До призову на контрактну службу понад чотири роки Ігор Назарчук очолював фельдшерсько-акушерський пункт у селищі Жерновки Коропського району Чернігівської області. Під його опікою було 320 дворів, тобто близько 700 мешканців.
— Населення — люди переважно пенсійного віку, тому пологи приймати мені в той час так і не пощастило. Проте робив щеплення, лікував старечі хвороби — ревматизм і таке інше, справлявся з різними травмами. Район сільськогосподарський, і як сезон, так і в мене роботи додається. Усе це називалося надання першої долікарської допомоги.
Починати молодому фахівцю довелося з ремонту приміщення. У 1992 році випускник Новгород-Сіверського медичного училища одержав призначення в Жерновки. Останній медпрацівник кинув селище ще чотири роки тому. Хата розвалювалась, не було ні вікон, ні дверей — старе дерево під час буревію проломило дах будівлі. Голова сільради повірив у майбутнього сімейного доктора й допоміг у відновленні фельдшерсько-акушерського пункту.
За поточним справами, господарським клопотами швидко минув рік, і Назарчука призвали до лав Збройних Сил. Він потрапив у морську піхоту. «В пункті постійної дислокації — селищі Тиловому — ми ніколи подовгу не сиділи, — згадує він. — Два навчання «Сі- Бриз», полігон «Широкий лан» у Миколаївській області, Кримські гори, морські переходи, постійні стрільби. Дуже цікава була служба!»
По поверненні влаштувався інструктором лікувальної фізкультури в центральну району лікарню. Але тягнуло до рідних пацієнтів. Він їх усіх пам’ятав, добре знав історію хвороби кожного.
— Ранкові обходи, виміряння тиску, медичні консультації та виписка рецептів. Часто-густо люди приходили й самі. Не стільки поскаржитися на стан здоров’я, скільки поспілкуватися, — ділиться спогадами Назарчук. — Вони мені довіряли, бо я мав терпіння вислухати кожного в широкому діапазоні їхнього багатого життя: від біографії з 16-ти років до прогнозу на врожай та вражень від мексиканського серіалу. Такий собі сімейний лікар. Приходилося виконувати й побутові доручення пацієнтів. Хтось просив привезти кетчупу з райцентру, хтось майонезу, а комусь часник на розсаду був потрібний. Цікаво, що влітку, коли треба працювати, люди майже не хворіли. Проте восени та взимку вони нібито згадували про свої болячки.
— А як тут, в Іраку? — перепитую я. — Є у хлопців час хворіти?
— Тут ситуація зовсім інша. Ми самі вимагаємо, щоб вони зверталися по дрібниці. Краще надати допомогу одразу й поставити бійця у стрій, ніж потім довго лікувати запущену хворобу. Відверто кажучи, таких, щоб прийшли «сачкануть», узяти звільнення від виконання функціональних обов’язків, у нас немає. Люди приходять лише в крайньому випадку.
Начальник медичного пункту механізованого батальйону підполковник Євген Скиба високо оцінює професійні здібності підлеглого: «Ще в Україні, під час підготовки до виїзду в Ірак, сталася неприємна подія. Легкова машина підрізала БТР, який ішов першим у колоні. Той різко загальмував і наступний в’їхав в нього. Військовослужбовці, що сиділи в броні, отримали травми. Добре, що в одному з БТРів був сержант Назарчук. Він надав першу допомогу, і коли хлопців доставили до міської лікарні, персонал здивувався: «Такого кваліфікованого рівня надання невідкладної допомоги ми давно не бачили», — відзначили цивільні.
«Як і вдома, тут доводиться розраховувати, в першу чергу, тільки на себе, — каже Ігор. — Отже, й хлопці також сподіваються на мої знання та досвід. Гелікоптер «Медевака» прибуває до місця події у середньому за півгодини. Такий час відведений мені для вживання термінових заходів».
Сержант Назарчук разом із товаришами, які служать у батальйоні підполковника Гузченка, постійно виїжджає в конвої, несе чергування в складі механізованого взводу на постах в Аль-Куті. Як і вдома, він у постійній бойовій готовності.
