У конференц-залі готелю на воді «Перлина Днiпра» відбулася зустріч із першим менеджером легендарної рок- групи «Бітлз» — Аланом Вільямсом. Нагода — шоу під назвою Beatles Live Feztival. 4 жовтня відбудеться концерт у Палаці «Україна» групи (музикантів відбирали до неї після жорсткого кастингу), що допоможе відтворити на сцені драйв і кураж реальних бітлів. Прозвучать тридцять пісень ліверпульської четвірки (по п’ятнадцять на кожне відділення). Тобто — шоу-вистава «за мотивами» «Бітлз». Воно успішно відбувалося в Лондоні, Брюсселі, Монако, у Франції та в США. Київ відкриває тур, після столиці України — дванадцять міст Росії, включаючи Пітер і Москву.
Директором туру є Жан Мішель Маркюбель, який так само був присутній у залі. І судячи з хвостатої рокерської зачіски, крім адміністративних обов’язків, він музикант зі стажем. Що він і підтвердив. Так само він є видавцем книг про бітлів. Але, звісно, найбільший інтерес викликав Вільямс як людина, яка вперше по- серйозному поставилася до своїх земляків, котрі грали тоді як аматори.
Зовні це благовидний, крихітний чоловік із привабливими синіми очима, які завзято поблискують із-під окулярів. Загалом його обличчя нагадує фізіономію Пола МакКартні, в рисах якого проявляється «дитинність». І з віком — вона посилюється.
У 1960 році, звозивши хлопців до Гамбурга, Вільямс із ними розстався. Через фінансові розбіжності: він вирішив, що вони некоректно розрахувалися з ним. Так чи інакше — він, звісно, шкодує про цей розрив. Але спільна діяльність з бітлами вже забезпечила йому місце в музичній історії. Він «передав їх у руки» сильнішому колезі — продюсеру Брайану Епстайну, який і вивів квартет на світову орбіту.
Конференція пройшла жвавенько. Алана не бентежив ні характер, ні зміст запитань.
Для початку Вільямс (як і більшість тих, хто вперше відвідує столицю України) захоплювався красою українських жінок, побачених на вулиці.
На що я йому одразу пригадав рядки з пісні-фантазії «Бітлз», написаної нібито після міфічних гастролей Радянським Союзом під назвою «Знову в СРСР». А рядки були такі: «Українки зводять мене з розуму, Заходу до них далеко. Бачачи москвичок, хочеться співати й танцювати, грузинки заполонили мої думки...»
— Чому, — спитав я Вільямса, — вони поставили українок на перше місце за вродою, москвичок на друге, а грузинок на третє — на підставі чуток?
— Точно невідомо, — відповів він, — але вони явно не помилились. Я в цьому сьогодні переконався. Це в мене на голові — сивина, а в штанах — вогонь.
— Колись Джон Леннон заявив, що вони тільки вчотирьох перемогли Елвіса. Хто, на вашу думку, переміг «Бітлз»?
— Даю сто баксів тому, хто назве групу кращу за «Бітлз».
(Якби я назвав «Пінк Флойд», «Квін» чи будь-яку іншу групу — однаково не бачити мені сто баксів: Алан скаже, що вони слабші. Тому я дещо трансформував наступне запитання).
— Творчість «Бітлз» з’явилася поштовхом для таких гігантів, як «Пінк Флойд», «Лед Зепелін» тощо. Чи не відчували вони почуття ревнощів до своїх більш молодих продовжувачів?
— Абсолютно. Вони були самодостатні... Проте ви краще розпитайте про ліверпульський або гамбурзький періоди, які я прекрасно знаю. Потім наші дороги розійшлися.
— Відомо, що Джон Леннон був агресивним юнаком і любив зачіпати публіку. Частенько справа доходила до бійки з глядачами, як в Ліверпулі, так і в Гамбурзі. Чи так це насправді?
— Саме так. Війна тоді закінчилася недавно, всього 15 років тому. І Джон Леннон міг запросто почати провокувати німців фразами на зразок: «Це ми виграли війну! А не ви! Сидіть спокійно!» Хто після цього може спокійно сидіти? Природно, доходило до сутичок. Леннон був абсолютно божевільним! Хоча однаково тамтешні завсідники їх швидко полюбили.
(Далі йдуть і мої запитання, й інших журналістів — для зручності читачів я не роблю поділу).
— Як ви з ними познайомились?
— Вони прийшли в мій клуб. Були виступи багатьох команд. Я думав, що ці хлопці займаються оформленням. Вони спитали, чи можуть вони виступити в клубі? Я поцікавився: хіба вони не ті, хто фарбує туалети та холи. «Ні, — сказали вони, — ми граємо».
— Ви стали мільйонером, заробили щось на їхній славі?
— Здебільшого я багатий... на мемуари. І вважаю, що це чимало. Що стосується грошей — вони мені ще винні 50 фунтів стерлінгів. Власне, ми й розірвали відносини через певні фінансові розбіжності. Я повіз їх до Гамбурга на своєму автобусі. Давав їм добові, в них тоді грошей не було. У Гамбурзі, в уже відомому клубі — «Кеверн-клаб» — вони, власне, й перетворилися на професіональну групу. А коли повернулися додому, виявилися кращою групою Ліверпуля.
— Розкажіть, яка ваша найулюбленіша пісня «Бітлз»? І чому?
— «Дурень на горбі». Ця пісня про мене. Ми розійшлися, і я, як дурень, залишився на горбі. Я навіть так назвав книгу про них. Але, повторюю, що цей час для мене залишився одним із найцікавіших і найщасливіших, бо справді ці хлопці дали такий заряд енергії, який досі не втратив сили. Група розпалася 34 роки тому, а про неї продовжують говорити та слухати її творчість. Чи про багато груп, які розпалися, можна заявити те саме?
— Чи мала група шанс возз’єднатися, якби Леннон трагічно не загинув в 1980 році?
— Ні. На це запитання добре відповів Харрісон. Уявіть собі, що ви закінчили школу. Чи можливо для вас (хоч у минулому було і цікаво, і, можливо, у вас ностальгія) знову повернутися в п’ятий клас? Ми дорослішаємо.
— Чи були в них, коли вони ще були юними, сварки через дівчат і тому подібне?
— Вони були однією сім’єю. Зрозуміло, вони сварилися, мирилися, але ніколи не переставали почуватися однією сім’єю. Ось, наприклад, відомий факт. У них у Гамбурзі був інший ударник — Пітер Бест. Красивий, мов кіноактор. Він непоганий музикант, але так і не зміг вписатися в колектив, не став членом їхньої сім’ї. Він існував окремо. Тому, власне, однією з умов укладення першого великого контракту була заміна ударника. А в Пітера Беста в Ліверпулі було багато шанувальників. І коли раптом стало відомо, що вони поміняли його на Рінга Старра, то один із фанатів Беста навіть поставив Харрісону синця під оком.
— Й останнє запитання. Їхній розрив був неминучий у 1970 році?
— Безумовно. Леннон і МакКартні — два безумовні лідери. Кожен із них тягнув ковдру на себе, поки вона не порвалася. Період «сімейності» закінчився. Навряд чи вони змогли б працювати разом. Дуже багато в кожного нагромадилося особистого творчого напрацювання. Але того, що в результаті залишилося, — цілком вистачає. Приходьте на концерт — і пересвідчитеся в цьому самі.
