Напередодні відкриття шостої сесії Верховної Ради більша частина експертів і схильних до публічності народних депутатів передрікали, що парламентська осінь пройде в нескінченних конфліктах між провладними й опозиційними силами. У політичних кулуарах виразно відчувалося наближення чергової парламентської кризи.
Криза таки відбулася, але не у відносинах між протиборчими таборами, а всередині парламентської більшості. Ця криза стала одночасно і несподіваною, і закономірною.
Публічний демарш декількох учасників парламентської більшості справді став сюрпризом. Для нього, здавалося б, не було значущих підстав. Передвиборна кампанія кандидата від правлячої коаліції проходила досить упевнено і без видимих збоїв. Починати відкриті розбірки з союзниками в розпал виборчих перегонів — означає ускладнювати відносини і з нинішнім Президентом, і з його можливим наступником. Але це сталося. І на такий ризикований крок пішли ті народні депутати, від яких цього мало хто чекав. Підопічні С. Гавриша раніше не були схильні до публічної фронди. Та й аграрії якщо «бешкетували», то вельми акуратно, не порушуючи звичної парламентської диспозиції.
Але за всієї своєї зовнішньої несподіванки криза парламентської більшості стала закономірним проявом тих внутрішніх проблем, які були характерні для парламентсько-урядової коаліції з моменту її створення. Глибокі економічні, політичні, а іноді й особистісні протиріччя між учасниками коаліції не були таємницею ні для них самих, ні для зовнішніх спостерігачів. Часто вони випліскувалися й у публічну сферу. Пригадаймо фактичний бойкот кількома членами парламентської більшості урядового законопроекту № 4000-1. Групові й індивідуальні економічні інтереси і тоді, і в цілому ряді інших економічних голосувань брали верх над «солідарною політичною відповідальністю». Ще гостріше суперечність у складі «більшовиків» проявилася під час весняних баталій навколо політичної реформи, коли кілька депутатів, які входять до більшості, відверто саботували «свій» же законопроект про внесення змін до Конституції України. І першою ластівкою кризи парламентської більшості стала поява депутатської групи «Центр». Не все так просто було й із висуненням єдиного кандидата на посаду президента від правлячої коаліції. Нарешті, під завісу п’ятої сесії Верховної Ради фракції НДП-ПППУ та НАПУ створили всередині більшості міні-коаліцію. До речі, аграрії озвучували своє невдоволення станом справ усередині парламентсько-урядової коаліції ще на початку літа. «Політичний нарив» рано чи пізно мав прорвати.
Утім, не будемо надто драматизувати ситуацію. Будь-яка політична й парламентська коаліція не застрахована від внутрішніх конфліктів і криз. Причому такі конфлікти можуть виникати і в правлячих, і в опозиційних коаліціях. Зараз важливий не стільки сам факт кризи парламентсько-урядової коаліції, скільки його можливі наслідки, а також ті уроки, які необхідно з неї винести. Українська політика стає дедалі коаліційнішою. Вмінню створювати та зберігати політичні коаліції треба вчитися. У тому числі й на помилках.
Почнімо з аналізу можливих наслідків кризи парламентсько- урядової коаліції. Саме про це зараз багато говорять, причому діапазон оцінок дуже широкий — від прогнозів про швидке та радикальне переформатування політичної структури Верховної Ради до запевнень, що парламентська більшість залишиться непорушною.
Формально парламентсько-урядова коаліція може бути відновлена в колишньому вигляді. Адже і депутати «Демократичних ініціатив» і фракція НАПУ лише припинили своє членство в коаліції, а не вийшли з неї. Якщо їхні вимоги врахують, то відновиться й єдність коаліції, хоч би зовні. Інша річ, чи залишиться за коаліцією статус парламентської більшості. Навіть якщо в її складі нараховуватиметься трохи більше ніж 226 народних депутатів, навряд чи можна буде чекати від членів коаліції злагоджених і дисциплінованих дій.
Тим більше що їх не було й раніше. Як повноцінний і ефективний політичний суб’єкт, парламентська більшість швидше за все «почила в бозі» і буде відновлена (в колишній чи новій формі) лише після президентських виборів. Як показує практика, за нинішнього формату політичної системи реальним лідером і консолідатором парламентської більшості може бути лише Президент.
Інша річ, якщо відбудеться конституційна реформа, і право формування уряду буде закріплене за парламентською більшістю. Тоді і де- факто, і де-юре лідером парламентсько-урядової коаліції стане прем’єр. Проте криза в лавах «більшовиків» поставила під загрозу саму можливість здійснення конституційної реформи до президентських виборів. З іншого боку, завдання реформування системи влади до моменту виборів нового глави держави аж ніяк не зняте з порядку денного. Тому у «батьків» політичної реформи з’являється додатковий стимул для якнайшвидшого подолання розбіжностей між учасниками парламентсько-урядової коаліції.
У зв’язку з кризою парламентської більшості деякі коментатори заговорили про можливість відставки уряду. Думається, в цьому випадку бажане видається за дійсне. Прямих політико-правових підстав для відставки уряду немає. Ось якби взаємозв’язок уряду та парламентської більшості був закріплений законодавчо, тоді й питання про відставку Кабінету Міністрів було б правомірне.
Ще одна серйозна проблема — наскільки вплине криза більшості на ефективність законодавчої політики уряду? Звернімося до такого об’єктивного критерію, як статистика голосувань. За час роботи Верховної Ради четвертого скликання парламент у середньому відхиляв майже кожен п’ятий урядовий законопроект (19% відхилених від загальної кількості розглянутих законопроектів). Протягом минулої сесії парламент відхилив 13% законопроектів, поданих Кабінетом Міністрів. А ось у перші дні роботи шостої сесії Верховної Ради з 13 урядових законопроектів було відхилено 7, тобто понад половину. Для порівняння: за всю минулу сесію парламент відхилив лише 19 законопроектів, які надійшли від Кабінету Міністрів. Таким чином, проблеми у взаємодії уряду та парламенту вже виникли. Адже незабаром розгляд бюджету на 2005 рік. Бюджетний процес завжди був непростим для парламенту. А тепер ступінь його конфліктності та суперечності буде посилений як президентськими виборами, так і проблемами в парламентсько-урядовій коаліції.
Нарешті, кажучи про найближчі наслідки кризи парламентської більшості слід оцінити і її вплив на президентські вибори. Об’єктивно напіврозпад парламентсько-урядової коаліції невигідний для В. Януковича. Під сумнів ставиться його авторитет як одного з лідерів коаліції. Знижується, як уже зазначалося, й ефективність законодавчої політики уряду, очолюваного В. Януковичем. Але, з іншого боку, парламентські фрондери не відмовляються від підтримки прем’єра на президентських виборах. Принаймні, В. Литвин як лідер НАПУ вже встиг заявити про те, що його партія продовжує підтримувати прем’єра в президентських перегонах. Криза на рівні парламентської більшості не переноситься в середовище передвиборної коаліції на підтримку В. Януковича. Якщо ж прем’єру вдасться владнати проблеми «дисидентів» із «Демократичних ініціатив» і НАПУ, то його авторитет може навіть зрости. Крім того, ті прихильники В. Януковича, які не жадають обмеження повноважень майбутнього глави держави, можуть використати нинішню ситуацію для блокування конституційної реформи. А ось на поведінку широкої маси виборців нинішні парламентські розбірки навряд чи суттєво вплинуть. У пересічних громадян інші проблеми, їм малоцікаві чвари парламентських вождів. Криза парламентської більшості впливає насамперед на ситуацію в Верховній Раді. Подальший її розвиток багато в чому залежатиме від позиції В. Литвина. Спікеру не вигідна дестабілізація роботи парламенту, і він може сприяти формальному вирішенню конфлікту. Одночасно він може укріпити і кількісний, і якісний потенціали свого безпосереднього впливу на депутатський корпус Верховної Ради. У цьому випадку, хоч хто б переміг на президентських виборах, він буде вимушений «вирішувати питання» зі спікером у процесі створення (чи відтворення) своєї парламентської більшості.
На закінчення — про уроки кризи парламентсько-урядової коаліції. Урок перший — саме існування коаліції в умовах хоч би мінімальної парламентської демократії, а тим більше ефективність її діяльності залежать від довіри та дотримання базових домовленостей між учасниками коаліції. Урок другий — стійкість коаліції залежить не лише від лояльності її членів до глави держави чи політичного лідера коаліції, а й від ступеню єдності політичних інтересів й ідеологічних орієнтацій її учасників. Урок третій — якщо в коаліції відсутні чи перестають діяти механізми узгодження інтересів у процесі прийняття та реалізації політичних рішень (та сама «політична комунікація», про відсутність якої говорили дисиденти з «Демократичних ініціатив»), то коаліція перестає існувати чи перетворюється на суто декоративний елемент кулуарної політичної гри. Урок четвертий — бізнес і владу справді слід розділяти, але не лише на рівні законодавчої влади. Починати слід із влади виконавчої. Урок п’ятий і найважливіший — необхідне законодавче закріплення взаємодії між парламентською більшістю (парламентською коаліцією більшості) та відповідальним перед нею урядом. Тільки в цьому випадку можна говорити про реальні правові наслідки парламентських криз. Ці уроки необхідно врахувати при формуванні нової парламентсько-урядової коаліції як після закінчення президентських перегонів, так і після чергових парламентських виборів. Інакше доведеться наступати на ті самі граблі.
