Надихавшись за рік пилом та бензиновими випарами, більшість міських мешканців прагнуть провести свою відпустку подалі від шуму та метушні мегаполісу. Хтось традиційно купує путівку на морський курорт. Інші — не проти відпочити на лоні сільської природи. Однак реалізувати цю ідею можна тоді, коли в селі живуть родичі, які не проти вас прийняти. А що робити тим, у кого таких родичів немає? Жити в наметі на березі річки? Село сьогодні ще зовсім не готове до того, щоб задовольнити потреби потенційних сільських туристів. Однак у західних та приморських регіонах подібний досвід уже є: сільський туризм розвивається не перший рік, поступово перетворюючись із сезонного заробляння грошей — через здавання свого помешкання відпочиваючим — на цивілізований приватний бізнес. Скажімо, на Івано-Франківщині чи в Закарпатті можна зустріти чимало сільських садиб, господарі яких за певну плату пропонують бажаючим свою гостинність. Тобто найперше — нічліг і харчування, потім культурна програма. Це зазвичай можливість відпочити на лоні природи, прогулянки екологічними та історичними маршрутами, участь у старовинних обрядах, знайомство з народними ремеслами тощо. Звісно, на сьогодні кількість господарств, які мають досвід прийому туристів та задоволення їхніх культурних потреб, незначна. Лише недавно така форма надання послуг набула свого статусу, виділившись в окремий вид підприємницької діяльності. Відповідне законодавство ще тільки розробляється й поки що правовий механізм, який би регулював відносини в цій галузі, фактично відсутній. На цьому зокрема наголошувалося під час освітнього семінару «Підприємництво в законодавчому полі України на сучасному етапі», що відбувся в Харкові завдяки Українській освітній програмі реформ.
Що означає для мешканців провінції розвиток сільського зеленого туризму? Насамперед — вирішення проблеми зайнятості для тих, хто втратив роботу, створення нового джерела отримання доходів, розвиток соціальної інфраструктури — нормальних доріг, закладів відпочинку і т. д. Це можливість реалізовувати продукцію підсобних господарств, вироблені власноруч сувеніри...
Великий плюс у тому, що на початковому етапі зелений туризм не потребує особливих фінансових затрат, серйозних професійних знань і навичок. Як показує життєва практика, головне — забезпечити мінімальні стандарти сервісу, довести до належного рівня сільські оселі — бо міський житель, як відомо, звик до того, щоб зручності все-таки були під дахом... Те ж саме можна сказати й про іноземних туристів, котрих приваблює «екзотика» українського краю. Вони готові платити за неї валюту, але ж претендують на елементарну гігієну та комфорт.
Розповідали такий випадок: приїхали якось на Івано-Франківщину французи. Побачили дядька, що мирно косив собі сіно. Небачений інструмент привів туристів у захват. Попросили й собі спробувати. Потім заплатили дядькові п’ятдесят американських доларів за зіпсовану ділянку сінокосу й цілком задоволені відбули з села. Їх самих, кажуть, проводжав цілий натовп дещо шокованих місцевих жителів, які на власні очі переконалися, що заробити можна, виявляється, й там, де про це навіть не думав. Дається взнаки інший спосіб мислення. Адже хіба можна уявити наших співвітчизників, які б платили гроші за дозвіл пройтися схилами Карпат і... очистити їх від залишеного кимось сміття? А таких ентузіастів-волонтерів за кордоном вистачає.
Проте переведемо свій погляд з карпатських полонин і стрімких потоків на Слобожанщину. Відсутність гірських курортів і моря зовсім не означає відсутність перспектив для розвитку сільського туризму в цій місцевості. Сумські журналісти мали нагоду в тому переконатися, відвідавши разом зі своїми чернігівськими колегами Соколиний хутір, розташований у селі Петрушівка Ічнянського району, що на Чернігівщині. Власником п’яти стилізованих у стародавніх українських традиціях садиб є Микола Череп, «перший із могікан козацького роду», як охрестили його деякi представники ЗМІ. Микола Череп — голова Петрушівського осередку Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні. Для нього все почалося зі старовинної садиби Василя Черепа — прадіда Миколиної дружини, котрий на межі XIX та XX століть служив кучером у Качанівському панському маєтку. Хатина, якій 120 років, дісталася молодому подружжю у спадок, згодом до неї додалися ще чотири хати, кожна з яких нині оформлена в українському стилі та має свій неповторний колорит. Протягом першого року велися відновлювальні та оздоблювальні роботи. Микола та його дружина збирали по навколишніх селах старовинний посуд, рушники. Сьогодні тут можна побачити справжні кам’яні жорна, традиційну колиску, найрізноманітніші предмети народного побуту. Туристам пропонується зануритися в атмосферу минувшини. Тут і колекція козацької зброї, і як розваги — можливість покататися на конях, позмагатися в метанні списів та ножів. І навіть узяти участь у справжньому соколиному полюванні. Однак для подружжя Черепів поки що це швидше улюблена справа, ніж джерело доходу: «Соколиний хутір» вимагає й капіталовкладень, і багато часу та праці. Проте, на думку Миколи Черепа, сільський туризм в Україні має непогані перспективи. Микола планує запросити фахівців з менеджменту, дизайнерів — словом, поставити свій бізнес на серйозну основу.
Що ж до Сумщини, то вона один з небагатьох регіонів — якщо не єдиний, — де прикладів сільського зеленого туризму взагалі немає. Причин такої ситуації є кілька. І, можливо, на перший план слід поставити те, що досі в області не засновано організації, яка б узяла на себе координаційну діяльність у цій галузі. Тут немає осередку Спілки сприяння розвитку зеленого туризму в Україні. Та й, згідно Програми розвитку сільського туризму в Україні, затвердженої минулого року Кабінетом Міністрів, Сумщина не згадується в переліку пріоритетних регіонів. Проте досвід сусідніх областей — хоча б тієї самої Харківської чи Чернігівської, які теж не увійшли до згаданого списку, — доводить: перспективи для такої діяльності є. Скажімо, хіба не цікаво було б потенційним туристам побачити єдиний у Європі пам’ятник мамонту, споруджений ще в минулому столітті в селі Кулішівка Сумської області? Або — небачену яблуню-колонію, з одного стовбура якої виріс цілий сад? Пройтися Михайлівською цілиною — заповідником, який оберігає степ, що ніколи не знав плуга: подібного йому теж немає в усій Європі. Слобожанщина береже чимало таємниць і загадок, по суті, й сама багато в чому залишаючись terra incognita для світу. Можливо, місцевим підприємцям ще належить дійти до розуміння того, що поряд з ними — золото, котре тільки чекає, щоб його підняли з землі.
