Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Козак Мамай»: метаморфози народного погляду

13 липня, 2004 - 00:00

Майже два місяці триватиме виставка української народної картини «Козак Мамай», яка днями відкрилася у Національному художньому музеї України. Подібну колекцію творів наївного малярства київський поціновувач міг бачити понад 75 років тому, відому під загальною назвою «Козак-бандурист». Однак нинішня подія (яка ще й стала символічним відкриттям Фестивалю наївного мистецтва, що, як планується, має затягтися на декілька років), дає можливість насолодитися вже 41 непрофесійною роботою, у порівнянні з 17 тодішніми. Крім того, в музеї представлені зразки народних віянь не лише XVII — XIX століть, а й твори вже наших сучасників. А це вочевидь пробуджує неабиякий інтерес.

Для східних народів «мамай» — це дещо надреальне, негативне, незрозуміле, чим можна навіть дітей лякати. Проте в Україні до цього образу ставляться з непідкупною любов’ю, не зважаючи на численні недоліки. Повертаючись до самого образу козака-бандуриста, варто зазначити: наразі він, у порівнянні з першочерговим задумом декоративно-ужиткової речі — як прикраса хатнього інтер’єру, віконниць ба навіть вуликів — став своєрідним втіленням вищих духовних цінностей народу. Однак, якщо заглибитися, таких, як Мамай, наш народ називав неробами, дармоїдами, або ж з легким акцентом поваги — сибаритами. Так, Мамай — сибарит, він нікому нічого поганого не робить і, як бачимо з зображень, навіть не має наміру — рушниця знаходиться далеко від нього, спис встромлений в землю. Не можна лишити поза увагою ще один символ-ознаку української ментальності — кобзарів. Їх теж називали неробами, але вимушеними, оскільки ті були сліпими. Відтак єдиний можливий спосіб заробити на життя — співати і грати на кобзі. Проте наш козак — зрячий. Він має зброю, коня, він на більшості картин ошатно одягнений, але ж байдикує! І якщо пригадати, що слово «байдикувати» походить знову ж таки від тюркського baj — тобто пан, який завжди був неробою, то виходить, що селяни малювали свою мрію. Народ, навоювавшись, нарешті дістає право на відпочинок.

А тим часом на більшості класичних полотнах зображено самотнього козака, якого ніби й не тішить теперішня ситуація — він сидить непорушно із задумливим виразом обличчя. Звичайно, динамічні та багатофігурні композиції з більшими елементами пейзажу частково згладжують цю непевність. Серед таких і підвішений за ноги корчмар, гурт селян, чи, скажімо, котрась із дружин — Химка або Маруся. Про останніх Мамай щось не вельми добре відгукується, про що свідчать і фольклорні написи на полотнах.

Вражають саме ті роботи, які так чи інакше виходять зі своїх типологічних рамок. Скажімо, віковий ценз козака тут коливається у межах тридцяти років. Виходячи з цього, практично сивооселедцевого лицаря сприймають досить неоднозначно. Навіть образ коня, «вірного брата», теж постійно міксується. І все не обов’язково сходиться на кольорах. «Брат» може бути справжньою грацією, то вайлуватим, таким собі водовізним коником, то дегенеративною шкапою з викрученими ногами, а то і данайським дарунком!

«Але ж це самодіяльне мистецтво, це слово народу, — заперечує Інна Дорофієнко, художник-реставратор, — головне, щоб було, аби зачіпало кожного з нас». Гадаю, у цьому щось дійсно є. Тим паче тоді, коли «саме воно зберегло нашу культуру від натисків агресивної культури. І завдяки цьому ми не невілювали як народ», — влучно додає Петро Гончар, директор українського центру народної культури «Музей Івана Гончара»...

Незабаром у рамках фестивалю організатори планують показати ще й українську наївну ікону та інші роботи, виконані у цьому напрямку. Крім того, глядач матиме нагоду ознайомитися з подібними картинами майстрів Грузії та Польщі, яких не менше цікавить образ Мамая, насправді ще одного безіменного козака. Виходячи з усього сказаного і побаченого, наївне мистецтво дійсно має автономний характер. Крім того, воно уже вкотре доводить, що для того, аби стати художником, зовсім не обов’язково йти шляхом відповідної освіти з її професійними нормами та обмеженнями. Головне — доносити своє бачення світу в оголеній і абсолютно відкритій почуттям формі.

Валентина ОЛІЙНИК
Газета: 
Рубрика: