Нещодавно Римський папа Іван Павло II, відпочиваючи в невеликому поселенні Лес Комбес (Італійські Альпи, 1500 м над рівнем моря) серед гір, вкритих лісами, ще раз впевнився, що саме тиша є тим середовищем, де можна зустрітися з Богом. Про це після однієї з прогулянок він розповів туристам, які зібралися навколо нього: «У цiй оазі тиші, перед надзвичайним видовищем, яке представляє нам природа, кожен відчуває важливість мовчання — того скарбу, який сьогодні стає все більш рідкісним і недоступним. Бо, хоча сучасне суспільство надає людині багато можливостей та інформації, воно часто не залишає нам часу для роздумів. В результаті люди втрачають здібність думати і молитися. Адже тільки в тиші, в мовчанні людина має можливість почути в глибинах власної свідомості голос Бога, який дійсно робить її вільною. Відпустка може допомогти кожному з нас знову відчути і культивувати цей безцінний вимір людського життя».
Наприкінці казання Папа помолився Пречистій Діві з проханням, щоб вона допомогла нам «помічати в красі природи відбиток Божественної слави».
Цими простими, поетичними і близькими багатьом людям словами Римський папа торкнувся дуже важливого виміру сучасних екологічних проблем. Адже за останні 50- 100 років середовище, у якому зараз живе людина, стрімко змінилося і зовсім не завжди на краще: деякі його риси входять у драматичні (іноді навіть трагічні) протиріччя як із фізіологічними, так і психічними особливостям творця цих змін — Homo sapiens. Бо ж людина створена для життя у зовсім інших умовах, ніж ті, у яких вона зараз опинилася, вірніше сказати, сама себе поставила. Однiєю із найбільш суттєвих і складних є проблема тиші, зокрема, її неоднозначність, бо те, що для одних людей є розвагою, приємною звичкою, навіть нормою існування, для інших часто обертається на перманентний кошмар.
Багатьом людям фізіологічно важко жити у середовищі, переповненому шумами, які є гримучою сумішшю багатьох складових: транспорт під вікном і на вулицях, від якого вібрують стіни житла; побутові й виробничі механізми, завивання у дворі сигналізації чужого авто серед ночі, гучномовці у публічних місцях, крани, з яких громоподібно капає вода, оглушливий грюкіт дверей, «постріли» модних феєрверків та ін. А ще — манера багатьох людей голосно розмовляти (майже кричати), звичка брутально з’ясовувати свої відносини публічно, загальна нестриманість емоцій. Не на останньому місці тут мобільні магнітофони, включені на «повну котушку» та мобільні телефони, які вводять всіх випадково присутніх — проти їх волі — у інтимні подробиці чужого життя. Цей «кримінальний» список можна продовжувати без кінця. Ось зараз, коли я пишу ці слова, один із моїх сусідів задумав зробити щось по господарству (об 11-тій вечора) і завиванням свого свердла заглушив навіть виття собаки, якого інший сусіда часто залишає ночувати на балконі, серед вуличного гаму.
За ставленням до «забруднення тиші» люди діляться на дві категорії: на тих, для яких будь-який галас навколо — то є тільки звичний, майже непомітний, а іноді — й необхідний фон, і на тих, хто сприймає це забруднення як нескінченну кару Божу за гріхи наші. Тут криється велика несправедливість, бо одні мають право вибору (скажімо, включати чи ні свій магнітофон), а інші такого вибору не мають (слухати чужий магнітофон чи ні). Не треба нагадувати, що люди з магнітофоном рідко коли рахуються із тим, як їхню музику сприймають інші. Дехто навіть відчуває себе благодійником «безмагнітофонних» бідаків.
Одна моя знайома, переїхавши до приватного будинку, не могла спати з тої причини, що навкруги було занадто тихо: «Як на цвинтарі!» — обурювалася вона. Невдовзі знайшла вихід: залишала у сусідній кімнати працюючий радіоприймач і під його завивання мирно засинала. Все влаштувалося, бо у неї був вибір. А що робити тим людям, які не сплять вночі через галас за стінкою чи в дворі? Або тим любителям тиші і природи («відбитка Божественної слави»), які зустрічають людей із потужними магнітофонами в руках на дніпровських островах, у гирлі Десни і навіть десь високо в горах або на яйлі, де стоїть священна тиша — хіба що вітер пролетить або тирса зашелестить.
Так звана «музичка» перетворилася для дійсних шанувальників природи (адже тиша — частина природи) на стихійне лихо, бо заглушає все — шум вітру в очеретах, шелест сріблястого листячка на гігантських тополях, веселі — іноді іронічні — голоси невидимих у кущах пташок, тихий плеск невеликого водоспаду, нестрашні погрози далекого грому. При наближенні ж магнітофону чи приймача все живе, як по команді, покидає насиджені місця і втікає, куди очі дивляться. Мимоволі думаєш: «Чому, для чого прийшли сюди ці люди? Чому не залишилися вдома, де набагато більше можливостей насолоджуватися голосами сучасної електроніки?». Та сама картина на наших курортах, на пляжах, де могутні динаміки з ранку до пізнього вечора «обслуговують» як бажаючих, так і небажаючих? (Це чи не єдине обслуговування, яке ніколи «не підводить».) Для дорогоцінної тиші природи, «у якій може явитися Бог», або хоча б якась свіжа думка, простору не залишається.
Немає сумнівів у тому, що постійне шумове супроводження перероджує людину — просто через те, що автоматично заповнює її свідомість, розум, душу, не залишаючи місця для чогось іншого. Ну як може прийти у голову щось високе чи несподіване, коли навколо все вібрує від звуків ударних, від настирної нескінченої пісеньки — шедевра, складеного із трьох слів і трьох нот? Ці звуки переможно витісняють кудись геть ще ненароджені роздуми, дорогоцінні спогади, передчуття, тихий голос природи. І змінюють все навкруги на гірше — навіть молодий рогатий вузенький місяць втрачає свою загадковість і поетичність, навіть горизонт стає близьким і банальним.
