«Зіткнення цивілізацій» між Заходом і мусульманським світом, яке, на думку багатьох, проявляється в Іраку, а також у зростанні насильства в Саудівській Аравії, насправді маскує інші конфлікти: розбіжності, які згодом, можливо, виявляться, набагато істотнішими. Одним із виявів цієї боротьби є боротьба безпосередньо серед самих мусульман за шляхи реформ усередині свого власного суспільства.
Мусульманська реформістська традиція (пошук істинного шляху, який зв’язує звичаї ісламу з сучасним світом) сягає своїм корінням у середину XIX століття. Тоді мусульманські мислителі протиставляли занепад свого суспільства динамізму Європи, що найбільш болюче відчувалося у світлі європейських успіхів у колонізації більшої частини мусульманського світу. Тоді ж мусульманська інтелігенція зосередилася на «занепаді» мусульманських суспільств і руйнуючій їх політичній та соціальній корупції.
Багато перших мусульманських реформістів були священнослужителями або високопоставленими бюрократами, які на власному досвіді бачили, як слабішало їхнє суспільство. І що ще важливіше, вони належали до мізерної меншості, яка здобула освіту, базовану на писемній спадщині ісламу. Зовсім не обмежуючись декламацією Корану, ці люди прагнули брати участь у вікових обговореннях належного порядку мусульманського життя мусульманськими вченими. Це виховання дозволило їм порівняти погіршений стан справ їхнього часу з нормами та прагненнями більш ранніх поколінь мислителів і священнослужителів.
Їхній вердикт був недвозначним: мусульмани опустилися набагато нижче того рівня, якого вимагала від них релігія, і залишилися далеко позаду досягнень своїх предків. Для реформаторів прогресивний розвиток мусульманських суспільств був нормою, і вони пов’язували його із взаємодією ісламського навчання з найважливішими мирськими ідеями того часу. Таким чином, перші реформатори намагалися підігнати під себе ідеї, що зароджувалися в Європі: раціональність, терпимість і визначувана етикою поведінка.
Ці ранні реформатори, серед яких були Мухаммад Абдух і Джамаледдін ал-Афгані, не зуміли розпалити ту масову мобілізацію, на яку вони сподівалися; і їм не вдалося вирішити соціальні проблеми шляхом кращого виконання релігійних приписів. Але їхній вплив був потужним і тривалим, він торкнувся навіть тих сфер, про які вони й не мріяли.
Парадокс полягає в тому, що неупереджений реформізм, який вони підтримували, розбурхав консервативні тенденції серед ісламських мислителів, які вхопилися за реформістську ідею про відродження ісламських норм, щоб спровокувати повернення до «чистоти» первинного ісламського суспільства. Ця консервативна тенденція не продовжила діалог, який почали реформісти з сучасними ідеями європейської освіти, натомість стверджуючи, що вони призвели до подальшого відчуження від справжніх ісламських цінностей.
Таким чином, найтривалішим результатом першої реформістської хвилі було виникнення «салафі» (традиціоналістської тенденції) і, зрештою, поява ще радикальнішого фундаменталізму. І консервативні традиціоналісти, і радикальні фундаменталісти були політично активними й почали розглядати сучасну державу як засіб звільнення мусульман від іноземного домінування та реісламізації суспільства шляхом відродження справжніх норм Ісламу.
Нині ми можемо наочно пересвідчитися в силі цієї ідеології, але було б помилкою припускати, що дух справжніх мусульманських реформістів послабшав. Непомітно безліч мусульманських учених і академіків продовжували досліджувати зв’язки між ісламською думкою та сучасними цінностями. Спираючись на основні знання у сфері історії та теології, вони детально описали, як змінилися мусульмани (і продовжують змінюватися) та їхні традиції у різні часи та в різних місцях.
Таким чином, різкий, цілеспрямований виклик думкам релігійної ортодоксальності з’явився у праці таких важливих мислителів, як Абдолкарім Сороуш (Іран), Абделмаджид Чарфі (Туніс), Фазлур Рахман (Пакистан) і Махмуд Мухаммад Тахі (Судан). У той час, як їхня робота стикається з великим опором із боку традиціоналістських та фундаменталістських кіл (чиї уявлення широко висвітлені в основних мусульманських і західних ЗМІ), ці сучасні реформатори та питання, які вони порушили, чимало вплинули на підростаюче покоління мусульманської інтелігенції в усьому світі.
Звісно, слухачам необхідно прислухатися, щоб виділити голоси реформістів серед галасу, що його здійняли ті, хто закликає до опору ворогу й повернення до чистих джерел ісламу. Однак насіння нової хвилі «реформ» пустило коріння й чекає ранньої відлиги, щоб дати паростки. Реформісти першої хвилі намагалися «повторно відкрити двері Іджтіхада (релігійна інтерпретація)», щоб пристосувати успадковані системи ісламського мислення до нових умов. Сучасні реформісти досліджують ці традиційні структури й намагаються відокремити основні етичні принципи ісламу від різних історичних адаптацій, які консерватори шанували як священні.
Адаптація ісламу до сучасних умов була метою першого покоління реформаторів. Повністю вливаючись в основні потоки сучасного мислення, їхні сучасні наступники прагнуть краще зрозуміти, як виразити універсальні принципи через мусульманську традицію.
Абдоу ФІЛАЛІ-АНСЕРІ — директор Інституту досліджень мусульманських цивілізацій в Університеті Ага-Хан в Карачі, Пакистан.
