Iрак отримав суверенітет достроково. Президент Iраку Газі аль- Явер та тимчасовий уряд на чолі з прем’єр-міністром Іядом Аллаві склали присягу на вірність іракському народу ще в понеділок. Згідно з планами, ця церемонія мала відбутися 30 червня, однак ризик терактів змусив Багдад і коаліційні сили перенести захід на дещо ранній термін. Чи стане повернення іракського суверенітету запорукою демократизації країни, чи забезпечить цей крок мир і безпеку держави?
Тривалий і непростий процес узгодження нової іракської резолюції РБ ООН завершився прийняттям четвертого за рахунком компромісного документа, що влаштував тією або іншою мірою всіх членів Ради Безпеки. З огляду на новий план дій, ключовими моментами в долі майбутнього Іраку стануть дві дати — 28 червня поточного року (коли узгоджений пакет владних повноважень було передано іракським структурам) і кінець 2005 року (на який заплановано проведення національних виборів). До цього моменту закінчиться й мандат коаліції, після чого станеться виведення окупаційних контингентів. Після цього розвиток Іраку має вступити у стадію формування власне іракської державності.
Роль, яку відіграла узгоджена компромісна резолюція у формуванні нового глобального порядку денного, важко переоцінити. Білому дому вдалося переламати негативну іракську динаміку, а загальний іракський контекст (уперше за довгий час) набув деякої системності: окреслено контури нової системи колективної відповідальності та міжнародної участі в іракській реконструкції. Офіційна позиція вчорашніх противників війни в Іраку, які наполягали на колективному розв’язанні іракського питання, виглядає оптимістичною (більшість ключових для членів РБ моментів було враховано в новій резолюції).
Проте з погляду майбутнього самого Іраку позитивне значення прийняття нової компромісної резолюції багато в чому нівелюється особливостями стартової ситуації. Підключення ООН насамперед вирішило проблеми легітимації американської військово-гуманітарної інтервенції та певною мірою визначило формат міжнародної участі в майбутньому Іраку. І лише в останню чергу — проблеми його реконструкції та стабілізації. На сьогодні юридично визначено формат подальшої реконструкції. Проте сценарії, за якими вона може розвиватися, є, як ніколи, поліваріантними.
По-перше, невирішеність ключових соціальних проблем, жорсткі й часто неадекватні дії коаліційних сил призвели до розчарування більшості іракського суспільства у західному світі загалом. Він не зміг дати іракцям того, чого від нього очікували півтора року тому. Ці чинники породили соціальну апатію й зростаючу ксенофобію (останнім часом викрадення або теракти проти іноземних громадян стали звичною практикою). Іракське суспільство опинилося у складній ситуації, що характеризується з одного боку небажанням підкорятися сценаріям, які нав’язують ззовні, з іншого — нездатністю й неможливістю реалізувати самостійний сценарій. По- друге, в Іраку немає ключового елемента демократизації — громадянського суспільства. Його формування було ускладнене тривалим періодом авторитарного правління Саддама Хусейна, а на сьогодні — відсутністю мінімальних економічних передумов. По-третє, останнім часом Ірак уперше серйозно зіткнувся з міжнародним тероризмом. Стара система, попри всі її недоліки, забезпечувала національну безпеку набагато ефективніше, ніж коаліційні сили. З іншого боку, малоймовірно, що новий національний уряд зможе долати ці негативні тенденції ефективніше без сил коаліції. По-четверте, коаліційні сили не вирішили курдську проблему, як на це сподівалися курди. Можна припустити, що відповіддю на курдське питання навряд чи стане розширення політичної участі етнічних курдів в іракських політичних структурах. Крім того, слід відзначити й проблему вибудовування сунітсько-шиїтського міжконфесійного балансу.
Більшість труднощів, з якими стикалися й продовжують стикатися коаліційні сили в Іраку, незабаром набагато гостріше постануть перед новою напівсуверенною іракською адміністрацією. І це — закономірний результат того, що демократизації та власне реконструкції як такої не було. Ознаки систематизації цього процесу почали позначатися лише останнім часом.
Пріоритетність мирного будівництва була нівельована важко прогнозованими чинниками внутрішньої нестабільності Іраку, загнаних углиб суспільства поліцейською державною машиною Хусейна, які з усією гостротою оголилися після її знищення. Після завершення воєнної стадії інтервенції переформатування Іраку відійшло на другий план перед величезною кількістю приватних ситуативних проблем, які вирішувалися в «пожежному» порядку.
У результаті, на зміну відновлювальній ейфорії, що охопила іракське суспільство після повалення старого режиму, прийшла соціальна апатія, а пізніше — і яскраво виражена протестність. Відповідний момент для старту реконструкції було втрачено, в іракському суспільстві сформувалася не конструктивна, а екстремістська соціальна налаштованість.
Чи зможуть національні вибори сформувати політичну конфігурацію, здатну забезпечити можливість розбудови стабільної й демократичної держави — ось головне питання нового Іраку. Адже державницький потенціал іракського суспільства є на сьогодні недостатнім. Навіть у разі реалізації нової резолюції, несучою конструкцією постсаддамівського Іраку будуть зовнішні чинники. У разі ж їх ослаблення можна припускати, що новий уряд не зможе самостійно вирішувати весь комплекс соціально-економічних проблем, одночасно долаючи внутрішні етнокультурні та міжконфесійні протиріччя всередині країни. Під сумнів буде поставлено й зовнішньополітичну безпеку держави. Попри всі недоліки коаліційної присутності, вона в змозі хоч певною мірою стримувати експансію тероризму в нестабільному Іраку.
Іракці неодноразово акцентували увагу на тому, що бажають вирішувати свою долю самостійно і щодо реконструкції життєво важливої для країни нафтовидобувної галузі, і щодо формування політичних інститутів. Однак саме тут вони й зіткнулися з основною проблемою: постсаддамівський інфраструктурний політичний та інституційний вакуум не було заповнено іракською альтернативою. Функцію стабілізуючого системного кістяка (нехай із великими витратами та низькою ефективністю) виконує окупаційна адміністрація. Недарма у проекті нової резолюції зазначено, що військову присутність коаліції можуть продовжити у разі, якщо таку потребу матиме іракська адміністрація. Можна припустити, що така необхідність може виникнути через об’єктивні причини.
Новий Ірак уже став заручником зовнішніх чинників. На формування нової власної соціальної інфраструктури, інституційної системи, реконструкцію економіки він не має ані часу, ані ресурсів. У іракському суспільстві відсутній внутрішній соціальний консенсус, немає поки що й консолідуючого лідера, здатного цей консенсус сформувати. Чи стане Ірак справді суверенною та стабільною державою або увійде до числа держав, що «не відбулися», «держав-невдах» — питання віддаленої перспективи. Але вже зараз можна припускати, що процес державного будівництва й демократизація цього східного суспільства вийде за межі визначених на сьогодні хронологічних рамок і прогнозованого економічного кошторису.
У разі успішного для США кінцевого результату іракського сценарію, вони продовжать реконструкцію близькосхідного регіону й діятимуть у логіці превентивної інтервенції. Їхня діяльність щодо усунення режимів-ізгоїв цілком може поєднуватися зі старим форматом колективної безпеки, однак цей процес супроводжуватиметься подальшим нівелюванням ролі міжнародних структур. Їхнє підключення відіграватиме роль ключового легітимізуючого чинника. Тому новий іракський сценарій не змінить докорінно глобального балансу сил — роль ООН і НАТО вже ніколи не буде такою значною, як до Іраку. США, у свою чергу, вже ніколи не зможуть працювати у старому форматі, який був цілком прийнятним для них ще кілька років то му.
