перший альбом групи. Цього разу музикант приїздить до нас зі своєю рідною командою. «Машина времени» здійснює концертні тури у зв’язку зі своїм тридцятип’ятилітнім ювілеєм і 26 листопада виступить у НП «Україна».
«ЗАЛІЗНА ЗАВІСА БУЛА ДІРЯВОЮ, ЯК РЕШЕТО»
— Олександре, як починався шлях легендарної «Машины времени»?
— Я прийшов у «Машину времени» у сімдесят першому році, вона до цього часу вже років зо два існувала. За основною своєю спеціальністю я звукорежисер. У 1970 році почав працювати в Державному комітеті з радіомовлення і телебачення, в цеху трансляції нестудійних записів. У групу ж я попросився, тому що вона мені дуже подобалася, я її чув неодноразово на вечірках, на клавішах у той час у них грав Серьожа Кавагое, якого я знав по двадцятій спецшколі. Він навчався в одному класі з дівчинкою, за якою я дуже сильно страждав у період статевого дозрівання. Чесно кажучи, я не думав, що моє захоплення музикою буде таке серйозне і так надовго. Хоч віддавалися ми цій справі — вірніше навіть на той момент захопленню — не те, що на сто, а на двісті, на триста відсотків. Весь наш життєвий час був присвячений «Машине времени».
— Тобто відомі на всю країну музичні команди створювалися, швидше, для власного задоволення: збиралися друзі і просто починали грати на вечірках?
— Так, створювали групи, як правило, однокласники, друзі. В «Машине времени», наприклад, ніколи не ставилася на перше місце виконавська майстерність, важливі були смак, розуміння, відчуття музики. На першому плані завжди були взаємовідносини, і навіть у ті моменти, коли я йшов із «Машины времени», ми продовжували товаришувати, продовжували спілкуватися. Тепер я не уявляю свого життя без цих людей — Андрія, Валерки, Серьожки Кавагое, Женьки Маргуліса.
— Чи думали ви тоді, що створюєте легендарну групу?
— Я ніколи не дивився на «Машину времени» збоку, оскільки завжди знаходився всередині. Мені здається, як тільки ти починаєш відсторонятися від своєї справи, в цей момент сама справа закінчується. Треба весь час знаходитися всередині, весь час жити питаннями, проблемами та радощами тієї справи, якою ти займаєшся. Звичайно, для мене дивно, що через тридцять років нас стали називати легендою. Але ми, слава Богу, існуємо сьогодні й існуємо вельми непогано, як на мене, вельми пристойно граємо, пишемо. Думаю, що ми ставимося до сучасного життя, як і до того життя так, яке було в сімдесятих роках минулого століття.
— Ви пригадали про спецшколу. З вами разом навчалися діти високопоставлених батьків. Хто або що допомагало народженню радянського року? Звідки ви отримували інформацію про сучасну західну музику?
— Дітей високопоставлених чиновників з нами не було. З нашої команди, мабуть, тільки Юрка Борзов, перший барабанщик «Машины времени», виріс у такій «крутій» сім’ї. Його тато був маршалом авіації. По-моєму, йому підпорядковувалася вся морська авіація Радянського Союзу. Але Борзов-старший абсолютно не сприяв тому, щоб наша група розвивалася. Що стосується інформації, то найсвіжіші новини музики та культури ми навчилися отримувати самі. Так, у той час ми всі жили в закритому суспільстві, але подекуди було і решето. Через нього багато що втікало і витікало. Якби було інакше, то навряд чи ми зараз жили б у вільній країні. А залишилися б за тією «залізною завісою», яку намагалися побудувати партчинуші...
«МИ БУЛИ НЕОФІЦІЙНИМ ЕКОНОМІЧНИМ ЕКСПЕРИМЕНТОМ»
— Згадуючи про той час, ви про щось жалкуєте?
— Абсолютно ні про що не жалкую, це частина мого життя, така ж прекрасна, як і сьогодні. Єдина різниця в тому, що я тоді був молодшим, а зараз у мене іноді болить голова або я не зовсім добре себе почуваю, коротше, старію. Мені вже п’ятдесят третій рік пішов, я найстарший у «Машине времени». Звичайно ж, це не двадцять п’ять, але душею, мені здається, я абсолютно не змінився.
— У «машиністів» зовсім не гладка біографія. Наприклад був період, коли вашій групі не дозволяли виступати в Москві…
— Так, був період, коли нам офіційно заборонили виступати в Москві, і через це групу не випускали за кордон, хоч нас туди запрошували неодноразово. Але це пов’язано з дурістю тієї держави, в якій на нещастя ми всі народилися. А може, і на щастя. На щастя з того погляду, що всі ми, народжені в колишньому СРСР, зустрілися і продовжуємо товаришувати досі. Нам не давали виступати в Москві, зате ми об’їздили з концертами по всій країні. Так, ми були невиїзні для закордону, але з величезними аншлагами виступали в країнах Прибалтики, які для багатьох радянських громадян були майже закордоном. Із кінця сімдесят дев’ятого року ми рахувалися в «Росконцерті», в неофіційних бесідах говорилося, що «Машина времени» — це наш економічний експеримент. Тільки за перший рік роботи в цій фірмі ми принесли 17 млн. рублів прибутку.
— Але вам із цих мільйонів перепадали копійки…
— Нас експлуатували, звичайно, по повній програмі, але ми цього не розуміли. Хоча з урахуванням того, скільки ми отримували грошей, це можна назвати експлуатацією. Скажімо, ми приїжджаємо на початку літа вісімдесятого року до Петербурга і за 12 днів граємо 26 концертів у Палаці спорту «Ювілейний». І всі вони пройшли з аншлагами. За десять років нашої роботи в «Росконцерті» ми зіграли понад 2,5 тисячі концертів. При цьому за свою роботу ми отримували 10 рублів за виступ — цей була наша офіційна ставка. У палацах спорту нам платили двадцять рублів. Але, якщо відняти податки та врахувати те, що нам доводилося жити на два доми, то це зовсім небагато. Ми ж весь час знаходилися на гастролях, треба було сім’ю утримувати, яка знаходилася вдома, і самим щось їсти, пити та виглядати пристойно. Ми все-таки були досить відомими людьми. Так що тепер можна зрозуміти, наскільки нас експлуатували.
— Відомий випадок із Льошою Романовим, якого судили за так звані фінансові зловживання...
— З Романовим була ситуація підстроєна, на замовлення. Я знаю, що він героїчно витримав всі біди, що звалилися на нього. Суд його виправдав. Але сам факт, що людині дісталося за багатьох музикантів, дуже красномовний.
«Я ЖИВУ СЬОГОДЕННЯМ»
— У вас немає відчуття, що енергія опору давала необхідний драйв, який зникає, якщо у тебе все благополучно?
— Принаймні у мене такого відчуття немає. Я вважаю, що мистецтво народжується на грані опору з боку влади. Саме влади, а не життя, тут є різниця. Конфлікт у мистецтві — це дуже важлива складова, але мені здається, якщо конфлікт має соціальну, а не творчу основу, то із зникненням цього конфлікту зникає і саме мистецтво. А якщо існує творчий конфлікт — коли людина створює щось нове і виникає нерозуміння, — то це нормально для мистецтва.
— Як складалися ваші стосунки з офіційною естрадою радянського періоду? Хтось групі допомагав?
— З відомими в країні естрадними співаками ми крутимося на різних орбітах. Але якщо говорити про чисто людські стосунки, то свого часу нам сильно допоміг Йосип Давидович Кобзон. Він справжній трудяга, великий артист, чудовий співак. Хтось любить кантрі, джаз, рок- нрол, народну музику чи класику — все це має мирно співіснувати. Між різною музикою немає конфлікту. Співаки, музиканти, що працюють в усіх напрямах, особливо ті, хто знаходиться вгорі і по праву вважаються зірками — це великі артисти. І в радянській естраді, яку я не дуже люблю, були великі артисти — той же Йосип Кобзон, Лев Лещенко.
— Олександре, ви схильні до спогадів? Чи як людина, спрямована в майбутнє, не відаєте, як, наприклад, Водолії, туги за минулим? Хто ви за гороскопом?
— Я — Овен. Вважаю, що кожна людина рухається по життю вперед із головою поверненою назад. Нам не дано побачити наступний день, на жаль, ми бачимо тільки день сьогоднішній і вчорашній. Я більше живу сьогоденням, аніж минулим. Хотілося б, звичайно, більше жити майбутнім, але це надто складно. Жити ж сьогоднішнім днем для мене не складно.
