Де в Україні будують літаки? «У Києві та Харкові», — скажуть більш- менш обізнані з авіацією люди. Проте до цих двох загальновизнаних центрів авіабудування можна сміливо додавати й Житомир, а конкретніше — мікрорайон Крошню. Саме тут, у маленькому непомітному провулку, живуть батько й син Артемчуки, які з повним правом можуть сказати, що популярна колись авіаційна пісня «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью» — саме про них.
Свій перший літак Яків Артемчук зробив у далекому 1953 році. Назвав крилату машину АЯ-1 (за власними ініціалами). Потім були АЯ-2, АЯ-3, АЯ-4... Нині 81-річний Яків Антонович літає на АЯ-7. Цей останній на сьогодні літак — уже «ветеран авіації» (сконструйований ще 1985 року й відтоді безліч разів модернізований), проте здіймається в небо як новенький!
«Батько, відколи я його пам’ятаю, завжди щось майстрував, — розповідає Василь Артемчук, син авіаконструктора-аматора, а також і сам авіаконструктор. Працюючи в селі трактористом, а потім слюсарем, він майже весь вільний час присвячував техніці. Авіацією буквально марив, навіть у снах бачив себе льотчиком. Мріяв у молодості бути пілотом, але не вийшло — на фронті був контужений, мав поранення, потім — повоєнні важкі роки, сімейні клопоти... Втім, у 50-ті роки батько захопився конструюванням літальних апаратів. Перелопатив купу технічної літератури, розмовляв зі спеціалістами. Літаки робив за власними кресленнями, використовуючи найрізноманітніші деталі, часто — ледве не зі звалищ металобрухту. У ті часи зробити власноруч літак та ще й піднятися на ньому в повітря було рівнозначно подвигу!»
Звичайно, не все давалося легко, були й поразки. Приміром, 1976 року один із літаків під час випробовувань упав, і лише дивом Яків Антонович залишився живим. Проте вже невдовзі після аварії з’явилася нова, удосконалена модель.
Василь Якович (зараз йому 57) не відстає від батька: має на рахунку вже п’ять сконструйованих літальних апаратів: автожир, літак, мотодельтаплани, гелікоптери. Випускник Житомирського політехнічного інституту, він пропрацював там 15 років науковим співробітником, потім був співробітником приватної виробничої фірми, вів авіамодельний гурток. Але найбільше вражає в Артемчукові-молодшому дивовижний сплав технічних винахідницьких ідей та духовно-філософського світогляду. Для нього як глибоко віруючої людини конструювання літальних апаратів і польоти на них — не самоціль, не розвага й навіть не хобі. «Люди створені Богом-творцем за його подобою, а тому просто зобов’язані за своєю сутністю також щось створювати, аби виправдати своє існування на цій Землі, — переконаний пан Василь. — А в наш час багато людей, на жаль, зробили сенсом свого життя не творчість, а бездумне споживання матеріальних благ — а це шлях в нікуди. Лише наближення до Неба (в прямому й переносному сенсі) може врятувати людство від духовної деградації».
Батько та син Артемчуки брали участь у багатьох (ще з часів Радянського Союзу) виставках та змаганнях самодіяльних авіаторів. Завдяки їм Житомир став визнаним в Україні центром «малої авіації». І хоча житомирський аеропорт уже багато років стоїть у запустінні, час від часу там все ж чути гуркіт літака — тоді, коли на злітну смугу вирулює красень АЯ-7, керований Яковом Антоновичем. Для того, щоб привезти літак з подвір’я до аеродрому, його доводиться розбирати й знову збирати безпосередньо перед польотом. У Василя в цьому плані менше клопоту — його гелікоптеру не потрібна злітна смуга. Вертоліт легко злітає у височінь зі звичайного поля на Крошні. Кожної весни Артемчуки традиційно відкривають льотний сезон — це стає справжньою подією для всього мікрорайону. Техніку старанно ремонтують, готують до роботи. А потім усе літо й аж до пізньої осені місцеві крошненські дітлахи, задерши голови, захоплено спостерігають, як здіймаються у небо літак і вертоліт — батько та син.
