Уже сім років поспіль шукають і не знаходять комунальні видання Хмельницького молодого журналіста з фаховою освітою. Про це читала днями в одній із місцевих газет. Як виявилось, не тільки Хмельниччина страждає від нестачі редакторсько-репортерської сили. Не везуть свої червоні (й не тільки) дипломи в провінцію, бо така перспектива, як відрядження на занедбані заводи та в забуті села, може привабити тільки затятого романтика. А таких за нинішніх часів товарно-ринкових відносин серед молодих і кваліфікованих журналістів, приручених столицею, надзвичайно мало.
Зараз у ВНЗ України тривають випускні іспити, і «День» за допомогою експертів намагався з’ясувати:
«КУДИ ВОЛІЮТЬ ЙТИ НА РОБОТУ МОЛОДІ ЖУРНАЛІСТИ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ І ЧИМ МОГЛИ Б ПРИВАБИТИ ВИПУСКНИКА ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ?»
Тетяна КАЗАКОВА, доцент кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:
— «Ви нас ще побачите на центральних каналах, у центральній пресі», — обіцяють нам випускники щороку на випускних вечорах. Адже, як кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом... Студенти — ще певною мірою діти. Їм хочеться, щоб їхня посада голосно звучала й при цьому ще й якось підкріплювалась нормальною зарплатою.
Ми ведемо статистику, записуємо, куди наші молоді журналісти працевлаштовуються після закінчення університету, але це все умовно. Випускники швидко змінюють роботу. Слід було б ввести в штат ВНЗ нового співробітника, щоб той слідкував за міграціями випускників.
Випускники-реалісти дійсно хочуть «зачепитись» там, де пройшли їхні студентські роки — в Харкові. Особливо ті, які живуть у маленьких містах. Таких, як Куп’янськ, Сєверодонецьк, для прикладу. Багато наших вихованців пішли на роботу в нещодавно засноване інформаційне агентство «Контекст», в місцеві газети, на телеканали, на радіо, прес-секретарями в певні структурі. Деякі з наших колишніх студентів працюють у Києві та Москві.
Привабити молодого журналіста регіональне ЗМІ може прийнятними житловими умовами й нормальною зарплатою, тобто матеріальними благами. Самореалізація, набутий досвід їх не дуже цікавлять. Звісно, у великих містах, у столиці працювати престижніше.
Анатолій ТРАЧУК, генеральний директор Хмельницької ОДТРК «Поділля-Центр»:
— Молоді люди, з огляду на нинішнє становище держави, розуміють, що краще влаштуватися туди, де більше платять. І навіть не замислюються над тим, що завтра на місці тієї чи іншої редакції може вже нічого не бути. Адже молодь живе сьогоднішнім днем.
Загалом державні ЗМІ виграють одним: є стабільність. І молоді спеціалісти, які хочуть здобути знання та навички, попервах ідуть на роботу в державні ЗМІ. Але ненадовго. Рік-півтора, й вони переходять у комерційні, приватні ЗМІ, де отримують нормальні гроші. Державні медіа піднімають на ноги молодого спеціаліста, але впевненості, що він довго працюватиме, немає. Та дітись нікуди. Беремо. Нам просто потрібні свіжі сили.
До нас щороку йдуть на роботу молоді випускники подільських ВНЗ: з філологічних факультетів, з культурно- освітнього училища (що в Кам’янці-Подільському), де виховують режисерів, із яких можна зробити фахівців. Проте вже роками в нас не було нових випускників факультетів журналістики. Всі вони воліють залишатись у столиці або прямують (в кращому випадку) в інші великі міста. Там більше простору для творчості та для заробітку.
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка:
— Велика проблема в тому, що наші випускники, якщо говорити мовою розподілу радянських часів, «не доїжджають» до регіональних редакцій. Але так можна було б сказати, якби ми їх туди направляли. Із власної ініціативи новоспечена «четверта влада», на жаль, масово не їде в регіони.
Привабити молодих журналістів регіон міг би заробітною платою. Це зрозуміло. Але головна проблема в іншому: випускникам не хочеться займатися буденним життям. Всі бажають займатися великою політикою. А велика політика твориться у великих містах. Хоча ми щоденно кажемо своїм студентам, що журналістика повинна працювати на суспільство. Але... на проблемах якогось занедбаного заводу, колгоспу не здобудеш собі швидкої слави. І це, певно, і є головною причиною небажання їхати в регіони.
Та журналістика, яка займається великою політикою, — тільки частина журналістики. І я вважаю, не найважливіша. Адже в людей, як виявляється, проблем і запитів більше, ніж нам, журналістам, уявляється, коли ми розповідаємо їм про тих чи інших політиків.
Михайло ПРИСЯЖНИЙ, декан факультету журналістики Львівського національного університету, доцент, кандидат філологічних наук:
— Мені важко вивести формулу, яка б пояснювала, чому випускники не хочуть їхати в регіони. Існує ринок інформації: той купив, той продав. Ринок диктує свої умови. Минулого року один із східних регіонів пропонував роботу п’ятьом випускникам нашого університету. Коли б це було 25 років тому, мабуть, увесь факультет хотів би поїхати. А тоді ніхто не дав згоди. Можливо, це брак виховної роботи. Коли ми мали державний розподіл, то наші кращі випускники вже були «схоплені» провідними львівськими та столичними виданнями, радіо-, телеканалами.
Лариса ЯКУБЕНКО, директор Шосткинської телекомпанії «Телеком-Сервіс»:
— Навряд чи в Сумській області ви знайдете молодого журналіста з відповідною освітою. В обласному центрі вони ще є, а в нас працюють вчителі-філологи, яких ми відправляємо на курси, де вони опановують журналістську майстерність.
Я не знаю точно, куди хочуть іти працювати молоді журналісти (більшість бажає працювати в Києві), але знаю, куди не хочуть. І в найближчому майбутньому жодного журналіста з університетською або інститутською освітою в нас не з’явиться.
Провінція може заманити молодих журналістів, мабуть, лише високою зарплатою, яку сьогодні ми не взмозі їм надати. У Шостці, наприклад, три районні видання. Одному з них, газеті «Полісся», — 70 років, і кадри там — відповідного віку. У них приблизно за останні вісім років з’явився один-єдиний молодий журналіст, та й то в нього немає журналістської освіти, він — чи то історик, чи то психолог. Ще одна газета, «Шанс», починала як рекламне видання. Тепер у ній з’явилися інформаційні матеріали. У них офіційно в штаті взагалі немає жодного журналіста. Схожі ситуації й в інших районах, у тому самому Глухові, наприклад. Там був один працівник із хорошою журналістською освітою. Очолював газету «Неделя». І його забрали до одного зі столичних видань. Сьогодні провінційні ЗМІ «виїжджають» за рахунок колишніх вчителів, які не змогли або не захотіли влаштуватися до школи. Талановитий журналіст на таку зарплату, яку можуть платити в провінції (адже в нас рекламний ринок невеликий), не піде.
Хоча, можливо, когось із молоді провінційні видання могли б привабити можливістю працювати в польових умовах. Журналіст у провінції повинен бути, так би мовити, «універсальним солдатом»: володіти різними темами, різними жанрами. Київські, одеські, львівські видання можуть собі дозволити тримати журналістів вузької спеціалізації. А для нас це велика розкіш, тому наші працівники — універсальніші, на мій погляд. До речі, з урахуванням цього чинника в провінції можна отримати хорошу практику. Дивно, що факультети, які готують журналістів, не відправляють студентів на практику до провінції. З одного боку, це певним чином допомогло б і нам: ми б отримали на два місяці вливання свіжої крові, свіжих ідей і думок. З іншого — це була б хороша життєва школа для майбутніх журналістів.
