У новому сезоні програма «Подвійний доказ» («1+1») змінила свій формат: інша конструкція студії, відсутність залу для глядачів. Змінилася й тематична спрямованість. Сталося це не без участі шеф-редактора інтелектуального ток-шоу Вахтанга Кіпіані, який нині змінив «на бойовому посту» Дмитра Корчинського. Тепер Анатолій Борсюк працює в парі з Вахтангом, що логічно передбачає іншу інтонацію діалогу, іншу манеру інтелектуального «пінг-понгу», інші професійні відносини. Розповісти про них ми запропонували самому Вахтангу.
— На ваш погляд, зміни пішли на користь програмі?
— Я — суб’єктивна людина, особливо відтоді, як став ведучим програми. Якщо раніше, будучи лише редактором, був вимогливішим до інших, тепер я вимушений бути вимогливим насамперед до себе. Бо Анатолій Борсюк дуже добре знається на ТБ, набагато краще за мене. Зараз мені треба і вчитися, й одночасно намагатися дивитися на себе трохи збоку. Мені здається, що перші записи не були млинцем… Але відчуття це тепер має підтвердити експертна спільнота, тобто глядачі.
— Як тепер відбувається вибір теми? На чому загострюється «Подвійний доказ»?
— Вибір теми — це завжди випадковість. Ми багато читаємо — і я, й Анатолій Борсюк, і редактори, постійно обмінюємося думками про те, що можна було б зробити. Чесно кажучи, я дуже критичний до інших. Редактори «ПД» навіть скаржаться, що я постійно відкидаю їхні геніальні ідеї. Але іноді, через якийсь час, визнаю, що тема має право на існування, і ми робимо програму саме про це. Але, в принципі, перше моє відчуття — ні, це не для нас! Як у міністра закордонних справ СРСР Андрія Громика, якого американці називали «Містер «Ні». Я теж такий. А потім починаю обдумувати, шукати в інтернеті та в різних публікаціях підтвердження того, що з цієї теми, маленького якогось факту можна зробити суспільно значущу програму.
Дуже часто теми лежать під ногами. Спочатку ми йшли шляхом найменшого опору — знаходили теми, які апріорі можуть викликати суспільний інтерес. Скажімо, міжнародний тероризм. Після подій 11 вересня це тема всім, на жаль, близька та зрозуміла. І ми — не так як «Я так думаю» чи «Епіцентр» — по- своєму повертали цю тему. Зараз, із нового сезону, ми зробили спробу піти вглиб. Тобто, якщо ми говоримо про той самий тероризм, то не взагалі, а про дуже вузький аспект — чи існує та організація, яку обвинувачують у тому, що вона є обличчям світового тероризму. Якщо раніше ми підіймали глобальні проблеми: скажімо, українсько- єврейські, російсько-українські відносини, то зараз говоримо лише про один документ — «Протокол Сіонських мудреців» або одне важливе економічне питання — розділ власності Радянського Союзу.
Я можу назвати кілька тем, які, ймовірно, ми підніматимемо в новій сесії, у вересні. Якраз за датою випадає річниця вбивства Бандери. Ми спробуємо понишпорити в нюансах: як це було? Хто замовник цього злочину? Це відомо — Комітет Держбезпеки СРСР. Як це здійснили? Адже небагато людей знають, що в 1957 році, за два роки і три дні, ця сама людина — Богдан Сташинський, таким самим пристроєм із синильною кислотою убив Лева Ребета — іншого лідера українських націоналістів у Мюнхені. Це речі, про які багато хто чув, але й не здогадувався, що ця акція — не разова, а остання крапка в розправі над діячами українського націоналістичного руху, які теоретично могли очолити опір у Радянському Союзі. Мені здається, що буде правильним поставити вбивство Бандери в один ряд з іншими актами державного тероризму в СРСР. Ми перекинемо місток у сучасність, щоб люди дивилися на історичні події з позицій сьогодення і знали як історичний контекст, так і аналізували діяльність сучасних спецслужб.
Мені здається, що вибір теми — це півсправи. Можна занапастити чудову тему, а можна витягти зусиллями режисерської та редакторської групи, здавалося б, найбезнадійнішу, яка знаходиться не на мейнстрімі. Ми, наприклад, говоритимемо про татаро-монгольське ярмо — чи було воно? Яким воно було? Деякі історики стверджують, що це була дика, але цілком адекватна духу часу форма співіснування Степу та Русі. Було складне співжиття двох організмів — Русі й татар (до речі, треба з’ясувати — чи татари вони?). Проведімо інвентаризацію наших знань і уявлень — що є міф, а що відбувалося насправді.
— Скільки часу потрібно для підготовки програми?
— Три тижні досить. Раніше ми могли пробігтися «галопом по європах», тобто розглядати будь-яку тему поверхово. Спочатку ми визначаємо коло людей, готових виступити експертами, — це обов’язкова умова. Далі триває робота над сценарієм із «прекрасною четвіркою» редакторів — Андрієм Пробитюком, Ольгою Годованець, Ольгою Земковою, Оленою Гетьманчук. Ми з ними обговорюємо нюанси, ймовірні повороти теми, можливості інтерактиву. Оскільки ми показуємо українську історію в світовому контексті, наші кореспонденти вирушають до різних країн: Ізраїлю, Америки, Франції, Німеччини, Польщі, Росії… Безумовно, підготовка цих сюжетів більш трудомістка. Але це вирішується, адже ми працюємо з журналістами ТСН. Вони професіональні і, як правило, сумлінно ставляться до цієї співпраці. Зараз можу твердо сказати, що немає теми, яку ми не могли б підняти. Ми прагнемо того, щоб кожна тема була якнайбільше багатогранна. Щоб глядач міг сказати: «Я справді цього не знав. Мені цікаво, хотілося б дізнатися більше». І, зачепившись за нашу подачу, підняв енциклопедії, словники, заліз в інтернет, прочитав кілька книжок. «Подвійний доказ» — це дослідження, яке може показати все, що сховане — за дверима, під землею, в спецсховищах.
— Під час запису програми герої не розгублюються?
— Не розгублюються. Ми після програми, як правило, розходимося друзями, якщо навіть не були ними до програми. Кожен залишається зі своєю думкою. Але людина отримує можливість висловитися. У новому «Подвійному доказі» внаслідок зміни формату з’являється набагато більше можливостей говорити. Раніше люди часто скаржилися: «Я прийшов висловитися, а ви мені дали лише три репліки». Тепер кожен має свій мікрофон, — говори скільки влізе, будь переконливий, переможи своїми аргументами присутніх у студії, і тебе покажуть. Бо наша мета — не рекламувати людину, а представити її аргументи. Так, безумовно, відбір існує. Редактор несе відповідальність за те, які репліки йдуть в ефір. Повірте на слово, що жодних цензурних вимог у нас не існує. Говоріть по ділу, відповідайте на запитання — і ви отримаєте ефір. Я думаю, що це найголовніше — людина має знати, що правила гри дуже прозорі.
— Комусь із героїв вдалося змінити вашу думку?
— Вадиму Скуратівському. Людина-енциклопедія! Безумовно, своїми знаннями він примушує цікавитися предметом ще більше. Готуючись до програми, я перечитав не лише його публікації, а й безліч інших матеріалів на цю тему. Адже ми з Анатолієм Борсюком повинні бути підготовленими та зацікавленими співрозмовниками. Якщо ми триматимемо планку, то всі будуть задоволені: команда програми, наш герой і, звісно, глядач, який отримав певну суму аргументів — як у запитаннях, так і у відповідях.
— Стосовно дизайну студії. Ви затишно почуваєтеся в цих тонах?
— Мені дуже подобаються червоний і чорний кольори. Від нової студії я просто в захваті. Мені здається, що в жодній українській телепрограмі такого робочого простору більше немає. Студія досить агресивна за колористикою — багато червоного, в ній є щось від жорсткості бандерівських часів. Це суперпатріотична програма; навіть якщо ми говоримо про неприємні для національної свідомості речі, то лише для того, щоб очиститися, зняти проблеми та перемогти.
Часто можна почути репліки про те, що якусь тему не можна зачіпати, оскільки українська позиція буде слабшою. Я борюся з цими пораженськими настроями. Не існує проблеми слабкості України, є проблема слабкості аргументів конкретних людей — спікерів даної теми. Звісно, якщо про проблеми української мови роками говорить Павло Мовчан, то його вже ніхто не слухає. Тому ми на тему двомовності залучали відомого філолога Ларису Масенко, і вона дала бій русофілам й антиукраїнським тенденціям. Тому що вона нова для телевізійного простору людина з дуже сильною аргументацією.
— Яке надзавдання «Подвійного доказу»?
— Наше головне завдання — пошук нових доказів. Тих, із якими можна перемогти. Щораз ми шукаємо нових осіб — це, в принципі, одна з проблем українського телебачення. Із програми в програму кочують одні і ті самі експерти. І глядач уже може без великих зусиль передбачити, що саме вони скажуть. Я підрахував, що через «Подвійний доказ» пройшло близько п’ятисот чоловік. Так, частина з них — відомі всій країні люди: Мирослав Попович, брати Клички, Руслана, Юрій Шухевич, Анатолій Кашпіровський і багато інших. Але кілька сотень із провінції, в географічному значенні цього слова, не менш цікаві — викладачі вищих навчальних закладів, вчені, чиновники, політичні діячі, просто диваки… Ми намагаємося довести, що в Україні існує повноцінна еліта, але багато хто не підозрював про її існування. Ми показуємо товар із кращого боку — в Україні є сильні люди, наша країна славиться не лише спортивними досягненнями, а й інтелектом, аргументами та доказами. Хотілося б, щоб «Подвійними».
