Напевне, на це теж була воля Божа: одному — сісти довічно за грати, а іншому — стати священиком і останньою надією першого на те, що його пам’ятають... Другий, може, й не спатиме потім ночами, бо стоятиме перед очима картина: чоловіка, котрий вперше за довге і неправильне своє життя попросився на сповідь, приведуть двоє з собаками і троє — з автоматами. Але про що він скаже святому отцю — залишиться між ними і Богом.
Чи потрібен священик і Божий храм у тюрмі, чи легше переносити труднощі служби в армії, коли знаєш десять заповідей, чи стане кращим міліціонер, який відвідує уроки духовності, — про все це йшла мова на прес,- конференції митрополита Луцького і Волинського Української православної церкви владики Ніфонта, присвяченій темі співпраці з військовослужбовцями і працівниками органів внутрішніх справ.
На її початку владика пригадав, як кілька років тому духовенство вперше прийшло у луцький слідчий ізолятор «з пасхальними дарами, зі словом добрим». Попросили дозволу зайти і в одну з камер. І так сталося, що замість чоловічої їх завели у жіночу... Після такої несподіваної для обох сторін зустрічі всі «мешканки» камери посповідалися і прийняли причастя, а одна перед цим й охрестилася... Священик Валентин Марчук, котрий виконує і обов’язки прес-секретаря Волинської єпархії УПЦ, пригадує, як «старша» по камері доповіла йому вранці: ніхто не ліг спати, доки не «здав» їй молитву «Вірую»! На зауваження отця, що, може, не треба було примушувати, відповіла:
— Але ж, батюшко, я відповідаю за те, аби вони стали на шлях виправлення!
Заступник начальника слідчого ізолятора Петро Козак пригадує, що спочатку деякі засуджені побоювалися спілкуватися з батюшками:
— Думали: висповідає і нам розкаже...
Але згодом усвідомили, як корисно, кажучи специфічною мовою цих закладів, «робити шмон у душі»...
Нині і отець Валентин, і отець Георгій (Шевчук) мають постійні перепустки у слідчий ізолятор. Останній є і духівником засуджених, а те, що цей душпастирський обов’язок дуже непростий, бо доводиться спілкуватися і з «довічниками», визнають і священнослужителі, і працівники органів внутрішніх справ.
— Служіння душпастирське у місцях позбавлення волі полягає у тому, щоб достукатися до озлоблених сердець, підняти духовно людину пригнічену, понуру, котра рахує себе третьосортною особою, — вважає отець Георгій.
На думку начальника УМВС у Волинській області генерал-майора міліції Олександра Кміти, глибоко віруюча людина не буде вбивати, гвалтувати, красти... А тому «міліція зацікавлена, аби віра у Бога зайшла в кожне людське серце». У самій міліції почали з уроків духовності, адже працівники органів внутрішніх справ як «частина суспільства» теж не позбавлені недоліків... Владика Ніфонт каже, що досить непросто відновлювати традиції душпастирського служіння церкви в армії, у місцях позбавлення волі, хоча до революції інститут капеланів (військових священиків) мав великі традиції. У семінарії Волинської єпархії УПЦ вже два роки викладають такий предмет, як місіологія, навчаючи майбутніх пастирів (також військовослужбовців, тільки духовних) умінню працювати з військовослужбовцями чи засудженими у тюрмах.
Єпархія має і військового священика — це чернець отець Онуфрій, але до душпастирської праці на військовому поприщі прилучаються, звісно, й інші святі отці. У військових частинах і ліцеї, у школі кухарів, на кораблі «Луцьк» намагаються створити таку атмосферу, щоб тимчасово відірвані від своїх домівок могли вести повноцінне духовне життя: служаться літургії, здійснюється таїнство хрещення, сповідь і причастя, відзначаються православні свята. Отець Олександр Богданов, котрий три роки веде уроки духовної етики у військовому ліцеї, розказав, що у програму увійшли найкращі теми з предметів, які викладають у духовній семінарії: від знання Ветхого і Нового завітів — до пояснення заповідей Божих, історії Церкви та уміння поводити себе у храмі...
