Коли 2003 року Арафат серйозно хворів, палестинці були на межі паніки. Ахмад Дудін, колишній лідер ФАТХ у Хевроні, підбив підсумок проблеми таким чином: «Палестинська влада завжди була одноосібною. Арафат насправді ніколи не погоджувався ділитися своєю владою. У цьому вся проблема».
Арафат не тільки не підготував собі ніякого визначеного наступника, а й унеможливив створення установ, які могли б забезпечити мирний перехід, підготувати нових лідерів, бути посередниками у спорах між конкуруючими кандидатами та фракціями або контролювати владу майбутнього диктатора.
Але ж колись Арафат піде. Йому 74 роки і його не можна охарактеризувати як здорову людину. Здатність Арафата символізувати палестинську проблему в усьому світі останніми роками пішла на спад, але шанси будь- якого його наступника виглядають ще більш невизначеними.
То що ж станеться, коли влада в палестинському русі перейде до спадкоємця? Доречнішим тут було б запитання: не хто, а що може замінити Арафата. У певному сенсі, Арафат — це Палестинська адміністрація (ПА). Як висловився один із чиновників ФАТХ: «Це — самозакоханість Арафата. І ми всі від неї страждаємо. Боюся, що палестинський народ усе ще від неї страждатиме навіть після його смерті». Після Арафата залишиться вакуум, який не зможуть заповнити жодна інша установа або лідер. Справдi, Арафат мав кілька ролей, і в кожній із них він був унікальним.
У той час як номінально у палестинців колективне керівництво, насправді ж Арафат має переважний контроль. Він був єдиним лідером палестинського руху майже відтоді, коли він його заснував 1959 року. Інші претенденти, як Абу Джихад та Абу Іяд, були вбиті, а Файсал аль- Хуссейні, єдиний значний лідер, здатний перебрати владу на Західному березі ріки Йордан та Секторі Газа, помер молодим. Тільки Арафат має владу примусити кожного коритися собі, навіть якщо він часто вирішує нею не користуватися.
Дехто стверджує, що очевидна альтернатива Арафату — демократія. Але ймовірніший результат — це непостійне й неефективне колективне керівництво, поділ влади на феодальні маєтки або висока міра анархії. У разі залишення Арафатом посади будь-якому наступнику (або наступникам) буде набагато складніше встановити дисципліну та ієрархію в Організації визволення Палестини (ОВП), Палестинській адміністрації або ФАТХ.
Так само відхід Арафата не воскресить надії на політичне врегулювання конфлікту з Ізраїлем. Це правда, що відмова Арафата йти на компроміс у найважливіших питаннях, таких як законність Ізраїлю та кордону Палестини, була вирішальною причиною провалу розв’язання палестино-ізраїльського й арабо-ізраїльського конфліктів. Враховуючи статус Арафата та його контроль над рухом, можна припустити, що він міг зменшити вимоги палестинців для утворення держави тільки в історичній частині Палестини. Але він так ніколи на це й не пішов, і головні проблеми досі залишаються невирішеними.
Проблема полягає в тому, що навіть якщо майбутні палестинські лідери захочуть вирішити проблеми, що перешкоджають миру з Ізраїлем, зробити їм це буде набагато складніше, ніж Арафату. Згідно з давнім правилом Арафата, цілі покоління палестинців надихали вірою в те, що прийнятною може бути тільки повна перемога.
Справді, крім повсякденної політики, Арафат побудував інтелектуальний і психополітичний стиль палестинського руху, який є догматичним і безкомпромісним. Таким чином, спадщина Арафата — це політична культура, в якій лідер може обрати згубну тактику, стратегію або переможний результат, і всі в неї віритимуть. Тож не існує такої політичної ціни, яку можна було б заплатити за продовження війни, в якій неможливо перемогти, або за вимоги, які не будуть прийняті.
Прийняття необмеженого насильства буде найжахливішою відмінною ознакою спадщини Арафата. Багато суспільно-політичних рухів у історії використовували насильство, але небагатьом вдалося його так ретельно виправдати й романтизувати.
Ця проблема не зникне після Арафата. Як може хтось із меншою законністю, ніж Арафат, уникати виправдання цього насильства? Цілі групи — ХАМАС, Ісламський джихад, фатхські «Бригади мучеників Аль-Акси» — та їхні лідери використовують свою владу для прагнення вбивати ізраїльтян, яке стало основним виміром політичної сили. Будь-які спроби палестинської влади, що відповідає за безпеку, втихомирити ці групи силоміць призвели б до ще більшого насильства.
Відмова Арафата вiдсторонитися ідеологічно допомогла створити ілюзію палестинської єдності, де кожен відданий одній тільки боротьбі за Палестину. Він досягнув цієї єдності, знецінюючи державність як закономірний підсумок, при цьому вибудовуючи політичну єдність, що грунтується на міфі про ідеалізоване палестинське суспільство до 1948 року, яке можна було «відновити» на основі «права на повернення» і зникнення Ізраїлю. Ці цілі ніколи не будуть реалізовані й ніколи не залежали від «закінчення окупації», отже, вони лише формують грунт для палестинського націоналізму.
За сьогоднішнього складного становища процес появи нового палестинського лідера, швидше за все, триватиме роки. У період цього міжцарів’я нам слід очікувати застою, анархії або громадянської війни.
Баррі РУБІН — директор Всесвітнього дослідницького центру міжнародних відносин (GLORIA), редактор журналу «Огляд міжнародних відносин на Близькому Сході».
