Минулого тижня у Києві побувала відома російська письменниця, авторка численних (16 книг за 4 роки) детективів Тетяна Устинова. Провела кілька зустрічей із читачами в модних книгарнях столиці (починаючи від «Літературної кав’ярні «Квартира «Бабуїн» і закінчуючи «Орфеєм» на Петрівці). І між іншим провела прес-конференцію з претензійною назвою «Вплив масової літератури на культуру нації. Створення Незалежного читацького журі», під час якої, зокрема, обіцяли обговорити «проблеми популярної літератури в Україні» і торкнутися «теми впливу російськомовної літератури на читацькі смаки».
Щодо створення Незалежного читацького журі (НЧЖ), то, як повідомила Тетяна Устинова, йдеться про створення «механізму комунікації між видавцями й читачами» — з метою «лобіювання читацьких інтересів на ринку масової літератури». Технологія така: на спеціально створений сайт будь-який початківець або «малотиражний» автор може розмістити свій рукопис. А читачі — члени Незалежного читацького журі (щоб стати його членом, треба пройти попереднє анкетування на сайті) можуть, прочитавши рукопис, проголосувати за нього. Рукопис, який набрав певну кількість читацьких голосів, стає претендентом на публікацію (якщо йдеться про неопублікований твір) або на збільшення накладу (якщо цей твір уже опубліковано). Ідею Тетяни Устинової підтримує й одне з найбільших російських видавництв «Эксмо», в якому виходять її романи. Що проте зрозуміло: введення попереднього рецензування рукописів читачами вигідне, насамперед, самому видавництву — читач отримує те, що його дійсно цікавить, і, відповідно, книги розходяться більшими накладами. Цікава подробиця: спочатку рукопис передбачається розміщувати на сайті без зазначення імені автора. Таким чином, дістати попередню оцінку читачів зможуть не тільки початківці, але й уже «розкручені» автори — наприклад, сама Устинова або Донцова, яка підтримала її ініціативу.
Мова, якою написано твір, за словами Тетяни Устинової, не прийматиметься до уваги, і тому на сайті теоретично можна розміщувати й україномовні рукописи. Ось тільки тут виникає запитання: чи зможе україномовний рукопис набрати достатню для отримання «Знака якості» кількість голосів, якщо більшість відвідувачів сайту будуть представниками російськомовної аудиторії? Відповісти на це запитання зможе тільки час: сам сайт поки що перебуває в стадії розробки й буде відкрито, можливо, тільки восени. Але, можливо, виходячи саме з цих міркувань, ініціативу створення НЧЖ не підтримали українські видавці й літератори, з якими зустрічалася Тетяна Устинова під час перебування в Києві. За словами ж письменниці, українські видавці (імена яких Устинова вагалася назвати) повідомили її, що вважають за краще купувати й продавати на українському ринку вже розкручені російські бренди. Проте, як зазначила Тетяна Устинова, для організації НЧЖ не обов’язково потрібна згода української інтелігенції, просто їй сумно, що такий масштабний захід не було належно обговорено.
Крім проблем, пов’язаних із створенням НЧЖ, на прес-конференції говорили й про творчість самої Устинової, її зобов’язання перед видавництвом, умови роботи й про те, чому вона віддає перевагу в літературі. Тетяна Устинова також повідомила, що перебуває «в буйному захопленні» від «чудового міста Києва». Відзначила, що київські читачі справили на неї «дуже глибоке враження»: за відчуттям письменниці вони — «чи то внаслідок національних особливостей, чи то внаслідок географічного місцеперебування в просторі» — більш уважні, ніж московські й «можливо, навіть більш вимогливі, не всеїдні». А ось заявлена тема «впливу масової літератури на культуру нації» була порушена тільки побіжно. І відповісти на запитання, яким може бути вплив російськомовної масової літератури на українську націю, письменниця, судячи з усього, відповісти була не готова. На думку Тетяни Устинової, вплив цей однаковий як в Росії, так і в Україні («ви точно такі ж люди, як і ми»). «Таня Устинова продається в Києві, а Вєрка Сердючка співає в Москві — ось і все»... Щоправда, можна додати, — й ми на них впливаємо. Купуючи чи ні твори російських авторів.
А втім, вибраний навмання для читання один із останніх романів Устинової «Богиня прайм-тайму», головні герої якого — російські телевизійники, дозволяє припустити, що окремі пасажі можуть сприйматися російською й українською аудиторіями дещо по-різному. Наприклад, такий:
«Предшественник нынешнего директора («господарчої дирекції» — Ред. ) был поклонником абстрактного искусства и понаставил на этажах непонятных статуй, то ли из серого камня, то ли из бетона. Они были не просто уродливы, они еще наносили материальный ущерб сотрудникам. На них все время кто-то натыкался, падал, рассыпал видеокассеты, дамы рвали колготки, а о постаменты тушили бычки, угнетая директорское сердце порчей такой редкой красоты. «Хозяйственный» директор издал приказ, чтоб не тушили, но — странное дело! — несознательные продолжали свое черное дело.
Председатель, измученный статуями, в одночасье велел отправить их чохом во внутренний двор и там красиво расставить среди пальмовых и апельсиновых деревьев. Но — вот беда! — во дворе, как правило, проходили всякие расширенные переговоры, и непуганые иностранцы, неподготовленные к созерцанию статуй, приходили в уныние, а японцы усмотрели в них некий намек, и переговоры вообще не состоялись. Добрынин (керівник телекомпанії. — Ред. ) закатил скандал, и скульптурные шедевры в спешном порядке подарили братскому украинскому телевизионному каналу «Червона Слава».
Або ще один фрагмент — про глядацькі переваги росіян:
«Да теща как раз и показатель! Средний гражданин нашей страны. Какого лешего, спрашивается, ей нужен посол республики Гондурас, или чего там в свободной Украине наголосовали!»
Можливо, в наведених прикладах і не йдеться про навмисний вияв дещо зневажливого ставлення автора до українців. І все ж завершити хотілося б знов-таки словами Тетяни Устинової — вже не з книги, а з прес-конференції: «Мені здається, що люди, які працюють у царині масової культури, мають відповідати за те, що вони роблять. Тому що вони реально впливають на людей, споживаючих те, що вони пишуть, говорять, знімають і співають»...
