Володимир Африканович Нікітін, співробітник Міжнародного центру перспективних досліджень, автор понад 150 робіт у сфері культурології й освіти, відомий тим, що має майже на все власну, не схожу на інші, думку. Його нова книжка «Ідея освіти», яка нещодавно побачила світ, — чергова нагода поговорити про якість і проблеми вітчизняної освіти.
— У книжці ви порушуєте питання про роль освіти в забезпеченні потенціалу розвитку українського суспільства. Чи вирішує українська освіта сучасні завдання?
— Свою книжку я адресую тим, хто має намір проектувати нову систему освіти. Необхідність вирішення соціальних завдань і потреба забезпечення освітнього ресурсу розвитку стоять однаково гостро. Водночас вирішення цих двох проблем у рамках єдиної державної програми неможливе. Соціалізація освіти, ідея, яку підтримує Світовий Банк, що дає гранти, Міністерство освіти й уряд, переслідують мету стабілізації суспільства. Згідно з цією лінією, Україна має бути в міру спокійною і в міру ситою країною. Технологізація та стандартизація державної освіти, що випливає з такої орієнтації, вирішує те саме завдання, що й стандартизація виробництва в «фаст фудах»: швидко та відносно смачно задовольнити велику кількість людей без яких- небудь кулінарних витребеньок і проривів. Соціально орієнтована освіта — це освітній «фаст фуд».
Створення конкурентоспроможного суспільства — завдання іншого типу. Така установка передбачає нерівність, відбір, елітарність, індивідуальні освітні програми, якісні стрибки. Спроби вирішити перше завдання у відриві від вирішення другого залишають Україну додатком розвиненіших країн. У світі проблему конкурентоспроможності освіти вирішують за допомогою бізнесу та підтримки уряду. А в Україні завдання розвитку перед освітою не ставлять: вирішують лише завдання виживання в соціальному значенні.
— Чи зможе інформатизація освіти покращити її якість?
— Єдина справжня форма освіти — це вчитель і учень. Але їх дуже мало. Вигадали безліч замінників, що розсовують пару «вчитель — учень». Візьмімо, наприклад, виникнення підручника. Він з’явився порівняно нещодавно. У Середньовіччі Європою мандрували групи студентів, щоб потрапити до хорошого вчителя в Болоньї, послухати лекцію в Оксфорді, а потім перейти до Сорбонни. На лекціях у деяких викладачів збиралися до п’яти тисяч чоловік. Підручники з’явилися, щоб подолати розрив між можливостями хорошого викладача по відношенню до маси студентів.
Інформаційні технології в освіті жодним чином не замінюють вчителя. Звідси й поява нової фігури в освіті — тутора, який здатен зорієнтувати у величезній кількості інформації, закладеної у Мережі. Без участі вчителя, який спочатку пояснить, нащо все це треба, відповість на виниклі запитання, а потім з’ясує, що ти знаєш, — визначитися в цьому масиві неможливо. Наївно думати, що досить поставити в сільській школі комп’ютер, щоб підвищити рівень освіти. «Екранні технології» (інформаційні) — це просто новий інструментарій. Але новий інструмент змінює можливості та способи роботи, формуючи новий зміст.
— Чи вирішує, на ваш погляд, українська система освіти завдання створення та відтворювання національної еліти?
— Еліта не може готуватися в м’яких і невизначених системах освіти. Досить жорстка підготовка, визначена картина світу — необхідні умови. Позначу, що еліта — це не ті, хто володіють привілеями, а ті, хто спроможні створити та підтримати програму розвитку суспільства. Еліта передає і розвиває генотип даної соціальної групи чи спільноти. Якщо еліту не відтворює система освіти — суспільство дезінтегрується. Шум навколо прав дітей вибирати освіту з пелюшок тощо — добрі наміри, які ведуть відомо куди. Хороша освіта не може бути доступною та зручною.
Студенти Києво-Могилянської Академії стверджували в спілкуванні зі мною, що їх, мовляв, готують як еліту. При цьому природно (на мій жаль) питання побудови майбутнього з ними не обговорюють, відповідні проекти вони не роблять. По суті, навчальна програма цього вищого навчального закладу містить ті самі стандартні предмети, що й інші — може, їх більше і рівень викладання вищий, але це справи принципово не змінює. Самовизначення студентів як еліти базується на тому, що в них хороші зарубіжні викладачі та вони краще володіють українською мовою і знають більше про українську культуру, хоча в цьому значенні Львівський університет, на мою думку, набагато елітарніший.
— Якого учня треба залучати до інститутів й університетів?
Історично склалося, що близько 7% населення здатні здобувати справжню освіту. Ці кілька відсотків живуть і працюють відповідно до принципів. Освіта відтворює деякі ідеальні структури. Люди, які спроможні відтворювати ідеальний план і працювати за ним, — складають цю меншину.
Головне питання в освіті сучасного суспільства — знаходження та виховання таких людей. Залучення й утримання талановитих і насамперед із провінції — одне з найважливіших завдань.
Культура є насильством над природними бажаннями. Оформлення людини пов’язане з подоланням перешкод. Школа — теж насильство, яке має бути осмисленим і зрозумілим для учня та вчителя, у 90 відсотках наших шкіл воно безглузде.
— Чи має українське суспільство бажання та здібності ставати освіченішими?
— У сучасній українській системі освіти змінився продукт. На даний момент це — диплом. Батьки платять — ВНЗ дають. Усе інше — залишки старої системи. Подолають цю ситуацію лише тоді, коли диплом співвідноситимуть із можливостями працювати. В іншому разі освіта буде фіктивною. Диплом — єдиний усім зрозумілий продукт освіти. Разом із тим у сучасному світі він втратив значення. Диплом став елементом необхідним, але, на жаль, недостатнім для руху далі. З’явилася необхідність постійної освіти. Звідси: сучасний тип суспільства — суспільство, яке вчиться.
