Найбільш розкрученою телеподією тижня був, безумовно, годинний «прямий зв’язок» з президентом Росії Володимиром Путіним. Узагалі, важко уявити, щоб три російські загальнонаціональні телеканали в прайм-тайм надали Президенту України таку ж можливість. Та й сумнівно, що хто-небудь з російських журналістів запитав би в нашого Президента, яким він «бачить місце для Росії на карті світу»…
Проте Путін цю годину відпрацював чисто. І хлопчику, Андрію Олександровичу з 1-А класу, пообіцяв разом сфотографуватися в зручний для першокласника час (і виконав-таки обіцянку). І про Західну Україну добре слово сказав, і кілька рядків з Шевченка прочитав, і з приводу Черномирдіна пожартував, що, мовляв, «він не великий фахівець у мовознавстві». І дуже актуально зазначив, що «стабільність можна забезпечити тільки за умови дотримання законності».
А загалом, минулий телетиждень відрізнявся особливим напруженням, що зрозуміло, враховуючи наближення «часу ікс». Приємно, що, незважаючи на політичний «розкид», українські журналісти підтримали колег «5 каналу». Це означає, що ми стали розумнішими, ми вже не сприймаємо інтереси власників ЗМІ як свої власні. Зате стали розуміти, що таке цехова солідарність. Але в принципі на загальному телевізійному тлі минулого тижня навіть набридла реклама неполітичних товарів була миліша серцю й розуму, ніж багато чого з того, що довелося побачити й почути. Зате в публіцистичних програмах, не пов’язаних з виборами, глядачів напевно було більше, ніж зазвичай.
«Четверта влада» (УТ-1) цього разу намагалася відзначити святковою розмовою 100-літній ювілей Театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Розмова вийшла несвятковою. Випускники цього творчого вузу, які зібралися в студії в Олександра Савенка, досить скептично оцінювали якість творчої освіти й навіть висловлювали сумнів, чи потрібні творчі вузи взагалі. Говорили й про існування проблеми викладацького складу, який «страшенно далекий від народу», тобто від реальності. Внаслідок чого, напевно, випускники вузу «навіть не знають, як поводитися в професії». Тому більш успішними, на думку деяких учасників обговорення, є ті, хто не має спеціальної творчої освіти, оскільки «не зашорені нав’язаними вузом штампами, стереотипами й псевдоромантичними ідеалами». Але, незважаючи на такі невтішні оцінки, всі дійшли висновку, що така неювілейна розмова була дуже корисною.
У «Я так думаю» («1+1») шукали джерела тероризму. Не в нас конкретно, а взагалі. Хоча говорили й про те, чи є в Україні така загроза. Отже, умовами для виникнення тероризму є безробіття, наявність частини населення, яка не змогла пристосуватися в суспільстві, руйнування традиційного способу життя. Але якщо «старий» тероризм, до якого відносять партизанські й національно-визвольні рухи, використовувався в боротьбі за території, то неотероризм «бореться» не за, а проти. В основному проти економічної глобалізації й легітимності влади на певних територіях. Є, щоправда, ще й внутрішній тероризм, спрямований проти політичної системи, яка неадекватно «перетравлює» інтереси суспільства. Але, як сказав один з експертів, «для нас основною загрозою є державний тероризм». Є й ще одна загроза, яка виявляється все виразніше. Вона полягає в тому, що як противага машині терору виникає спокуса створення «машини безпеки», коли баланс між свободою й безпекою зміщається в бік безпеки.
А правдошукачі «Подвійного доказу» («1+1») розвінчали в останньому випуску програми ще один міф — про футбольний «матч смерті», що відбувся в окупованому Києві 1942 року. За офіційною версією, грали тоді з футболістами- аматорами з «Люфтваффе» наші «динамівці», яким прямим текстом сказали перед початком ігри, що матч треба програти, а вони не послухалися й виграли, за що їх одразу після матчу розстріляли. Виявляється, все було зовсім не так. І команда називалася інакше, хоча в її складі «динамівці» були (і тоді клуб «Динамо» був міліцейським, а точніше НКВСівським), і існувала вона легально під час окупації при хлібзаводі, й не розстріляли їх після матчу. Розстріляли чотирьох у лютому 1943-го після доносу заздрісника, й не за футбольні перемоги. А один з учасників «матчу смерті» навіть утік разом з німцями до приходу наших і потім непогано жив чи то в Австралії, чи то у Франції. А шкода. Красива була легенда…
