«Хто ясно думає — той ясно викладає». Це твердження знаменитого мислителя Артура Шопенгауера варто було б завжди пам’ятати нашим вченим-гуманітаріям, зокрема історикам, політологам, філософам. Адже пошук істини (а саме це і становить сенс будь-якої наукової діяльності) вимагає, не в останню чергу, інтелектуальної чесності, логічності мислення, внутрішньої несуперечливості та послідовності висновків, і, нарешті, нерідко громадської відваги. Усі ці справді вартісні риси були повною мірою притаманні видатному історику, політологу, публіцисту й громадському діячу українського зарубіжжя Івану Лисяку- Рудницькому (1919—1984). Цей визначний учений пішов з життя вже понад 20 років тому, але чіткість думки, логічна відточеність формулювань, продуманість аналітичних підходів, притаманні йому (так само як і спрямованість переважної більшості праць дослідника на розв’язання дійсно головних, «магістральних», найбільш суттєвих проблем українського суспільствознавства) роблять творчість І.Лисяка-Рудницького справді актуальним й невичерпним джерелом наукового пошуку молодих поколінь «мисливців за знаннями».
Народився Іван Павлович Лисяк-Рудницький у Відні, одному з найвідоміших інтелектуальних центрів Європи, в родині адвоката й громадського діяча Павла Лисяка та визначного українського педагога, одного з лідерів українського жіночого руху, згодом депутата польського Сейму Мілени Рудницької (1892— 1976). Отож, зростаючи в середовищі справді високої духовності та інтелектуальної вимогливості, Іван, за влучним висловом кращого дослідника його життя і творчості (і, додамо, особистого друга), всесвітньо відомого вченого, іноземного члена НАН України Омеляна Пріцака, «з молоком матері дістав свої інтелектуальні зацікавлення, уже напевно прислуховувався до політичних дебатів, ще тоді, коли «під стіл пішки ходив». Ще один висновок Омеляна Пріцака: Іван, народившись «в сім’ї провідників українського життя», змалку звик до книжки як до нормальної людської потреби.
Заслугою (й водночас найхарактернішою рисою) наукової творчості Івана Павловича О.Пріцак вважає те, що він «створив чітку структуру українського минулого як частину добре відомого західного інтелектуального розвитку» . Зокрема, історик переконливо продемонстрував, що українське середньовіччя — хоч своєрідна, але все-таки складова частина західноєвропейського розвитку. Тим більше це стосується й результатів досліджень історії української суспільно-політичної думки ХIХ—ХХ століть (а Лисяк-Рудницький присвятив цій проблемі не один рік). Звичайно, все це було підсумком тривалих інтелектуальних зусиль, що ясно видно з біографії вченого.
Духовною колискою І.Лисяка-Рудницького був (окрім, безперечно, сім’ї) Львівський університет — Іван був змушений залишити його восени 1939 року пiсля приходу совєтов, а згодом Карлов університет у Празі. Вже після закінчення останнього майбутній знаменитий історик навчався деякий час на факультеті політичних наук в Женеві. Отож ще до початку своїх студій в Колумбійському університеті (США; 1951—1953 роки) вчений став на єдино перспективний шлях, а саме: пошук органічного синтезу кращих досягнень західної ліберально-демократичної думки та ідеалів українського національно- визвольного руху (інакше кажучи, необхідно поєднати національні та демократичні «струмені» єдиного прогресивного руху; до речі, хіба це й зараз не залишається найактуальнішим завданням?).
Улюбленим, сказати б, «жанром» наукової творчості І.Лисяка-Рудницького було коротке есе (або стаття), а не велика, солідна монографія. Причому він справді умів обирати найважливіші теми . Проілюструємо це лише на двох прикладах, можливо, найбільш яскравих: есе «Україна між Сходом і Заходом» (1963) та стаття «Переяслав: історія і міф» (1982).
Отже, «Україна між Сходом і Заходом». По суті, це грунтовно доопрацьований і перекладений українською мовою (слід зауважити, що суттєва частина наукової спадщини Лисяка-Рудницького первісно створювалась англійською, що диктувалось конкретними обставинами роботи) текст доповіді вченого на Слов’янському історичному конгресі в Зальцбурзі. Які основні ідеї твору? Ті самі, які хвилюють нас і зараз, і є, між іншим, особливо актуальними в момент виборів: ставиться питання про європейську чи євразійську природу української історії та українського національного характеру, і, відповідно, про ту чи іншу перспективу нашого розвитку. Яку ж відповідь дає Лисяк-Рудницький?
Перш за все звернімо увагу на вельми важливе уточнення автора. «Я вірю в існування чогось такого, що згрубша можна назвати «національним характером», — пише він. «Однак це не треба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до суспільно-культурної, а не до біологічної сфери. Національний характер формується історично, й можна визначити ті фактори, що спричинилися до його постання. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкидати або асимілювати підривні впливи». Врахувавши це зауваження, важливе з методологічного погляду, спробуємо простежити за ходом думки вченого.
Ось його принципово важлива теза: «Україна «західня» остільки, поскільки вона становить органічну складову частину європейської спільноти. І тут не йдеться про простий факт фізичної географії» . Бо, як вважає Лисяк-Рудницький, наша Вітчизна є країною, що «від своїх початків була суттєво європейською — і в цьому значенні «західньою» — та не потребувала асимілюватися до Європи шляхом наглого, революційного перевороту». І далі він розглядає цікаву проблему: з котрою частиною європейської спільноти Україна підтримувала найтісніші зв’язки? Відповідь така: «Не з атлантійською, тобто західньоєвропейською зоною. Щоправда, ще з часу Київської держави існували стосунки між Україною й Францією та Англією, що їх можна простежити теж в усі інші епохи української історії; але вони завжди залишалися радше спорадичними. Коли модерні українці говорять про «Західню Європу», вони на ділі звичайно мають на думці простір, що більш відомий під іменем Центральної Європи, себто землі з німецькомовним населенням, від Північного моря до наддунайської долини». Але І.Лисяк- Рудницький гадає, що не можна звужувати це комплексне та складне питання, оскільки «ще тіснішими були зв’язки з країнами, що положені на схід від німецької етнічної території, що для них у науковій літературі викувано термін «Середньо-Східня Європа»: Чехія, Угорщина, Польща — особливо остання».
Що ж до «східних елементів та їх впливу на український історичний процес», то І.Лисяк-Рудницький вказує, що цей термін («Схід», «Орієнт») «застосовують до двох зовсім різних історичних об’єктів: з одного боку, до світу східнього християнства й візантійської культурної традиції та, з другого боку, до світу євразійських кочовиків». Причому вчений доводить, що євразійська кочова стихія діяла на наш народ «ззовні», але не стала «складовою частиною українського національного типу». Проте грецька (вона ж візантійська) культурна традиція впливала «зсередини», формуючи духовність України. Загальний ж висновок такий. Україна протягом століть прагнула синтезувати західну та греко-візантійську культури в органічну цілість, але це «велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього».
Не менш актуальною є стаття Івана Павловича «Переяслав: історія і міф», де автор переконливо доводить, що процес перетворення України на колонію Московської держави (а згодом — Російської імперії) не міг не супроводжуватись створенням вкрай необхідного новим володарям міфу про начебто «добровільне возз’єднання» України з Росією у Переяславі. Ніякі історичні джерела, підкреслює І.Лисяк-Рудницький, не підтверджують цю тезу, але міф і не потребує раціональних доказів — він виникає винятково з політичних причин. І не випадково «переяславський міф» було відроджено (і активно використано!) вже комуністичною владою в СРСР, починаючи з 1954 року.
Але Іван Лисяк-Рудницький, окрім таланту глибокого дослідника, мав ще й дар передбачення (не інтуїтивного, а справді наукового!). Ось його слова зі статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970 рік): «В нинішню епоху краху колоніальних імперій СРСР є анахронізмом. Лише тоді, коли ленінське гасло «самовизначення націй аж до відокремлення» перестане бути обманом, Україна і Росія зможуть жити, як добрі сусіди». Уряд же УРСР, «який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, від яких виводить свою легітимність, не може протривати довго». Так і сталося. І це — лише одна з яскравих ілюстрацій високого аналітичного рівня та справді непересічної прогностичної здатності Лисяка-Рудницького. Що й робить його спадщину дійсно актуальною і для нас.
