Днями відзначалося 45 років із дня смерті видатного американського політика, генерала Джорджа Маршалла. Він був головним військовим радником президентів США Франкліна Рузвельта та Гаррі Трумена. Світові генерал більш відомий як ініціатор плану допомоги європейським країнам у відновленні їхньої економіки та політичної модернізації після Другої світової війни, названого за його ім’ям «планом Маршалла». У 1953 році за свій план Джордж Маршалл отримав Нобелівську премію миру. Після розпаду СРСР допомога Заходу, зокрема й фінансова, так само почала спрямовуватися на країни СНД. Американські фонди надають гранти громадським організаціям на розбудову громадянського суспільства, Європейський Союз через програму ТАСІS сприяє технологічному розвитку сусідніх країн. Однак багато експертів стверджують, що складність демократичної трансформації було недооцінено як в Україні, так і на Заході. Україна, як постгеноцидне суспільство, мала б отримати свій «план Маршалла». Останнім часом дедалі частіше чути нарікання Заходу з приводу того, що демократичні та економічні реформи, зокрема в Україні, просуваються не так інтенсивно, як очікувалося. Які причини того? У чому політика Заходу стосовно України була помилковою? Із цими запитаннями «День» звернувся до незалежних експертів.
Януш ОНИШКЕВИЧ, віце-президент Європарламенту:
— Західні країни недооцінили важливості прояснення для України її перспектив, надання якогось певного сигналу про те, що вона може увійти до Європейського Союзу та НАТО. Але варто зазначити й інший важливий аспект — те, що вступ до ЄС є корисним, але й дуже важким. У той час, як значно простішим є вступ до НАТО, який передбачає виконання тільки політичних критеріїв. Для вступу до НАТО не треба виконувати якихось економічних вимог, тому я вважаю, що Україна має значні шанси на вступ до НАТО. Наступним етапом міг би бути і вступ до ЄС. Тому найбільшою помилкою Заходу є саме те, що він не дав Україні якогось сигналу про те, що вона невдовзі може стати членом НАТО, окрім того, замало сигналів було й стосовно того, що двері до ЄС для України теж відкрито. Якщо ж зараз розпочнуться переговори з Туреччиною, то Україна матиме повне право назвати дивацтвом те, що Туреччину кваліфікують як європейську країну, а Україну — ні.
Єжи Марек НОВАКОВСЬКІ, редактор відділу міжнародної політики тижневика «Wprost», Польща:
— Захід дивиться на Україну трохи в іншій перспективі, ніж бачить її Польща чи Україна сама себе. Зо два роки тому я передивлявся американські журнали, зокрема реклами туристичних агентств. Так, у рекламі подорожей на Схід були зазначені балтійські країни, Грузія, Вірменія, в той час як Україна та Білорусь разом з Росією були об’єднані під спільним штампом — Росія. І це якоюсь мірою відображає ставлення Заходу до України. Захід не приділяє Україні належної уваги, за винятком якоїсь частини політичної еліти, він не знає, якою є історична роль України. Зрештою, Захід дивиться на цілий пострадянський простір через призму своїх стосунків з Росією. Помилкою Заходу було те, що він перестав приділяти увагу Україні як потенційному партнеру. Але й сама Україна зробила замало для того, аби привернути до себе увагу Заходу. Навіть коли Захід і звертав свій погляд на Україну, то вона пов’язувалася виключно з аферами, вбивствами журналістів і так далі. Відтак все це створило певний образ України, і нам, полякам, добрим друзям України, таким, як Збігнєв Бжезінський, не вдалося переконати світ у тому, що Україна є частиною західної спільноти. То є найбільша помилка щодо України.
Щодо польської політики, яка також є частиною політики Заходу, то найбільшою нашою помилкою було проведення політики жестів замість політики конкретних справ. Замало було економічної співпраці, замало спільних ініціатив — економічних, освітніх, політичних, натомість забагато було жестів ввічливості.
На сьогодні політика Заходу є політикою «відкидання» України, щойно вона сама розвернеться до нього хай не спиною, а навіть плечима. Оскільки політика України сьогодні балансує між Заходом і Сходом, то чим менше Україна дивитиметься на Захід, тим менше він буде нею зацікавлений. Це видно навіть по сьогоднішній виборчій кампанії. На жаль, я не бачу значного впливу Заходу на неї. Багатьом політикам це вигідно, бо їм зручніше розмовляти з Росією і не розбиратися, хто окрім неї на Сході іще є. Однак по-іншому дивляться на це в Польщі, оскільки ми є сусідами України і знаємо, які наслідки у минулому мало те, що Україна була керована ззовні.
Юрій КОЧУБЕЙ, президент Українського товариства зовнішньої політики:
— Захід помилявся та продовжує помилятися щодо України. Це пов’язано насамперед iз тим, що він дуже мало знав і знає про неї навіть на 14-му роцi незалежності. По-перше, він не знає потенціалу України як держави у світовій і насамперед у європейській цивілізації. Це викликано тим, що останні триста років Україна перебувала в колоніальній залежності й робилося все для того, аби про неї нічого не знали, як і про більшість регіонів Росії. Окрім того, Захід помилився й щодо можливої ролі України у вирішенні сучасних світових проблем, оскільки Україна все ж таки може сприяти знаходженню того балансу, який потрібен Європі. Помилка європейців зокрема в тому, що вони неправильно розуміють свої власні інтереси, оскільки вони не схильні вважати, що Україна повинна бути разом з усіма європейськими державами. Але якщо вони хочуть будувати іще один полюс у світі — європейський, — то Україна повинна бути в цьому полюсі. Відтак сьогодні виглядає дивним те, що Україна опинилася поза процесом розбудови європейської ідентичності.
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— Певний час на Заході побутувала думка, що існує процес переходу країн від комуністичного минулого до світлого демократично-ринкового майбутнього та що цей процес є неминучим — питання тільки у швидкості та глибині трансформацій. У будь-якому випадку цей процес від тоталітаризму до демократії вважався лінійним. Однак ціла група посткомуністичних країн, між ними й Україна, не в повній мірі, як ми бачимо, відповідає цій версії демократичного транзиту. Так чи інакше, але Захід зіткнувся із проблемою: що робити з такими країнами, які не виправдали сподівань на те, що вони стануть «нормальними» в західному сенсі країнами? Саме помилка спрощеного підходу до демократизації посткомуністичних країн призвела до завищених очікувань і неправильних напрямків співпраці в деяких випадках, відповідно, час був згаяний.
Такі країни, як Україна, потребують дещо інших форм впливу з боку Заходу. Протягом довгого часу в Україні відбувалася затримка структурних реформ в економіці та політиці, оскільки українська правляча еліта не мала достатньої мотивації для того, щоб їх здійснювати. Внутрішніх мотивацій було недостатньо. Відповідно, Захід міг би іще 10 — 12 років тому надати українській еліті виразнішу мотивацію щодо реформ за європейським зразком. Наприклад, віднести Україну до тих країн, яким іще на початку 90-х років було обіцяно членство в ЄС через підписання так званої Європейської угоди. А Захід тоді відніс Україну до країн пострадянських, з якими було підписано Угоду про партнерство та співробітництво без перспективи членства. Відповідно іще 12 років тому Захід, а конкретніше Європейський Союз викреслив Україну зі своїх списків. Звісно, ми не можемо звинувачувати Захід у невдачі ринкових реформ в Україні, але все ж таки певна частка відповідальності, безумовно, покладається на тих політиків у Західній Європі, які свого часу не допомогли Україні стати частиною масштабного європейського проекту, який завершився цього року вступом України до ЄС. Можливо, якби позиція Заходу на початку 90-х стосовно України була іншою, то сценарій розвитку української політичної та економічної системи теж був би трохи іншим.
Що стосується сьогоднішньої політики Заходу щодо України, то, виходячи з національних інтересів України, як я їх бачу — інтересів України в Європі як у спільноті, частиною якої вона є та має бути, — можна сказати, що політика провідних країн і центрів впливу західного світу є неефективною. Принаймні ті цілі, які Захід перед собою ставить в Україні, у переважній своїй більшості не досягаються. Тому можна сказати, що ця політика є слабкою, недостатньо сконцентрованою, позбавленою необхідних ресурсів і тому неефективною, наприклад, у порівнянні з політикою Росії стосовно України. На Заході справді багато людей, які вважають, що Україна не має важливого значення, там триває активна дискусія з цього приводу. На відміну від цього в Росії, незважаючи на різноманіття підходів до політики щодо України, є загальний консенсус щодо того, що Україна є життєво важливою для Росії. У Європі такого усвідомлення немає, і тому вона завжди програє. У даному випадку вона програє Україну, а отже, і частину свого власного майбутнього, тим самим закріплюючи розкол Європи на демократичний Захід і авторитарний Схід. Таким чином, закладаються підвалини загрози для майбутнього Європи в цілому.
