Зустріч головного редактора нашої газети Лариси Івшиної з молодими редакторами регіональних ЗМІ в рамках семінару, організованого Національною спілкою журналістів і представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні, зайвий раз підтвердила: перш ніж вибудовувати нормальну суспільну систему комунікацій, потрібно налагодити повноцінний діалог всередині самого журналістського співтовариства. А спілкування в такому форматі якраз і дозволяє до цього наблизитися.
Під час зустрічі відбувся і традиційний конкурс на краще запитання головному редактору «Дня». Олені Валько з м. Ровеньки Луганської області дістався двотомник з «Бібліотеки «Дня» — «Україна Incognita» та «Дві Русі», а Антоніні Михальчук iз Володимир-Волинського — наш фотоальбом. Деякі фрагменти бесіди ми пропонуємо до вашої уваги.
Лариса ІВШИНА :
— Один iз головних принципів роботи нашого видання — ставити якомога більше запитань до читачів. Адже протягом довгого часу наші громадяни жили у суспільстві монологу та тільки те й робили, що слухали, не маючи реальної змоги формулювати й висловлювати власну позицію або ж заперечувати чиюсь іншу. Слід вчитися це робити. Відтак діалогічна газета — це той принцип, який ми намагаємося в «Дні» культивувати, і, здається, дечого досягли. Особливо я дорожу тим, що нас читає все більше молодих людей. Один iз яскравих прикладів того — обговорення «Списку Анни» (див. № 62), листа тринадцятирічної школярки з Кіровоградщини з запитаннями до політиків.
Такі листи лежать поза межами стосунків, які політики прагнуть нав’язати суспільству, вважаючи себе центром українського світу — в той час, як усі інші повинні описувати їхні «подвиги». Журналісти здебільшого погоджуються на таку роль, більшість iз них вважають це ледве не єдиним способом прожиття, прикриваючись тим, що у нас часто-густо називають «супераналітикою». Відтак політики задоволені, вважаючи, що кожна їхня дія — надто важлива для суспільства. І дуже привільно почувають себе журналісти, адже в очах тих політиків вони повстають сіллю землі. Це й є отой закон взаємного підживлення, завдяки якому зберігається статус-кво, що вигідно такій журналістиці й такій політиці.
Нещодавно один iз гостей «Дня» Богдан Ступка (див. № 98) зауважив: «Політиканство завжди породжує попсу». Вся українська журналістика з одного боку, старорежимна, а з іншого — дуже попсова. Хоча час від часу там, де є більш-менш ліберальні осередки, з’являється можливість виробляти відносно якісний продукт. Але загалом, гадаю, ми, журналісти, нині дуже «запущені». Хоча й не скажу, що в інших пострадянських країнах — квітучий сад. Наприклад, в Росії, на мою думку, ситуація набагато гірша, ніж в Україні.
Відверто кажучи, не знаю, чи можна колись досягти повної свободи слова, але ті сектори, де можна її підтримувати, існують. І, думаю, є можливість їх розвивати. В будь-якому разі розчаровувати людей, кажучи, що свободи слова не було, нема і не буде — неправильно, це крайня точка зору. Журналістам слід розуміти, що посередині між свободою і несвободою існує великий простір для самостійного мислення — обговорення.
Ігор ЛУБЧЕНКО :
— Днями віце-прем’єр-міністр України Дмитро Табачник звернув увагу на проблеми, пов’язані з поширенням iнтернету в Україні. Як ви гадаєте, чи не спіткають друковані ЗМІ певні труднощі з подальшим розвитком українського сегменту iнтернету?
Л.І.: — Безумовно, проблеми будуть. Газети у швидкості розповсюдження інформації поступаються і телебаченню, і iнтернету. Але друковані ЗМІ ніколи не відімруть. Це все одно що сперечатися про театр і кінематограф: досі живе і театр, і кінематограф. Інша справа, що, продукуючи велику кількість попси, ТБ та iнтернет певною мірою витісняють газету на периферію. Однак я впевнена, що люди, які цінують змістовність і самостійне мислення, й надалі триматимуться газет. Звичайно, друковані видання мають враховувати елемент конкуренції з електронними ЗМІ. Але водночас слід пам’ятати, що не всюди дійде iнтернет. Одне з підтверджень тому — згортання останнім часом регіональної інформації в центрі: регіональних новин нині досить мало, і у споживача інформації немає повноцінної новинної картини. Я думаю, якщо поставити регіональну інформацію на потік, то вона буде запитана.
Марія СОЛОДЧУК, радіо «Дзвони», місто Івано-Франківськ:
— Як ви ставитеся до FM-радіостанцій? Як, на вашу думку, вони розвиватимуться надалі?
Л.І.: — Я гадаю, що чим більше нюансів, тим краще. Ще недавно ми жили в занадто спрощеному світі, де були відсутні деталі. Я веду до того, що FM- станції мали б доповнювати картину сприйняття світу. Інша справа, що це повинно бути вмонтоване в нормальну систему координат.
Час від часу, коли працюю за комп’ютером, виникає бажання паралельно щось послухати. Я вмикаю радіо і... одразу ж вимикаю. Мені не вдалося знайти україномовних FM. До того ж у мене ідіосинкразія на сучасний радійний сленг. Бездумним тиражуванням російських жаргонізмів ми культивуємо те вторинне, що нам абсолютно не властиве. Ми не повинні бути провінціалами, в сенсі — людьми, які нічого не створюють, живучи лише темами «Вікон»... Українці теж продукують чимало свого, автентичного. У нас багато талановитих людей. Росіяни, наприклад, часто запрошують на свої корпоративні вечірки тих же Фому, Олега Скрипку, Вєрку Сердючку. Нам слід стимулювати процес одужування. І для цього на FM радіостанціях є великий резерв. Адже є змога цікаво, не формалізовано, але в той же час нормальною мовою, а не «сортирним» сленгом, спілкуватись iз молоддю.
Костянтин ГРИГОРЕНКО, газета «Обрії Ізюмщини», м. Ізюм, Харківська область:
— З якої газети Ви, як головний редактор, розпочинаєте день? І чи є, на вашу думку, у газети «День» конкуренти серед щоденних українських газет?
Л.І. — Справжніх конкурентів, гадаю, немає. Не дуже-то й прагнуть до конкуренції з нами українські видання. По-перше, фактично немає україномовних щоденних газет. По-друге, «День» є центром креативної журналістики, адже постійно ставить перед собою нові завдання, вторгаючись в ті сфери, в яких раніше ніхто не працював. Колись я думала, що газета «День» була для України передчасною, але вона й досі залишається недостатньо запитаною. Чому? Немає серйозної політичної сили, яка б взяла наші ідеї на озброєння. До того ж і суспільство ще не готове спонсорувати такі видання в повному обсязі.
Я час від часу читаю російський журнал «Новое время» — бачу там свіжі ідеї. А загалом переглядаю безліч видань, адже потрібно знати, де цікавіше подана та чи інша тема, опубліковано цікаве фото і т.д. Іноді переглядаю «ліву» пресу, адже її читає багато наших співгромадян. Заходжу на спеціалізовані сайти інтернет-видань, цікавлюсь науково-технічними, популярними журналами. Але більше читаю книги, мемуари, документальну літературу. В газетах я давно не бачу для себе джерела натхнення.
Олена ВАЛЬКО, КП «Редакція міської газети «Вперед-Ровеньки», м. Ровеньки, Луганська область:
— Як вирішується в газеті «День» кадрове питання? Чи всі ваші журналісти мають журналістську освіту?
Л.І. — Про журналістську освіту ми дискутуємо досить часто. Довелося навіть в телепередачі «Четверта влада» на каналі УТ-1 наголошувати на тому, що нам слід зрозуміти, для якого суспільства ми готуємо спеціалістів. Останніми роками з випускників факультетів журналістики я практично нікого не взяла на роботу. У «День» приходять здебільшого студенти другого-третього курсу, тут вони формуються, навчаються. «День» працює за принципом: не купувати журналістів, а продукувати їх. Я впевнена, що слід сформувати європейські стандарти для журналістської освіти: повинна бути базова спеціалізація, фахова освіта плюс стажування, хороша — можливо, дворічна — школа журналістики. Журналістська освіта повинна бути переформатована, інакше будемо випускати, як часом кажу, «черевики фабрики 40 річчяЖовтня», які ніхто не носитиме.
Антоніна МИХАЛЬЧУК, газета «Слово правди», м. Володимир-Волинський:
— Розповідаючи про свій досвід роботи в журналістиці, ви неодноразово наголошували на тому, що попередні роки були складними для журналістики. Чи можна сказати, що нині настали легші роки?
Л.І. — Для тих людей, які думають і мають чітко сформовану позицію, часи завжди складні. Не думаю, що у найближчій перспективі нас очікуватимуть легкі роки. Але головне те, що відкрилися нові можливості. Свого часу суспільство жило, можна сказати, в «квартирі з дуже низьким дахом». Хто був відповідного зросту, тому було комфортно в усіх відношеннях. Інші пристосовувались: хтось впирався головою в дах, хтось угинався, хтось пересувався по-пластунськи. Нині ж дах рознесли, ми всі — під дощем і вітром, але водночас є можливості для зростання. Раніше не культивували вільних людей. Але зараз вони потрібні — терміново. Й у чималій кількості.
У нас нещодавно було опубліковано великий матеріал, присвячений тому, «як лікувати постгеноцидне суспільство» (див. №117 «Дня»). Багато людей каже: «Про що ви говорите? Яке постгеноцидне суспільство? Нам так добре жилося...» Але ж слід усвідомлювати, які критерії вводити для оцінки того, що відбувається в суспільстві, у якому живемо, і у якому могли б жити. Ще й досі комуністи колонами виходять з парламенту, повертаючись спинами до рішення про визнання Голоду 1932- 1933 рр. актом геноциду... Ви хочете сказати, що це суспільство не потребує лікування? Потрібна нормальна просвітницька робота, якою повинні займатися газети, оскільки телебаченню ці жанри не властиві, а FM-станції цього робити не будуть...
Людмила КРИЖОВА, «Стахановское знамя», м. Стаханов, Луганська обл.
— А хто з політиків Вам подобається?
Л.І. — Я оцінюю політиків не за критеріями «подобається — не подобається», а з того погляду, корисні вони для суспільства чи ні. Якщо корисні — тоді подобаються. Є один політик, який мені подобається з усіх поглядiв і один факт існування якого в українській політиці є дуже важливим...
Навкруги постійно сперечаються про те, чи є в Україні еліта. Мабуть є, адже країна на чомусь тримається. Є світила в медицині, науці, але вони майже нікому не відомі, тому що у нас тільки чиновники на видноті. Проте в будь-якій сфері є люди, які забезпечують результат. Якщо досяг певного результату — тоді є про що говорити. Тому хочу побажати всім нам, залишаючись такими ж романтичними, якими ми є, водночас ставати більш раціональними та прагматичними.
