У суботу стрічкою Дмитра Месхієва «Свої» відкрився 36-й міжнародний кінофестиваль «Молодість». «День» уже писав про успіх цієї стрічки в рамках огляду 26-го Московського фестивалю (автор — Дмитро Десятерик). Нагадаємо, «ця драма часів Другої світової війни виглядала найбільш сильною у всій конкурсній підбірці. Дмитро Месхієв, якого практично вже зарахували до класиків післярадянського кінематографа, зняв якщо не видатну, то, поза сумнівами, професійну, добре скроєну стрічку. Причому воєнна тема, яка, здається, знову входить у моду, подана в нього досить нестандартно. Дія розгортається в середовищі тих, хто з тих чи інших причин не бере участі в боях і перебуває далеко від передової — поліцаї, полонені-втікачі, селяни окупованого села. У такій ситуації в кожного вже своя правда, і зрозуміти, хто свій, хто чужий — дуже складно. Замість битви ідеологій у права вступають людські почуття, сплутуючись у майже нерозв’язний клубок прихильності, бажань, любові або ворожнечі. Сценарій підкріплено прекрасною акторською роботою. Месхієв зумів задати нестандартний малюнок ролі навіть для такого відомого виконавця, як Федір Бондарчук у ролі поліцеймейстера. Але справжнє прозріння фільму — Богдан Ступка в ролі Старого, старости окупованого села. Він грає настільки тонко, точно, з такою великою кількістю відтінків, що пригадуються його найкращі роботи на сцені, насамперед, звісно, Тев’є в уже хрестоматійному спектаклі «Тев’є-Тевель». Ступка — ледве не єдиний у фільмі, де першокласних виконавців вистачає, хто витримує свою роль — у всьому багатстві нюансів — від початку й до кінця. Тому з першого ж показу не виникало сумнівів у тому, кому дістанеться «Золотий Георгій» за найкращу чоловічу роль; а ця нагорода витягувала за собою і головного «Георгія» за найкращий фільм — у результаті і Ступка, і Месхієв стали тріумфаторами Московського форуму».
«Свої» незабаром виходять у прокат в Україні. Однак досить великій кількості фільмів, зокрема європейських, пощастило менше. Прокатників вони не дуже цікавлять. І лише завдяки «Молодості» ми зможемо побачити їх у ці (до 31 жовтня) дні. Чому так відбувається — в інтерв’ю з генеральним директором фестивалю Андрієм ХАЛПАХЧІ.
— Які труднощі можна назвати для фестивалю хронічними?
— Почнемо, напевно, з того, що досі в Україні не існує кіноіндустрії. Хороший міжнародний фестиваль там, де є розвинена мережа кіновиробництва й кінопрокату. Тоді фестиваль займає свою нішу між ними, як будь-яке видання з питань кіно, як будь-яка рекламна акція, будучи тією ланкою, що з’єднує дві складові кінопроцесу. Щось, звісно, міняється, трохи більше виробляють фільмів, а найголовніше — збільшується кількість сучасних кінозалів. Але вони ще не можуть задовольнити кількість потенційної публіки, яка може ходити в кінотеатри. У зв’язку з цим, звісно, головна проблема фестивалю — це фінансове становище. Обсяг програм і те, що ми робимо, відповідає — за масштабами, за кошторисом — середньому фестивалю, такому, скажімо, як російський «Кінотавр». Зрозуміло, що ніхто не має наміру конкурувати з Каннами, Берліном і Венецією, де проводяться великі фестивалі, і Москвою, яка туди поривається. Такий фестиваль, як наш, — я вже не кажу про кількість програм, які ми робимо, — для того, щоби нормально забезпечити гостям житло, харчування, транспорт, щоб ми могли витратити щось на церемонію відкриття й закриття. Хоча ми наполягаємо на тому, що у нас фестиваль робочий, але все-таки має бути певний антураж свята. Такий фестиваль, за скромними підрахунками, має коштувати мільйон доларів. Ми ж його щороку ухитряємося зробити за 150 тисяч доларів, за останні роки вийшли десь до 300 тисяч доларів — навіть не грошима, а бартером, послугами, спонсорськими квитками тощо (цього року ми вийшли поки на рекордну суму — 600 тисяч гривень фінансування державою). Це, звісно, ненормально; ненормальний той режим, у якому ми працюємо. Скажімо, Московським кінофестивалем займається така давно створена організація, як «Інтерфест». Вона займається всіма закордонними зв’язками — як представленням російського кіно за кордоном, так і представленням закордонного кіно в Росії, зокрема й низки кінофестивалів. Вони мають окремий великий особняк з усіма службами та структурами. Ми ж у 16 квадратних метрах примудряємося провести міжнародний фестиваль на 60 країн. Крім того, постійно займаємося проштовхуванням наших фільмів на міжнародні фестивалі. Кінематограф міг би, навіть у тому скромному обсязі фільмів, який виробряється сьогодні в Україні, враховуючи ще українську класику (Довженко, Параджанов), і до сучасників — Кіри Муратової, Балаяна та Іллєнка, надавати таку колекцію де завгодно. Наблизився черговий ювілей Параджанова. Ціла низка кінофестивалів були зацікавлені провести ретроспективу його стрічок. Але немає належної якості копій... Звичайно, якби було більше фінансування — ми самі зняли б собі офіс і могли б нормально працювати. А так нам постійно не вистачає техніки, комп’ютерів, аби переробляти ту кількість інформації, що до нас надходить, здійснювати видання каталога. Усе це в нас виходить у останні хвилини.
І ще одна важлива проблема — відсутність внутрішнього ринку в Україні. Країни та великі студії зацікавлені представляти картини на тих фестивалях, де є потенційний ринок покупців. Такий ринок сформувався в Москві. По-моєму, це й політична, й економічна помилка, що досі Росія має право купувати фільми на весь СНД і вирішувати, коли і як вона їх покаже в Україні. Іноді вона їх продає в Україну окремо за ті ж гроші, за які купила на весь СНД. А найголовніше — частіше вони працюють на якомусь паритеті. 50% грошей, які залишаються кінотеатрам в Україні, осідають тут, а 50%, які йдуть прокатнику, «виїжджають» до Росії. Це велика проблема. Ми пам’ятаємо, в Радянському Союзі жартували, що перша стаття прибутковості в бюджеті — від продажу горілки, друга — квитків у кіно. А якщо серйозно, то діяльність наших прокатникiв часто блокується їхніми російськими колегами. Скажімо, ведемо переговори з якоюсь французькою фірмою про купівлю фільму. А вони говорять: нам московські прокатники не дозволяють окремо продавати, інакше вони в нас не куплять на СНД. Ведіть переговори з ними...
— Яка роль «Молодості»? Зокрема, у створенні позитивного іміджу країни?
— Я без надмірної скромності можу сказати, що кінофестиваль «Молодість» сьогодні є головною культурною подією в Україні. Жоден інший кінофестиваль, або наші музичні форуми такого резонансу не мають ні в світі, ні у вітчизняній пресі. Друге: ланцюжок труднощів, на щастя, все-таки міняється. Побільшало кінозалів, ми можемо показати більше фільмів; трохи більше стали виробляти українського кіно, з’являється все більше цікавих студентських робіт. Років десять тому, коли студії стояли й нічого не проводили, ми були єдиним «острівцем», який, можна сказати, імітував існування кіножиття в Україні. До того ж, ми пробуджували свідомість і наших чиновників, і наших кінематографістів, бо ж треба щось робити. Той ажіотаж, що був навколо нас у важкі роки, свідчить про те, що кінематограф як такий і сам фестиваль — потрібні. Дійсно, були роки, коли я хотів кинути фестиваль — просто руки опускалися. Але єдине, що давало якийсь живильний імпульс, — це коли доводиться виходити увечері в Будинку кіно представляти якісь програми, бачити очі глядачів у залі. Вони чекали кінематографічного дива. Заповнений зал — це, напевно, головний критерій.
Але ми стимулюємо й виробництво українського кіно. Багато питань — про переведення на плівку, про прискорене фінансування зйомок — вирішуються, якщо фільм відібраний на фестиваль «Молодість». Це стало вже певним критерієм і для наших державних установ з питання доводити картину до кінця чи ні, випускати її у світ. Це — сходинка для фільму для участі в інших фестивалях.
Остання ланка кінопроцесу — кінотеатри. Фільм — це продукт. Хоч би яке було мистецтво, але якщо воно не знаходить свого глядача, глядачі не голосують квитками — це жахливо. Для багатьох компаній це тест. Коли фільми, які показуються на нашому фестивалі, — все-таки досить особливі, — раптом викликають більший ажіотаж, ніж американський блокбастер. Минулого року нам говорили, що шкода, що ми поставили мало сеансів ваших фільмів, бо яка-небудь «Матриця» не зібрала 100% глядачів, як кожний сеанс фестивалю «Молодість». Цей чинник переконує, що дуже багато глядачів, здатних сприймати серйозне, цікаве кіно. Я вже не кажу, яке значення це має для студентів. Вони бачать себе в контексті світового процесу: що роблять студенти інших країн, що роблять молоді кінематографісти. І глядач розуміє, що, виявляється, справжній кінематограф — це зовсім не той, який щодня демонструють на телебаченні та в наших кіноекранах. Як ми починали читати — з букваря, казок, пригодницької літератури; тільки якщо цей процес безперервний, можна перейти до Достоєвського, до сучасної літератури. Так само і з кінематографом — це не так просто, як відрізнити біле від чорного. Треба виховувати смак глядача. Тому, не маючи можливості влаштувати тут кіноринок — хоча ми все це плануємо й, сподіваюся, до наступного року дозріємо, тому що це великий стимул, — ми влаштовуємо постійні «круглі столи», спеціальні зустрічі прокатників, покупців, виробників, організовуємо контакти та знайомства. Через це багато людей їдуть до нас на фестиваль: вони знають, що можуть намацати ринок можливостей в Україні.
— Нинішнього року практично в усіх великих столичних кінотеатрах демонструються позаконкурсні програми фестивалю. Наскільки охоче директори співпрацюють iз «Молодістю»?
— Тут є певні труднощі. Незважаючи на те, що залів стало більше, їх усе-таки ще не вистачає для тримільйонного міста. У Москві все це зростає значно стрімкіше. Або, скажімо, я декілька разів наводив приклад, що в одній лише Варшаві п’ять мультиплексів, де від 10 до 14 залів. У нас поки таких залів немає. Звісно, великі прокатники диктують свою політику кінотеатрам (експлуатерам). Скажімо, дистриб’ютор-прокатник дає фільми типу «Матриці» або «Джеймса Бонда», і ставить жорсткі умови: з ранку до вечора протягом двох тижнів ви демонструєте цю стрічку плюс я вам даю ще три американські фільми категорії B, які ви також зобов’язані показувати. Інакше ви не отримаєте блокбастер. Звісно, кінотеатри, які повинні зібрати максимум грошей, йдуть на ці умови. І тоді дуже важко ставити європейське кіно і якесь інше. По-перше, ми домовляємося з кінотеатрами заздалегідь. Оскільки наш фестиваль щорічний і проводимо ми його — при всіх труднощах — завжди в одні й ті самі строки, то кінотеатри вже знають, що їм треба тримати вікна для кінофестивалю «Молодість», тому що це цікаво, тому що приходить особлива публіка, й завжди це користується попитом. Звичайно, ми не працюємо в цих кінотеатрах iз ранку до вечора, ми даємо один- два сеанси. Але оскільки це ексклюзивні покази — кожний фільм, за міжнародними правилами, ми маємо право показати не більш як два рази, на будь-який третій показ повинні мати спеціальний дозвіл — публіка, яка чекає наш фестиваль, знає, що тільки цього тижня тільки на цьому сеансі вони зможуть це подивитися. Я знаю, що дуже багато зайнятих людей беруть на цей тиждень відпустку, бо для них це — єдина можливість подивитися те кіно, яке їм цікаве. Ми звикли жити під одну лінійку: або всі разом голосують, або одне й те саме їдять. Зрозуміло, якщо устриці їсти з ранку до вечора, вони можуть остогиднути. Напевно, якщо інтелектуальне кіно дивитися з ранку до вечора, захочеться піти на хорошу американську комедію або бойовик. Має бути диференціація: коли в Києві буде сто залів, один зал може працювати як музей кіно, показувати фільми 20—30-х років, інший показуватиме суто європейське, інтелектуальне кіно, може відкриється порнографічний кінотеатр, таке також може бути. Це не означає, що це різні верстви населення; це ті самі ми, які хочемо вранці випити каву, вдень — чай, а ввечорі — кефір. У однієї й тієї ж людини є абсолютно різні потреби. Не можна розмежовувати: один глядач піде на те, інший — на це; це один і той самий глядач, у якого різні запити в різний час.
— Тепер трохи про фестиваль. У рамках «Молодості» виникають нові проекти. Зокрема, минулого року за прикладом Берлінського МКФ з’явився проект «Кампус талантів», коли протягом фестивалю кілька молодих режисерів з різних країн зняли свої 5- хвилинні фільми. Наскільки вдалий, на ваш погляд, цей досвід?
— Для нас дуже важливо зберігати традиції, сам дух «Молодості». І в той же час, фестиваль не повинен закостеніти. Тому щороку ми робимо якісь нові речі. А оскільки наш фестиваль молодіжний, то прагнемо перетворити його на творчу лабораторію. Усі цікаві люди, які до нас приїжджали, завжди погоджувалися зустрітися зі студентами, провести майстер-клас. Берлінський фестиваль минулого року оформив це єдиною ідеєю, назвавши це «кампусом талантів», або, як ми говоримо українською, «майстернею талантів», а можна назвати «табором талантів». Ми влаштовуємо лекції у різних напрямках професії: як подати заявку, як добитися грошей у фондах на фінансування... І далі весь процес — сценарій, монтаж, режисура, акторське, операторське мистецтво — до того, як фільм продати, як представити його на інший міжнародний фестиваль, як зацікавити їм прокатників. Цього року трохи міняємо цю форму, робимо головний акцент на зображенні в кіно, а саме операторському мистецтві, хоч і всі інші професії будуть представлені. Й друге — ми продовжуємо те, що робить Берлінський фестиваль, те, що до нього робив фестиваль у Санденсі в Сполучених Штатах, який йде під президентством Роберта Редфорда, — дати можливість під час фестивалю молодим режисерам відірватися від студентської лави й вийти на майданчик, відчути себе режисером. Нинішнього року така можливість представиться двом українським, білоруським, російським і, можливо, польським молодим режисерам.
— Андрію, ви близько 20 років пов’язані з «Молодістю». Спочатку як керівник кіноклубу «Діалог» (тоді доцент кафедри залізобетонних конструкцій тодішнього Київського інженерно-будівельного інституту), а з 1990 р. — генеральний директор. Як міняються за ці роки його учасники?
— Молоді кінематографісти стали прагматичнішими. Буквально зі студентських робіт режисери, особливо західні, орієнтовані на комерційне кіно. Наші якраз більше тяжіють до авторського. Однак іноді бачиш, що це винайдений велосипед, ще й триколісний. Але в принципі є дуже багато цікавої молоді. Можливо, у них є якісь прогалини. Вони не чули, хто такий Марсель Пруст, але знають багато того, чого не знали ми. В них дуже хороший потенціал.
