Зачарованість життям не набагато ліпше, ніж закоханість у нігілізм, декаданс, сопливу романтику тощо. Взагалі, закоханість — одне з небагатьох поганял, якими можна вертіти урізнобіч, без усякого чи з самодостатнім апломбом уседозволеності, а також незугарні недозволені речі. Матюк, прошу, чи там статева неоковирна алюзія. Словом, простіше — вчора це було погано. Сьогодні це здорово. Гра наввипередки з підсвідомістю тільки довела неспроможність створити нового кумира й нову людину. Принаймні комусь таки вдається дбайливо забивати голову збоченським сміттям, саме ту грьобану підсвідомість, куди вперлися й виперлися напівкомічна-напівапокаліптична постать діда Фройда й божевільного Юнга. Учителя дорівнялися натовпу. Натовп благодушно почав видушувати iз себе героя. Значить так: у кожного своя харизма, а натомість свідоме право на п’ятнадцятихвилинну славу, хоча ці чверть часу затяглися у нас майже на ціле століття. У кожного своя неприкаяність, а потім скажуть, ніколи не забудь, але, блін, не згадають. А то не варто говорити, добре чи це погано. Це однозначне «добре» та «погано» пересмикується вальяжно: iз заломаними пальцями, iз екзальтовано закоченими під лоба очима, тобто: як це можна без нас таке написати, таке говорити. І тоді відбувається найприємніший для загалу акт некромантії. З трун вилазять усі фройди та юнги, і грабовичі, і домонтовичі. Мотивація, блін, панове, мотивація. Суть зовсім не в розважальності чи не. Інтелектуальна тупість індивіда дорівнює менталітету, з якого той же інтелектуальний дебілізм живиться. І... Тому що зачучверілий колгоспний індивідуалізм може завтра податися нам усім, в’яло протікаючим, як геніальне осяяння. Тут, вибачте, на фіг усі мотивації, креативності і т.д. Тут тупість одного індивіда як синонім нації. Решта, хоч як тирлуйся, вже купа дегенератів, дебілів та імбецилів стануть до черги за порційкою райської кашки. Ізгої стануть кіношними та книжними глянцьованими кумирами. Кумири — ізгоями. Віртуальний секс, теж, звісно, секс, а не збочення. І нікому невтямки, що ж ті ізгої завжди були кумирами, бо вибору іншого не було, не існувало його в природі. Тут залазить протіне слово життя. Вони, ці кумири, й ставали героями, бо боялися. Страх як найвища філологічна цяцька в черзі за пивом на Подолі чи на засіяному Хрещатику. Можна вирішити цю проблему так: засранці завжди диктували масі, а маса смачно плямкала ізгоїв. Чи правда це, чи ні — хто його знає? Але з упевненістю заявити, що світ нині з баранячою упертістю застряг у нових широких воротах, ремигаючи траву, вирішуючи, хто таки усмалить під зад копняка, щоб у ті-таки ворота нарешті пролізти, — це буде наближеним до правди. Оптимізм присутній разом iз щасливим дебілізмом інтелектуального збоченства. У Курта Воннегута, «Бойня номер п’ять», одна придуркувата дамочка запитує ще шизуватішого письменника: «А це все правда?» — «Чиста», — відповідає графоман. Тому доводити, що мистецтво — це не життя, а життя набагато більше свинство — це мистецтво, зовсім не хочеться. Про духовність ми любимо говорити, коли п’яні. Або коли нам нічого говорити. А говорити для більшості нема чого. Повагу викликають люди, які балансують на межі своїх розумових здібностей: пиво, секс, література, кіно, модні шмотки. Не треба нагадувати, що це частина нашої духовності. Як і: жмурі з перетятими венами, молодіжні банди, наркотики, СНІД, гомосексуалізм, партійна дисципліна та опозиція. Ага, ще ЛСД, маріхуана й грибний канібалізм. Тому позбавити мистецтво самого мистецтва є найвищою, для вашого покірного слуги, майстерністю. Останнє саме стосується роману Павла Вольвача «Кляса». Ну як описане у напівтонах і, конєшно, попереднє.
Роман однозначно можна винести за межі здорового глузду українського критичного мислення. Перше, що навіть не насторожує, бо дає надію — що у нього таки з’явиться справжній читач, а не анемічна аспірантська авдиторія. Мистецтво з перших же рядків тут дало жабі цицьки, прописало обертальний пірует і зробилося мистецтвом. Здоровий глузд, повторимося, тут присутній тільки в тому чині, що його не знайдеш ані в нашому суспільстві, ані за його межами. Але повернiмося трохи до тривіального — жанрова символіка вимагає подібних задвигів. Роман «Кляса» є чи не першою опоетизованою урбаністичною сагою, однією з небагатьох, до яких навряд чи долучаться слова «мотивація», «креативність». Твір виникає в безжиттєвому просторі напалмового постмодерну чи моди як такої. Натомість роман включений у живий потік персонажів, витесаних поетично грубо, але майстерно. Дуалізм роману наштовхуватиме на різне — від існуючого в свідомості рафінованого інтелектуала до сопливого школяра з косяком ганджибасу в кишені. Можна вже говорити про традицію. І нічого в тому печального нема, страшного — також, веселого також. Це для нашого поважного ментального ідіотизму з вічно розтертими соплями по широкому щиросердному національному обличчю: як нас убивали, як ми страждали, а ніхто нас не пожаліє. Нудно повторювати все це, але дійсність повертає, все клята повертає назад. Все про Гапочок та Ваньків у забзділих шароварах. Найстрашніше, коли виникає міф. Міфом нині зробився постмодерн. Це та ж традиція. Міф і традиція сусідять поруч, як і психосоматичні рухи параноїків, котрі традиційно повторюють якийсь ритуальний жест: пострибати на одній нозі перед нужником, смикнути за вухо, прокукурікати при з’яві головного лікаря. Невсипуща банальність перестає набирати сили. А саме в банальних речах криється найглибший зміст нашого життя, звісно, якщо кого влаштовує така глибина. Тому-то «Кляса» і є чистим банальним витвором мистецтва, де життя до того банальне, що аж ригати хочеться, коли ви розумієтеся на таких речах. Для інакшого й світ інакший. Колгоспна інтелігенція напевне не читатиме такі романи, а якщо й читатиме, то обов’язково чомусь порівнюватиме з Гапочками, Ваньками, Куельйо, і, не знаходячи відповідників, пратіно вертітиме носом. Краще б не бралися, або як і бралися, то читали як мистецьку річ, а не поганялово від такого-то і такого-то Залуподрищенка. От, знову повернемося до суті.
Що можна сказати доброго про «Клясу», а що поганого? Все, що не є найгіршим у нашому житті, є саме життя. Банальне й тривіальне. Маргіналами нині бути модно, але тільки не в нас. Наш інтелектуал із задоволенням читає другосортну байду десь з-під близького кордону. Висококласну прозу Чарльза Буковські чи Селіна. Нашого не може існувати, бо хтось сказав, що за ментальністю у нас не може бути ані д’артаньянів, ані алкоголіків, ані убивць, ані наркоманів та проституток. Наш народ не такий. Наш народ танцює у синіх або червоних шароварах, а по небу повзуть повільно, наче в рапіді, білі лебеді. Натомість «Кляса» дає нам змогу бачити десятки невловимих, як змії, тіней, тонів та напівтонів. Смерть у романі зовсім не фешенебельна. Тут аж ніяк викрутися. Смерть і в Африці смерть. Ревний цензор на сторожі нашого життя. Герої «Кляси», слава Богу, усіх тих премудростей не розуміють. Книжок не читають, теж слава Всевишньому! Бо якщо б читали, то, самі розумієте, описання їхнє виглядало б або як довга сухостійна мастурбація, або як читання на кухні одне одному про радощі життя, що засмикалося жаб’ячими лапками від притоку чергового гранта чи аспірантської стипендії. Хто тоді може роз’яснити чавунну дійсність, невловимі порухи життя у романі? Кому все це потрібно? — пропищить мишачим голоском черговий дослідник статевої орієнтації якогось класика. І всі ж бикувато промовчать, мовляв, пограємося у демократію, він має право на голос. Дарма, що решті рота намагаються чимось заткнути.
Смію вас розчарувати, панове, бо від роману отримаєте таки естетичну насолоду, позаяк роман грішить, у правдивому й доброму розумінні слова, вишуканим естетсттвом, непередбачуваними поворотами, як сюжетними, так і психологічними. Вистрибніть iз могилки, дідусю Фройд! Хі-хі. Гадаю, що мотивація чи психоаналіз у контексті якоїсь там культури тут непотрібен. У кого вистачить терпцю увійти в монотонний поетичний світ Павла Вольвача, той зрозуміє, що не про ту поетику йдеться мова; не про ту поетику, в котру завтра будуть шпурляти тухлі яйця, звергаючи шолудивих кумирів на кшталт Куельо чи Дєм’яна Бєдного. Вам, звісно, доведеться долати монотонні перебіги подій, назви вулиць, сліпувато освітлених жовтими ліхтарями. Якщо хто має запах, то той унюхає й запах вареної «ширки» й «ганджу» із зовсім банальним духаном сечі, поту, мокротиння й такого іншого не літературного вживаного. Індустріальне місто проглядається відразу в кількох ракурсах: внутрішньому та візуальному. Тут навіть не йдеться про колоритні особистості, бо саме тло роману настільки вгатило мистецтву під дих, що лише оголений нерв автора, його присутність рятує незайманого початківця-читача.
Роман Павла Вольвача є модерновим романом. Звісно, як і кожен перший роман, він грішить автобіографічними та псевдобіографічними канонами. Автор умисне, досить лукаво та хитро, «грішить» автобіографічними та псевдобіографічними канонами. Акцентація на власному марнославсті не є чимось таким, що його можна цуратися. Не марнославним у нас був один Ісус Христос. Решта, якщо на те пішло, полишена сенсу. Звісно, якщо ви не віруючий іудей, індус або китаєць. Можна виставити й такі параметри. Але це до витвору мистецтва має такі ж претензії, як і ваш покірний слуга до польоту американців на Марс. Або поетичні чи прозові учнівські вправи Толі Дністрового та Сашка Ірванця.
Передусім, не треба забувати — навіть позиваючи нетривку традицію, ми маємо лічені міські романи, хоча останнім часом всі дружно кинулися писати на міську тему, але це зовсім не одне й теж: ані колорит міста, ані його закони не передані. Принаймні не передані з такими подробицями, з тим сугестивним колоритом, як у романі Вольвача. Тому «Клясу» можна вважати знаковою в новітній українській літературі. Наразі ми маємо ще один iз культових романів, друк якого кволо педалюється вітчизняними видавцями. Чим же вирізняється якісна проза від фуфла?
А саме тим, що ніяка інша проза не заграє з читачами; якісна проза і не ігнорує того читача. Це не холод відчуженості. Це не осуга довготривалого скиглення над власними поруйнованими мріями, але при всьому тому оте перелічене може бути присутнім. Максимум відстороненості дозволяє промацати нерв та пульс життя. Без сумніву, автор знає те життя, що розгортається в синіх сутінках кам’яних просторів. «Кляса» — роман більше для естетів, з інтелектуальними акцентами, але в прочитанні не виникає ніяких складнощів. Принаймні аби ця книга з’явилася нам у Англії чи Франції, то певен, вона б не потрапила під ніж усіляких табу. У нас, з нашою ментальністю «автохтонних» дідів, це буде складніше. Велике умнічаніє і незнання власної глупоти стало чи не знаковим у всіх колах і в усіх прошарках нашого суспільства. Тому роман Павла Вольвача виграє в цьому сенсі. У роман входиш поволі, наче занурюєшся в солодку, гірку патоку південного степу; ти прямуєш шляхом, що ним, видається, веде зовсім не автор, а ти чкуряєш посьолковими вулицями разом iз обдовбаними «гуронами», «кєнтами», братвою і братанами. Тут ти запросто, без напруги, входиш у світ «катал», «кидал». А позаду пульсує, дихає далеке солоне море, наче печаль на вилинялих сторінках людського марнославства. Десь там існує інший світ, з театрами, літературою, дорогими жінками й дорогими вбивцями. Теж своє життя, і, напевне, прийде час, і воно напалмом увійде в прозу Вольвача. Як знати... У романі немає того задушливого відчаю інтелігентських романів, які зависають десь посередині або пливуть потоком несусвітньої безпорадності. Тому, можливо, знайдуться критики, що знову витягнуть на світ таке страшне, як Карабас Барабас, поганяло — чорнуха. Дивитися правді й життю у вічі — такий-от жанр у нас на всі сто відсутній. На сторінках, на кожен щільний сантиметр, розкидано скільки вурків, що мимоволі, хто розуміється на подібних речах, стає не по собі. Виникає горезвісне відчуття: ми жили й продовжуємо жити в таборі, й кожен другий чи третій у нас «сідєлий» або «зек». Свідомо чи н есвідомо Вольвач виконав функцію санітара суспільства, але от тільки чи хтось зрозуміє подібні ритуали, що їх виконує письменник? Нам би знову поговорити про тупість роду людського, але облишмо. Нехай трохи пізніше.
Водночас «Клясу» можна назвати й дієвим романом, і полишеним елементарних подій. Події або лишаються за кадром, або точаться, набухають у розмовах босяків, що повсякчасно й де потрапить — лигаються. П’ють, ширяються й убивають. Хоча в цьому несвідомому чи свідомому впливові роман Павла Вольвача дуже близький до школи українського екзистенціалізму. У цьому «Кляса» гранично традиційна й не вносить якихось симптоматичних стильових перемін. Але суперечливим, тобто плюсовим, є те, що сама тема виводить роман за рамки української екзистенції. Роману-то взагалі притаманне зіткнення протиріч, що, саме собою, є новим у сучасній українській прозі. Роман Павла Вольвача суперечить українській традиційності. Нарешті, бо після довгих років, в коротких проміжках, коротких спалахах, проти кугутуватості вітчизняної літератури, з’явилося на світ «щось». Отож, маємо надію на довге життя роману, на злих і добрих критиків. Тут українська літературна тусня таки наступить на граблі. Приємного лікування!
Читаючи Павла Вольвача — поета й прозаїка, — наразі дотягуєш неративну нашу літературу, відірвану, стилізовану під якийсь роман чи повістину. Неінакше можна взяти нинішнього автора з молодшого чи старшого покоління, позаміняти героїв. І якщо увіпхнути туди Гека Фіна, бояриню Морозову, то від цього нічого не зміниться. Вони прекрасно існуватимуть у тому просторі, гулятимуть і любуватимуться вишневими садами та безводними преріями. Тутанхамон трахатиме Білосніжку, а вовк — Червону Шапочку. Можна й навпаки: Білосніжка з Червоною шапочкою, а Вовк iз Тутанхамоном. Це, звісно, цікавіше, ніж зануритися в смог велетенського міста, де засунуть ноги в тазик iз цементом, а вашу щасливу подругу знайдуть під Харківським мостом у чорному пакеті для сміття і її доїдатимуть велетенські, вигодовані в червні місяці, з масними зеленими спинами раки. За десяток п’ятдесят гривень штука, саме під тим мостом. Життя вдалося! Кожному своє. Щасливі обличчя добродушних селянок, які відригнули сталінський ренесанс своїми синіми й ніжними колгоспними очима. Какого хєра про декаданс, а про Моцарта — ну совсєм нє на надо.
Кожен намагається посісти свій маленький жаб’ячий куточок. Кожен — пророк на своїй кухні. Кожен — любить весь світ і стукає на ближнього. У світі немає нічого нового. Сюжет проводиться попріч нашого бажання. Ми хочемо так — виходить, як має бути. Зненавидіти чи полюбити — це вже залежить від нас. Доводиться жалкувати, що час барикад давно минув, але нічому ти не зарадиш. Неінакше, що жорнова справжнього життя таки продовжують помалу, туго, але перекручувати запліснявілу пожисть української літератури. Неінакше, світ для когось підіймається до рівня грудної клітини й примушує калатати серце. Неінакше, грубе життя таки проривається на зманіжені сторінки вітчизняної літератури. І ми щиро можемо подякувати Павлу Вольвачу за його роман і побажати його зірці висіти над синіми просторами убитих міст нашої батьківщини.
