Духовне дерево нашої культури незнищенне, бо глибоко вкорінене у національний і загальнолюдський грунт працею видатних митців попередніх століть. Одним з тих, хто плекав його театральну гілку, був і Борис Хомич Тягно, сто років від дня народження якого минуло 23 серпня цього року. Майже півстоліття віддав він українській сцені. Його вистави пам’ятають у Харкові і Києві, Дніпропетровську і Дніпродзержинську, Одесі і Львові. Його вчитель, реформатор українського театру Лесь Курбас починав свій творчий шлях у Львові, а Борис Хомич волею долі свою дорогу в мистецтві завершив у місті свого великого вчителя. Львівському театру імені Марії Заньковецької він віддав останні шістнадцять років життя.
Борис Хомич Тягно народився 23 серпня 1904 року в Харкові, у родині робітника-електрика. 1919 року після закінчення гімназії вступив до Київського будівельного технікуму. 1921 року склав іспити до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, куди його зарахували одразу на третій курс, де майстерність актора і режисуру викладав Лесь Степанович Курбас.
Після закінчення інституту в 1923 році був запрошений Л.Курбасом на посаду режисера до театру «Березіль», у якому працював до 1929 року. Серед здійснених ним постановок варто відзначити: «Жакерію» П. Меріме, «Король бавиться» В. Гюго, «Бронепоїзд 14—69» В. Іванова. Упродовж 1929—1932 рр. Б. Тягно працював режисером на Одеській та Київській кінофабриках, де зняв фільми: «Охоронець музею», «Фата-моргана», «Вирішальний старт». З 1932 по 1937 роки очолював Харківський театр робітничої молоді (ТРОМ). Паралельно ставив вистави в театрі «Березіль» («Загибель-ескадри», «Платон Кречет» О. Корнійчука). 1938 року призначений головним режисером Дніпропетровського театру ім. Т. Шевченка, де працював до 1940 року. Протягом 1940—1944 рр. керував Дніпродзержинським театром російської драми. З кінця 1944 по 1947 рік очолював Одеський театр ім. Жовтневої революції. Того ж таки 1947 року його переведено до Київського театру ім. І. Франка. Там його приймають кандидатом у члени ВКП(б) і вже як кандидата у члени партії в березні 1948 року призначають головним режисером Львівського театру ім. М. Заньковецької. Гадаю, твердження про те, що Б. Романицький, на той час головний режисер театру, особисто запросив на посаду художнього керівника Бориса Хомича Тягна, настав час відкинути як легенду, яка не має під собою реального підґрунтя. Ідеологічні питання на той час приймалися «на горі» без узгоджень з «низами».
Запорізький музично-драматичний театр ім. М. Заньковецької у 1944 році Указом Президії Верховної Ради УРСР було переведено до Львова на постійне місце праці. Приїзд українського театру зі східної України став неабиякою культурною подією у житті міста. Але ті мистецькі вимоги, які одразу висунув багатий на театральні традиції Львів перед заньківчанами щодо художнього рівня їхніх вистав і якості репертуару, керівництво театру на чолі з народним артистом Радянського Союзу Б. Романицьким та директором театру А. Бураковським одразу не могло розв’язати. На це були свої об’єктивні причини. Театр до Львова приїхав з Тобольська, де працював у роки війни. Очевидно, що і репертуар театру, і його театральне майно, декорації, костюми перебували не в найкращому стані. Та й сам менталітет колективу заньківчан на той час, їх ідеологічна та мистецька спрямованість були далекими від культурного і мистецького рівня львів’ян. Театр за перші три сезони (1945, 1946, 1947) і першу половину 1948 р. поставив 11 п’єс російських авторів, 5 українських радянських авторів, 2 п’єси зарубіжні і жодної української класичної п’єси. У пресі періодично з’являлися критичні статті на вистави, їх режисуру і гру акторів, глядач неохоче відвідував театр. Керівництво Львівського обкому ВКП(б) України розуміло, що Б. Романицький, один з провідних акторів і художній керівник поставлене перед театром завдання «завоювати націоналістичний Львів» виконати не зможе. Очолити театр мала б людина, що своїми мистецькими устремліннями і школою відповідала б рівневі європейської культури, людина, яку Львів прийняв би без застережень. Вихід було знайдено типовий для радянських часів: Бориса Романицького звільнено з посади художнього керівника «за власним бажанням, у зв’язку зі станом здоров’я», а на його місце з Київського театру ім. І. Франка переведено на той час вже заслуженого діяча мистецтв УРСР Бориса Тягна. Можливо, що ця акція планувалася уже наприкінці 1947 року, коли Тягна перевели з Одеси на сім місяців до Києва, щоб згодом, як столичного режисера, призначити до вимогливого «націоналістичного» Львова. Учневі Леся Курбаса Борисові Тягнові була притаманна висока людська й мистецька культура та ерудиція, він мав і багатий режисерський досвід, отож кращого головного режисера для Театру ім. М. Заньковецької годі було шукати.
— Початок роботи Б. X. Тягна у колективі заньківчан, — зазначає 3. Сидоренко, автор книжки «Борис Тягно», — припав на час деяких реформ радянського театру: перехід на бездотаційність, зміцнення керівництва в руках директорів тощо. До цих труднощів, — на думку Б. X. Тягна, — життя додало ще й складності специфіки роботи театру на новому місці. Боротьба за глядача постала як першочергове завдання. Звідси й боротьба за репертуар, його кількісні та якісні показники.
Як бачимо, Борис Тягно чітко окреслив причини свого переходу до Львова: «специфіка роботи», «боротьба за глядача», «репертуар, його кількісні та якісні показники».
Шлях «входження» Бориса Тягна в колектив заньківчан не був легким і позначився конфліктами як із дирекцією театру, так і з черговими режисерами, художниками та акторами. Ніяких відомостей про ці труднощі та конфлікти не зустрічаємо в театральних розвідках ні про історію Театру ім. М. Заньковецької, ні про творчість Бориса Тягна. Невідомо чому, але у Львівських архівах немає жодних матеріалів (!) про перебування Театру ім. М. Заньковецької у Львові протягом перших п’яти повоєнних років, вони з’являються лише з вересня 1950 року.
В 1994 р., під час генеральних репетицій вистави «Гедда Ґаблер» Г. Ібсена мені, виконавцеві ролі Тесмана, подали на сцену реквізит — аркуші списаних паперів, серед яких були сторінки зі старого партійного архіву 50-х років парторганізації Театру ім. М. Заньковецької. В них виявились: рукописний протокол партійних зборів та написані власноручно Борисом Тягном доповідна записка на ім’я директора театру і заява до партійного бюро. Ці матеріали мною опубліковано у Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка у Працях театрознавчої комісії за 1999 р. Вони поки що є єдиним документальним свідченням про те, що творчі засади і принципи, які Борис Хомич Тягно прагнув прищепити і розвинути в колективі заньківчан, натрапляли на нерозуміння і спротив. Мова йшла про утвердження нової репертуарної політики: з акцентом на українську класику, сучасну українську п’єсу та зарубіжну класику, а також про нерозривність творчих і життєвих принципів.
Наведу такий документ: «Заява від 14.01.1949 р. до партійного бюро театру:
14-го січня, виїжджаючи до Москви, т. Бураковський мені заявив, що в матеріалах, які він везе до Москви, до Комітету Сталінських премій, значиться нар. арт. СРСР Б. В. Романицький як консультант по постановці «Макар Діброва». Проте це чистісінька вигадка, незалежно від того, хто її автор, що протирічить як самим фактам і обставинам, в яких відбувалась постановка, так і самому законоположенню про інститут Сталінських премій.
Тому я опротестував цю вигадку як вигадку, що недостойна ні гідності самого т. Романицького, що має всі права і підстави претендувати на особисту премію, ні мого престижу як художнього керівника і режисера, що вже давно — 25 років тому назад — перестав потребувати якихось консультацій по постановках, а по роботі над п’єсами О.Корнійчука і поготів — від 1933 року.
Якими б міркуваннями не керувалося бюро, стверджуючи цю вигадку (згідно заяви т. Бураковського), я вважаю їх явно помилковими в світлі більшовицької правди і тому прошу переглянути їх і дати т. Бураковському відповідні до дійсного стану речей вказівки.
Мені як постановнику вистави важко опреділювати гідність її щодо присвоєння їй Сталінської премії, але за долю своїх постав я звик нести відповідальність перед урядом і партією самостійно.
14.01.1949 р. Кандидат в члени ВКП(б) Б. Тягно».
Цей документ засвідчує, що Борису Тягнові доводилось захищати своє право, як режисера-постановника і керівника театру, доводити і колективу, і керівництву області, що він спроможний без сторонньої допомоги розв’язувати поставлені перед ним завдання. Борис Тягно постає тут перед нами як митець курбасівської школи, чия людська і творча принциповість та чесність були нероздільні, незважаючи на обставини, в яких йому доводилось їх обстоювати.
Середнього зросту, худорлявий, в окулярах, Борис Тягно на перший погляд справляв враження людини нерішучої і м’якої, але як тільки справа торкалася творчості чи етичних норм людської поведінки, виявляв крицеву твердість характеру і силу волі.
Цікавим є і Протокол партійних зборів від 3 червня 1950 року, на яких Бориса Тягна піддано нищівній критиці за формування репертуару театру та його плановість. Щоб зрозуміти всю необ’єктивність цих звинувачень, варто вказати, що від березня 1948 р. і в сезонах 49— 50 рр. театром було поставлено 31 виставу. Особисто Б. Тягном поставлено: 1948 р. «Сорочинський ярмарок» за М.Гоголем, «Макар Діброва» О.Корнійчука та «Рюї Блаз» В.Гюго; 1949 р. «Підступність і кохання» Ф. Шіллера, «Змова приречених» М. Вірта, «Навіки разом» Л.Дмитренка; 1950 р. «Петербурзькі ночі» В.Малакова, Д.Шквенського; «Калиновий гай» О.Корнійчука, «Учитель танців» Лопе де Вега та «Міщани» М.Горького. Ось такий репертуарний напрямок впроваджував Борис Тягно. Коли ж додати сюди поставлені іншими режисерами «Украдене щастя» І. Франка, «Доки сонце зійде» М. Кропивницького, «Бурлака» І. Карпенка-Карого і «Віє вітерець» Я. Райніса, то репертуар театру ім. М.Заньковецької і кількісно, і якісно значно виріс. Не бачити цього могли лише сліпі або заздрісні люди. Тому оцінка роботи Б. Тягна на цих зборах просто вражає. Вона вказує на недоброзичливу атмосферу навколо його творчості, і ця атмосфера великою мірою залежала від тих людей, чиї прізвища фігурують у протоколі зборів. Водночас слід вказати на те, що жоден із 54-х безпартійних, котрі були присутні на цих зборах, не виступив проти головного режисера та його репертуарної політики. Це можна вважати мовчазною незгодою з критикою, що її розгорнули члени партії. І ця мовчанка безпартійних людей свідчить як про час, в який їм доводилось жити, так і про незаперечну підтримку, хоч і мовчазну, творчих змагань Б. Тягна.
На сцені театру ім. М. Заньковецької Борис Хомич поставив 32 вистави за п’єсами як сучасних авторів, так і української та західноєвропейської класичної драматургії. Більшість цих постановок для театру була етапна й увійшла як мистецькі явища в історію української театральної культури 40—50-х років: «Тарас Бульба» в інсценізації М.Рильського Б. Тягна, «Борислав сміється» в інсценізації О. Полторадзького, «Сон князя Святослава» І. Франка, «Гамлет» В. Шекспіра, «Езоп» Г. Фігейредо, «Фауст і смерть» О. Левади... Чи не найбільшою вершиною його творчості стала постановка «Гамлета» В. Шекспіра.
За час керівництва театром ім. М. Заньковецької Б. Тягно підняв його на таку мистецьку висоту, що ніякі кадрові потрясіння у подальші роки не могли зруйнувати ті художні принципи й устремління, які він заклав у підвалини творчої роботи колективу. Він володів природним чуттям виявляти творчі особистості, умів добирати їх і єднати у цілісний колектив, що згодом виявило себе під назвою «заньківчанський стиль», «заньківчанська школа».
У 50-х роках Борис Хомич запросив до Львова молодих випускників Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого: режисерів А. Ротенштейна та А. Горчинського, акторів Л. Каганову і В. Аркушенка. У 60-х роках вони вже стали провідними майстрами української сцени. Тоді ж у заньківчанську сім’ю він із Тернополя покликав свого учня режисера О. Ріпка, з Театру оперети курбасівця Д. Козачковського, точно вгадав мистецьку потугу молодого сценографа М. Кипріяна, сьогодні головного художника театру, народного артиста України. Під його керівництвом таланти корінних заньківчан, народних артистів В. Яременка, В. Любарт, Ф. Гаєнко, В. Данченка, Н. Доценко, О. Гая засвітилися новими гранями. У кінці 50-х з його згоди було прийнято у трупу театру після сталінських концтаборів «ворогів народу» Б. Міруса, О. Гринька, Б. Коха. Багато уваги він приділяв їх акторському вишколу і становленню.
На виставах режисера Б. Тягна виховалось не одне акторське покоління. Борису Хомичу були притаманні риси не тільки блискучого режисера- постановника, але й риси вдумливого і уважного педагога. Свою педагогічну працю він розпочав у 1924 р. в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка як викладач режисури. Продовжив її у 1932 р. в Харківському ТРОМІ, а після війни 1944-1947 рр. відкрив Театральну студію при Одеському театрі імені Жовтневої революції. Очоливши театр ім. М. Заньковецької у Львові, він скерував свій погляд на Львівський університет ім. Івана Франка, де у 1955—1956 рр. створює студентський театр. У 1959 р. відкриває двохрічну Театральну студію при театрі, до навчання у якій запрошує студентів університету. Випускники студії 1961 р. сьогодні — гордість українського театру. Це народні артисти України: Б. Ступка, Н. Лотоцька, В. Ячмінський, А. Бабенко, А. Помазан — народний артист Білорусії; заслужені артисти України: В. Глухий, В. Коваленко, Т. Давидко, А. Корнієнко, Б. Ваврик. Випускники студії 63-го року доповнили цей список: Л. Кадирова, М. Коцюлин, Б. Козак — народні артисти України; Б. Стецько, Л. Собуцька — заслужені артисти України. Тоді ж, у 1963 р., він прийняв до театру і випускників Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого В. Рострального — народного артиста України, А. Плохотнюк — заслужену артистку України. Як педагог Борис Хомич дуже часто застосовував метод індивідуальної праці. Завдяки цьому методу Б. Тягнові своїми успіхами завдячують О. Гай у ролі Гамлета, О. Гринько у ролі Клавдія в «Гамлеті» та Ярослава у «Фаусті і смерті» О. Левади, а також Б. Ступка у тій же виставі у ролі Механтропа. Цей список можна було б і продовжити…
У сезоні 48—49 рр. Б. Тягно поставив перед колективом заньківчан стратегічну мету: вибороти звання академічного театру. Завдяки цілеспрямованості і високій мистецькій культурі, яку Борис Хомич привив заньківчанам, колектив театру досяг цієї мети у 1971 р. Творча енергія, зроджена ним, не вичерпала себе і сьогодні.
18 січня 1964 року заньківчани назавжди прощалися з Борисом Хомичем Тягном — мужньою людиною і великим МИТЦЕМ. Його поховано на Личаківському цвинтарі.
Крізь творчість Бориса Тягна, як і творчість багатьох митців, що вийшли з театру «Березіль», простежуємо принципи і засади, що лежали в основі курбасівської системи виховання, одним з основних постулатів якої був закон єдності людського етичного і художньо-творчого начала. „Мистецтво, — наголошував Лесь Курбас, — це та площина, на котрій вершиться об’єднання усіх нас: говорять до себе людські глибини, дійсне наше «я», не випадковість і різнорідність індивідуальностей життєвих». Простий і зрозумілий постулат, як біблійне — любити ближнього свого, як себе самого, але водночас трудний і важкий до щоденного виконання. Проте лише за умов його дотримання можливим є шлях безперервного духовного і творчого зросту митця як особистості, як людини. Саме цей шлях заповів колективу заньківчан Борис Хомич Тягно, безкомпромісно утверджував його як режисер і педагог своєю жертовною, самовідданою працею.
