У №92 «Дня» був опублікований лист Віктора Леві з Дніпропетровська «Втеча від власного коріння. Про «правильні» та «неправильні» мови», в якому автор стверджував, що причиною того, що української мови цураються насамперед колишні селяни, які переїхали жити до міста, є прив’язка всього українського до села. Сьогодні, продовжуючи полеміку, ми пропонуємо вашій увазі ще один лист на цю тему.
Прочитав лист Віктора Леві «Втеча від власного коріння». Мене зачепили за «живе» необ’єктивні висновки автора, тому хочу висловити свою думку.
Проблема співвідношення української й російської мови має регіональний характер (Східна, Південна Україна, Слобожанщина, Київ) і обумовлена відомими історичними чинниками. Автор згаданого листа зазначає: «В Україні й досі існує думка про «сільську» мову як свою та «міську» — чужу». Однак немає й не було поділу на сільську та міську мови у Вінниці, Хмельницькому, Луцьку, інших великих і малих містах більшої частини Правобережної України. Навіть за часів СРСР, тамтешнє населення розмовляло українською мовою, а російська на сьогодні — майже забута. Виростає покоління, що не зазнало русифікації, тому мовна різниця між Сходом і Заходом України збільшується. Коли живеш в україномовному середовищі та приїжджаєш до Дніпропетровська, Донецька, в інші російськомовні міста, відчуваєш перманентний дискомфорт. Перша думка: «Я не вдома», — наче кордону не пересікав, а здається, що приїхав до Росії. Звуки «единого и могучего русского языка» сприймаються як іноземна мова.
Важко в таких містах задовольнити елементарні потреби, пов’язані з рідною мовою. Скажімо, купити україномовний випуск «Дня» в Дніпропетровську — «рідкісна вдача», а про рівноправність двох мов можна і не згадувати. Щоб влаштуватись на роботу, заяву потрібно писати російською — «чтобы было понятно». Незнання української городянами вражає... Те, що для школяра в Жмеринці або Тернополі є відомим як двічі по два, часто для дорослого жителя Дніпропетровська є загадковим.
Наприклад: назва місяців року українською. Інформаційний простір в місті зросійщений настільки, що виникає враження, ніби українці — національна меншина. Чому ті, хто приїжджає до міста на Дніпрі з сільської місцевості, з інших регіонів України переходять у спілкуванні на російську? Тому, що немає зворотного мовного зв’язку, того середовища, що живить бажання говорити рідною мовою. У той же час, момент для того, щоб творити таке середовище, сприятливий: рівень життя у великих містах високий, і матеріальних проблем у городянина вже не так багато, як п’ять–шість років тому. Міграція до міст російськомовного населення, що відбувалась за часів СРСР, вже не існує. Етнічний склад населення стабілізувався. Буде українське — буде й попит на нього.
Українцям потрібне єднання, і цій справі міг би допомогти розвиток внутрішнього туризму. Чи багато в південних і східних областях України знають про Почаївську Лавру? А на Заході України знають про Кам’яну могилу? Це наша гордість, наша історія! Потрібно не долати прив’язку всього українського до села і етнографії, а підтримувати таке бачення, бо це — наша основа, коріння. Українська хата-мазанка — це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі, а звичаї, обряди, повір’я, що збереглися в сільській місцевості, — невичерпне джерело краси українського світогляду. Як зазначає автор фундаментальної праці «Українська міфологія» Валерій Войтович: «Історичні, фольклорні та етнографічні матеріали, праці відомих вчених України, Польщі, Росії, Німеччини, Індії, Греції підводять до висновку, що українська міфологія — не тільки одна з найдавніших у Європі, а й у світі. Ця багатюща духовна скарбниця виникла за чотири-п’ять тисячоліть до античного світу. Але мало хто про це знає, тому потрібно популяризувати фольклор, етнографію — це виховує почуття національної гордості».
Процес культурного відродження України просочується маленькими потоками в російськомовні міста, але це краплини, які камінь не точать, і від нас із вами залежить, щоб вони перетворилися на бурхливі потоки.
