...Чи хочете, щоб за вікном був «англійський газон»?

Протягом останнього місяця ми спостерігали зміну тональності прогнозів відомих зарубіжних політиків щодо євроінтеграційних перспектив України: з досить образливої для нашої держави — на діаметрально протилежну. На початку травня «Файненшл Таймс» процитувала (а інші ЗМІ, в тому числі й українські — розтиражували) заяву президента Єврокомісії Романо Проді, яка отримала великий резонанс у нашій країні, про те, що Україна, як і Білорусь, не має жодних шансів стати членом європейського Союзу. Однак в ексклюзивному інтерв’ю «Дню», опублікованому 27 травня, Романо Проді сказав, що не робив заяви, яку йому приписують: «європейський Союз вітає європейський вибір України. Україна — стратегічний партнер ЄС і, внаслідок розширення ЄС, його найближчий сусід. Ми разом працюємо над подальшим зміцненням наших відносин у рамках Європейської політики сусідства». А позавчора колишній головнокомандуючий силами НАТО в Європі Веслі Кларк, який відвідав Київ із приватним візитом, висловився ще конкретніше. Наголосивши на великому значенні участі українського миротворчого контингенту в стабілізаційних силах в Іраку, В. Кларк висловив упевненість у тому, що реформування оборонної сфери, розвиток позитивних тенденцій в економіці та зміцнення демократії (свідченням чого мають стати прозорі президентські вибори), поза сумнівами, дозволять Україні «колись» стати членом «як НАТО, так і Євросоюзу».

Оптимістичні прогнози західних гостей, безумовно, приємні. Але це не означає, що не потрібно аналізувати причини окресленої вище «амплітуди коливань», головною з яких, очевидно, є непослідовність України в реалізації проголошеного нею європейського вибору. «Чому ми не в Євросоюзі?» — наші постійні читачі, напевно, пам’ятають це запитання, великим шрифтом набране на першій шпальті «Дня». Як і нашу відповідь на нього, проілюстровану фотографією, на якій зображені дворняжка, що цілеспрямовано кудись біжить, і «трудівники», які явно не поспішають приступати до роботи після перекуру.

«Нам потрібно не йти в Європу, а будувати Європу в себе, тобто формувати в Україні європейський спосіб життя, — сказав нещодавно в інтерв’ю «Дню», відповідаючи на аналогічне запитання, перший президент України, народний депутат України Леонід Кравчук. — Ось таке було сформульовано завдання. Щоправда, нам не вдалося його швидко виконати, хоча деякі кроки, скажемо відверто, зроблено. Ми декларували все правильно, однак на практиці відходили від цих приписів.

Проголосили багатовекторну політику, назвали багато своїх стратегічних партнерів, і тому часто у Брюсселі говорили, що ми — за європейський вибір, а в Москві — що за інший. Тобто, залежно від того, де він в той момент перебував, український керівник акцентував різні вектори і демонстрував різні зусилля...»

Останнім часом яскравою ілюстрацією до відповіді на це запитання є й Верховна Рада: народні обранці настільки захопилися політичною боротьбою (із застосуванням переважно аж ніяк не парламентських, силових способів впливу на опонентів), що в них вже котрий день не доходять руки до прийняття життєво важливих рішень. Зокрема, стосовно військової реформи — саме тієї, здійснення якої, на думку В. Кларка, наблизить Україну до НАТО та Євросоюзу...

Але не можна все ж таки, очевидно, всю відповідальність покладати виключно на владу. У ході розгорнутої на наших сторінках дискусії про те, який президент потрібен Україні, «День» вже звертав увагу її учасників на певну парадоксальність масової свідомості: попри те, що, згідно з підсумками проведеного Інститутом соціальної й політичної психології АПНУ дослідження, понад дві третини респондентів хотіли б бачити майбутнім главою своєї держави «схожого Путіна», обидва лідери «кандидатських» рейтингів, також складених на основі соціологічних опитувань, дуже відрізняються від президента Росії... Продовжуючи «асоціативний ряд», можна припустити, що наші співгромадяни вже приготувалися вибрати один із двох сценаріїв майбутнього країни: держава або «маріонеткова», або «кримінальна»... Проте насправді навряд чи переважна більшість українських виборців згодна обмежити свій вибір цими двома шляхами. Тим більше, що є і третій: Україна — впливовий гравець на європейській «шахівниці», лідер у своєму геополітичному регіоні... Що робити, щоб вкотре не втратити цей шанс? І чому все ж таки існує така різниця між тим, як ми хочемо жити, — і як і кого вибираємо? Виходить, як у відомого журналіста Шендеровича: чому ви вважаєте, що у вас за вікном буде англійський газон і голландські корови, якщо голосуєте за Шандибіна (пам’ятаєте, Шандибін — це такий завзятий російський комуніст)...

Валерій СТЕПАНКОВ, професор Кам’янець-Подільського держуніверситету:

— Гадаю, не дуже помилюсь, коли висловлю думку, що нині чи не кожен українець намагається знайти відповідь на запитання: чому ми так погано живемо? Зрозуміло також, що залежно від світогляду кожного з нас, політичних поглядів і переконань, життєвого досвіду, освітнього рівня та багатьох інших чинників вона, відповідь, матиме свої відмінності, й часто істотні. Проте наважусь припустити, що, коли б ці відповіді проаналізували, то виявили б наступну спільну для більшості з них ідею (сформульовану в різній формі): винна влада, що не спромоглася (на відміну від країн Прибалтики, Польщі, Чехії та інших) належним чином розв’язати складний вузол соціально-економічних і політичних проблем всеукраїнського та місцевого масштабу. Тобто: основна відповідальність буде переведена назовні, на існуючі в державі структури. Мовляв, я в принципі хороший, а вони в принципі погані. Так досягається душевний спокій, що дозволяє легше жити, оскільки начебто й винуватець знайдений, і знімається відповідальність за свої власні вчинки, й сумління особливо не доймає — я буцімто людина маленька, від мене нічого не залежить.

Це щира правда, що головною причиною жалюгідного становища, в якому перебуває більшість українського населення, були і є прорахунки в політиці та діях владних структур зверху донизу. Але це не вся правда, й може, навіть менше половини правди. На превеликий жаль, ми дуже рідко задумуємося над наступними запитаннями: чи існують відмінності, а то й протиріччя поміж тим, як ми хочемо жити, та нашими вчинками та діями? Якщо так, то які саме? І що слід зробити, аби звести їх до мінімуму?

Доведеться визнати, що таких суперечностей існує чимало. Ми хочемо жити в демократичній правовій державі, де б реально, а не на папері володіли всіма проголошеними Конституцією правами, що суворо захищалися б законом; де б могли відчувати себе повноправними громадянами; одержувати гідну платню за свою працю; де б не існувало свавілля властей, корупції й таке інше. Однак при цьому залишаємося вкрай пасивними, сподіваючись, що все розв’язуватиметься саме по собі. Ми виявляємо байдужість там, де слід боротися за свої права, дозволяємо принижувати свою людську гідність, побоюючись, щоб не стало гірше нам і нашим родичам. Ми прагнемо краще жити, але не хочемо виступати ковалями свого щастя. Інтуїтивно шукаємо тих, хто за нас і для нас створюватиме багату правову державу. Влада є такою, якою ми дозволяємо їй бути. І це слід завжди пам’ятати.

Тепер усі ми, хочемо того чи ні, в тій або іншій мірі втягуватимемось у вир політичної боротьби, що посилюватиметься з наближенням виборів майбутнього президента. За існуючої форми державного устрою від нього багато в чому залежатиме доля майбутнього Батьківщини, а відтак і наша, звичайних «простих» громадян. На моє переконання, в ідеалі це має бути насамперед патріот України, чесний і вольовий професіонал-політик, спроможний узяти на себе відповідальність за проведення глибоких реформ, мати мужність покласти край свавіллю властей, пануванню олігархічних кланів і корупції, що роз’їдає суспільство, розбудовувати правову, ефективно діючу державну структуру. Водночас це має бути державний діяч, який поважатиме закони й демократичні цінності. Така людина є в Україні. Все залежить від нашого вибору. Головне, щоб ми знову не помилилися.

Олександр ФОРМАНЧУК, політолог:

— Україна сьогодні перебуває в складній ситуації. Зараз одні симпатизують Ющенку та сподіваються на зміну політичних еліт, а другі розраховують на продовження лінії нинішньої партії влади в особі Януковича. Але є чимало тих, кого такий вибір не влаштовує, і вони пов’язують свої надії з лідером, який би представив країні абсолютно нову програму.

Я думаю, що сьогодні картина ще лише починає вимальовуватися, і цілком може з’явитися інтегральний лідер, але я — реаліст і розумію, що зробити це буде дуже складно, для цього немає багатьох як соціальних, так й інших — економічних, національних, психологічних, історичних — передумов. Я гадаю, що другого туру не уникнути, але не виключаю несподіванки з того погляду, що третій варіант цілком можливий. Причому особливість цих виборів полягає у тім, що вже вихід до другого туру лідера комуністів виключений, тому цілком можливі нові для України комбінації. Притому, хоч скільки б деякі українці мріяли, щоб у країні з’явився «український Путін», Україна практично не може повторити шлях Росії в цьому плані, тому варіант «українського Путіна» не тільки неможливий, а й небажаний. Україна — аж ніяк не Росія, в цьому Леонід Кучма має слушність як ніколи.

Думаю, великих змін у напрямах розвитку за нового президента, хоч яким би він був, не відбудеться. Україна, як і раніше, залишатиметься країною з багатовекторним розвитком, проте швидкість й ефективність цього розвитку вельми зростуть. По-перше, безперечно, посиляться процеси євроінтеграції з участю України. З другого боку, було б безглуздо втрачати наші можливості на сході та поривати зв’язки з СНД. Тому нас неминуче чекає поєднання ефективного європейського розвитку з інтенсифікацією східних відносин, які включатимуть Росію, але не замикатимуться на ній, — економічні інтереси України сягатимуть Японії, Кореї, Китаю, Індії, Пакистану. Україна в будь-якому разі буде надзвичайно відкритою та цивілізованою країною, важливо лише поставити справу так, щоб в усьому, особливо у відносинах із Росією, переважали національні економічні інтереси, а не політичні компроміси на догоду сусідам. Україні потрібен президент, який усе це міг би забезпечити. Комуністи з їхнім обмеженим світоглядом такий рівень світового розвитку не можуть забезпечити, тому їхній вихід до другого туру виключений. Повинен виникнути інтегральний лідер, якому повірить країна та проголосує за нього. Я думаю, що він десь уже є…

Роман ДАЦЬКО, голова об’єднання профспілок Львівщини:

— Можливо, я ідеаліст, та мені здається, що вслід за часами ейфорії, коли ми нарешті отримали можливість будувати свою державу; за роками сум’яття, де невідомо, чого було більше — відчаю чи байдужості, настали часи готовності: готовності діяти, щось вирішувати та щось змінювати. Люди втомилися слухати брехливих політиків, які приходять до влади лише за тим, щоб збагачуватися. Вони втомилися їздити на заробітки до чужих земель і хочуть порядку на власному подвір’ї. Зрештою, хіба це так складно — перестати обманювати себе, тішити надіями та нарешті глянути правді в очі: куди ми йдемо, якого президента хочемо обрати, яку державу будуємо?

З цього погляду галичани мають свої мінуси та свої плюси. Вони мовчазні та потайні, але й незалежні також. Найменше змучені роками тоталітаризму (я маю на увазі за часом). Тому суспільною хворобою лукавства — одне думаю, одне кажу, а дію зовсім інакше — вони заражені найменше. Що в тайниках душі галичанина, те він і втілює в життя. Мирна революція, живий ланцюг готовності відстоювати свободу своїм корінням сягають у Галичину. Тому я і маю сміливість сподіватися, що нам вдасться не помилитися ще раз і настроїти камертон суспільної свідомості на щирість і патріотизм. Адже саме таким сьогодні повинен бути виборець, такі повинні висувати до нього вимоги — щирість і патріотизм.

Що стосується президента, то його хочеться бачити в трьох іпостасях: мудрим політиком, економістом та щирим патріотом. Останнє невід’ємне.

Профспілки — наймасовіша громадська організація. Тільки на Львівщині 700 тисяч членів профспілок. Ми намагаємося відстоювати та захищати соціально-економічні права й інтереси всіх цих людей. І немає різниці, комуніст це чи есдек, греко-католик чи мусульманин. Член профспілки — наш однодумець і наш підзахисний. Що показово, нам вдалося зберегти структурну піраміду, тому так настирливо багато політиків намагаються привернути нас на свій бік. Наголошуємо: ми діємо поза політикою, проте стояти осторонь від політичного вибору нам не вдасться. Вибори президента — загальна турбота. Ось лише не хочеться, щоб ми забули про мудрість Платона: «Людський рід не позбудеться зла доти, поки істинно та правильно мислячі філософи не займуть державні посади. Або ж можновладці за якимось божественним промислом не стануть справжніми філософами».

Частина людей сьогодні думає, що народ не втаємничують в ігри, що відбуваються нагорі, й однаково обдурять. До політиків немає довіри. Ще в 1908 році в журналі «Сатирикон» надрукували жарт:

— Ви хто?

— Депутат.

— Соромтеся! Здорова людина. Краще б працювати йшли.

Так і понині. Не кожного обраного можна вважати званим. Хочеться, щоб наш обраний виявився справді званим.

Чи існує небезпека помилитися? Звісно. Але все-таки є надія, що Боже заступництво допоможе Україні, і зірки вишикуються так, що вибір наш буде найкращим.

Олександр ДОВБНЯ, кандидат економічних наук, заступник завідувача кафедри політології Харківського національного університету імені В.М. Каразіна:

— Коли ми говоримо про Януковича, то перше, що в мене одразу асоціюється з цим іменем, це розорений Донбас, де він довго був губернатором. У всій Європі обирають людину не з її слів, а за тим, чи зарекомендувала вона себе як хороший організатор і господарник, чого зовсім не скажеш про Януковича, згадуючи Донбас. Що стосується Ющенка як можливого президента, то його не дуже люблять у Східній Україні, де проживають дуже багато росіян за національністю, оскільки він орієнтується на неєвропейську концепцію нації. У Франції в паспорті пишуть не «француз», а «громадянин Французької Республіки». Ющенко — прихильник етнонаціоналізації, тобто українська нація вважається титульною, а всі інші народності в нашій країні тоді другорядні.

Путін і сам не подарунок — це для тих, хто вважає, що Україні потрібен «другий Путін». Путін дотримується силового способу вирішення чеченської проблеми, що зовсім неприйнятно в європейському розумінні. Він дуже любить рекламу, і його ім’я вельми розкручене, тому навколо нього виник такий собі ореол хорошого президента. Насправді Путін не зміг би управляти Україною так, як Росією, оскільки ми не маємо стільки нафти, як наші сусіди. Для Санкт-Петербурга та Москви він хороший, але глибинка Росії ледь животіє.

Особисто мені більше імпонують Медведчук і Тігіпко, який міг би стати тим «роялем у кущах», що допоміг би Україні вибратися з невизначеності й відірваності від Європи. До того ж, Янукович та Ющенко не мають навіть конкретно сформульованої програми, — лише слова.

Наш президент повинен неординарно мислити, бути хорошим господарником і дипломатом, який тонко розбирається у всіх нинішніх нюансах, що виникли на світовій арені політики. А запитання, чому така різниця між тим, як ми хочемо жити і як ми чинимо, більше філософське. По суті, нам пропонують тих кандидатів, за якими стоять певні сили, які підтримують їх і прагнуть не до того, щоб був лад у країні, а до того, щоб реалізувати свої плани. А наша думка другорядна. І ми житимемо не так, як хочемо, ще довго.

Сергій САХАНЕНКО, кандидат політичних наук, доцент кафедри держуправління Одеського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України:

— Уся ця наша політична метушня пов’язана, на мій погляд, передусім із тим, що в Україні так і не склався народ як сукупність громадян. По суті, ми не є громадянами, які усвідомлюють і реалізують свої інтереси через усвідомлений вибір. У тому числі й вибір президента. Природно, не усвідомлюючи до кінця свої інтереси, ми часто діємо всупереч їм. Нас легко відвести убік будь-якому демагогу-політику, котрий видає власні інтереси за інтереси суспільства та нації загалом. Це і є наша основна проблема. Крім того, українці як народ вельми роз’єднані. Це зумовлене історичними, культурними та навіть конфесійними чинниками. Різниця між сходом і заходом країни відчувається навіть на рівні менталітету. Це серйозно ускладнює можливість єдиного вибору.

А тепер стосовно «українського Путіна». Тут слід зважати на те, що українці істотно відрізняються за своєю ментальністю від росіян. Як суспільство загалом, а не окремі його представники, ми не тягнемося до сильної руки. Це чітко доводять соціокультурні дослідження. Навіть в українських прислів’ях присутнє прагнення до сепаратизму, самостійності, незалежності від сильної центральної влади. «Моя хата скраю» — говоримо ми. Унаслідок того, що українське суспільство розрізнене і не може бути сконцентроване навколо однієї ідеї, надто проблематичним виглядає і висунення єдиного харизматичного лідера. Ми не приймаємо абсолютизм у своєму національному виконанні, але при цьому лояльно ставимося до нього, якщо він приходить зі сторони. Це парадокс нашої психології. А загалом для України сучасної характерна дисперсія влади. Тобто ситуація, коли влада належить кільком суб’єктам. Це підтверджується наявністю в країні сильних кланових угруповань, яким ніколи не судилося об’єднатися. І, отже, неможливо виробити одну спільну ідею, навколо якої могло б відбутися об’єднання нації.

А що стосується президентських виборів, то тут узагалі щось складно прогнозувати. Наше суспільство сьогодні непередбачуване, воно схильне до впливу різних ситуативних чинників. Питання навіть не у тім, кого оберуть, а яким президентом він стане. Ідеальним може сьогодні виявитися будь-хто, якщо він зуміє інтегрувати, об’єднати націю. Політики часто приходять до влади під одними гаслами, а потім під впливом обставин і політичної необхідності змінюють їх зовсім на інші.

Олексій МАЦУКА, політолог:

— Чому ми живемо гірше, ніж нам хочеться? Видимість «кращого життя» створюється для нас у рекламі, в образах, які ми щодня спостерігаємо. Це проблема для багатьох громадян країни, оскільки люди бачать, як може бути, і як є насправді.

Безумовно, вину за те, що краще життя можна бачити тільки по телевізору, вони покладають на тих, хто стоїть на чолі, і кожні нові вибори — надія на те, що ідеальна картинка перетвориться на реальне життя.

Хто з кандидатів може покращити ситуацію?

Будь-хто з двох основних претендентів обов’язково змінить ситуацію. Якщо говорити про Ющенка, то ми повернемося знову до того, від чого відійшли: галицький романтизм з усіма наслідками цього — криза, недорозвиненість регіонів тощо. Цей галицький романтизм Україна вже пережила, і ми знаємо, до чого він у результаті призвів. Якщо говорити про Януковича, то практика і досвід так званих «донецьких», які прагматичніші та в міру агресивні, в Україні ще не працювали. Ця практика працювала в Донбасі, звідки Янукович родом. Може, завдяки таким здібностям «донецьких», ми зможемо зменшити в результаті розрив між тим, чого нам хочеться, і тим, що маємо?

Саме тому в нас свій шлях, і досвід іншої країни нам навряд чи підкаже вірну дорогу в майбутнє. Ми все ще орієнтуємося на Росію, сприймаємо образ Путіна як образ людини, яка могла б нам допомогти, але чи потрібен нам другий Путін? Українці лояльніші, м’якші і не люблять прототипів «царя-батечка», який одноосібно приймає рішення. Нам слід вибирати з того, що пропонує нам наша реальність.

Станіслав ВОВК, головний редактор обласного тижневика «Вінницькі відомості»:

— В українців низька політична культура, вони не знають, чого хочуть. Але це не їхня вина, а їхня біда. Ніхто не виховує в нас розуміння, яким має бути лідер держави та нації. Навіть немає зразків. Більшість знає, якими були Сталін, Брежнєв, Щербицький, і не знає, яким має бути лідер нової незалежної держави ХХI століття. Як і будь-який колектив, громада держави хоче бачити над собою людину однозначну. Зрозумілу, тверду, послідовну, впевнену, цілеспрямовану. Тому не дивно, що більшості українців імпонує такий лідер, як російський президент Володимир Путін. Але лідер сам по собі, без яскравої команди, яка діє за чіткими правилами, нічого не значить. А команди перших осіб у нас працюють погано. Більше того, я вважаю, що українцям не показали всіх справжніх лідерів, які могли б керувати державою. В Україні є чимало перших керівників областей, які могли б заявити про себе як загальнонаціональні лідери. І кожен регіон може запросто приміряти свого першого керівника до президентського крісла. У тіні залишаються голови обласних рад. Нових лідерів мали б показати політичні партії та центральна влада. Але до цьогорічних президентських виборів це робити вже пізно. Проте це варто зробити надалі, щоб люди не вибирали між поганим і гіршим, як це є тепер, тому що інших кандидатур немає. А коли немає гідних кандидатур, то в людини з’являється страх, відчуття невпевненості. Звісно, в такому стані український виборець не зможе зробити свідомий вибір і наробить помилок.

Можливо, з цією невизначеністю пов’язано те, що Україна, з одного боку, прагне інтеграції в Європу, а з другого — все тісніше зав’язує стосунки із Росією. Хоча, на мою думку, доцільно підтримувати й перший, і другий курс. Рух до Євросоюзу — це не подолання часового проміжку, а виховання нового покоління, нового стилю життя, споріднення культур. Росія ж ближча нам за духом, ми економічно розвивалися в межах СРСР. І заперечувати спільні економічні досягнення просто безглуздо. Тому що сьогодні ми хочемо під новими назвами створити те, що вже мали. У всіх республіках СРСР інтеграція була настільки сильною, що розрив економічних зв’язків призвів їх до економічного краху. Я не за відновлення СРСР, а за налагодження дієвих, потрібних кожній незалежній державі економічних зв’язків. Як це зробити, я й сам докладно не знаю, але людина, яка хоче бути президентом, мусить це відчувати інтуїтивно. І організувати свою діяльність так, щоб це було на користь і їй, і всьому українському народові.

Ярослава КАЧАНОВСЬКА, читачка «Дня», Львів:

— Колись із гумором сприйняла репліку із високих трибун: «Скажіть, що ми будуємо?» Сьогодні розумію: якби, розвалюючи підвалини соціалізму, наші політики визначились, що найбільше Україні підходить соціал- демократична модель розвитку, це спонукало б законодавців в усіх документах, що стосуються ринкового механізму, реформ, передбачати соціальні гарантії, заходи по підтримці середнього класу і т.ін. Та нам говорили: «Збудуємо капіталізм — заживемо, як в Америці». І збудували — елементи дикого капіталізму, зруйнувавши середній клас. І позбавили більшість можливості впливати на прийняття політичних рішень. (Механізму задіяння «народного розуму» до вирішення проблем не вироблено. У велику політику йдуть одиниці. Та й для цього потрібні великі гроші. Чи має їх середній українець?)

Сьогодні маємо дві протилежності — провладні політичні сили і опозиційні. А що між ними? Зв’язуючої ланки немає. Кажуть, що нішу мала б заповнити «третя» політична сила. Щоб оновити політичне життя, повернути політику лицем до народу ця сила мала б виникнути з низів, з народу. В пресі з’явилися повідомлення про готовність багатьох політиків створити нові партії. Створити нову політичну структуру не так уже й складно. Та щоб вона стала політичною силою, необхідні: 1) сильний лідер; 2) національна ідея, яка об’єднує; 3) група ентузіастів, здатних говорити правду, неординарно мислити, діяти, продукувати нові ідеї і відстоювати їх.

Як відновити віру людей у власні сили? Потрібна «Українська мрія» — щось світле. Я вважаю, що найкращою ідеєю, яка об’єднує, є ідея захисту знедоленого народу. Лідером, який зміг би об’єднати народ, бачу Євгена Марчука. Чому саме Євген Марчук? Окрім особистих якостей Євгена Кириловича до такого висновку спонукають обставини, в яких опинилася Україна.

По-перше, потрібен політик, рівно дистанційований від різних фінансово-промислових груп, найбагатших людей. Інакше не об’єднати народ соціально, не подолати прірви між двома полюсами. Є чимало багатих людей, які вже не хочуть викидати гроші на політичні «розборки». При певних умовах вони вкладатимуть ці гроші в економіку. А це — вирішення соціальних проблем через створенна нових робочих місць.

По-друге, об’єднати нас регіонально, політично зможе лише лідер, не втягнутий у міжпартійні чвари, породжені виборами 2002 року. А також той, хто знаходиться осторонь загострених протистоянь провладних і опозиційних партій на нинішньому етапі. Не таємниця, що сьогодні у депутати йдуть часто для того, щоб захистити свій бізнес від нечесної конкуренції, втручання чиновника. При створенні нормальних умов для розвитку бізнесу більшість із них займатиметься тим, до чого талант мають: «робитимуть гроші».

Розпочалося перегрупування політичних сил. Вчинки окремих партій, до яких ще вчора не мала ніякого сентименту, сьогодні викликають повагу. Є підстави сподіватися на краще.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, письменник (Тернопіль):

— Якщо вибирати між «поганим» і «ще гіршим», то до цього нам не звикати. Ми свідомо обираємо погане, а потім з того виходить ще гірше... Чому так відбувається? Є могутні сили, які просто не зацікавлені, аби в Україні було «добре». Європейський комфорт (для себе) вони вже давно мають, а європейські правила й норми їм ні до чого... І саме ці сили зараз в Україні домінують.

У їхніх руках і економічні важелі, й інформаційне поле, й «адміністративний ресурс». Отож, як бачите, я досить песимістично оцінюю ситуацію, і щодо майбутніх президентських виборів також. Скажу більше, ім’я майбутнього президента вже відоме... Звісно, називати його не буду. Особисто я за зміни, але якихось передумов для якісного стрибка в суспільстві я не бачу. Правда, якась надія ще є, ледь жевріє, але ж, як відомо, надія вмирає останньою... Українське суспільство в своїй масі виявилося значно консервативнішим, ніж цього можна було сподіватися. Мені навіть здається, що, постав зараз навіть десять-двадцять гривень за літр бензину, і то наші люди стерплять, примусь вчити китайську — будуть вчити (лише б не українську!), кілок на голові теши, й то терпітимуть... І ще ми, на жаль, і досі дуже розділені. Насправді співіснують дві України (якщо не двадцять дві!), й українці на цій території насправді є меншістю. Цим вміло маніпулюють владні еліти як в Україні, так і зовні. Щодо «українського Путіна», то цей варіант, як на мене, неможливий з тієї простої причини, що в нас просто немає такого могутнього ядра відданих Україні «гебістів». Часом здається, судячи з того, що в нашому домі давно хазяйнують росіяни, що ледь не всі наші силові структури й далі за інерцією працюють на Росію.

Хоча й у постколоніальному есендівському просторі не все так безнадійно. Приклад Грузії показав, що нам більше підійшов би «український Саакашвілі», ніж «український Путін».

Україну може врятувати тільки сильна особистість. Це в нашому менталітеті, подобається це комусь чи ні. І це не обов’язково мав би бути «останній герой», про що, власне, і йдеться у моєму новому романі (роман «Останній герой» — переможець на цьогорічній «Коронації слова». — Ред. ). Українці звикли чекати «месію», й рано чи пізно він мусить з’явитися. Я в це вірю. Але, вочевидь, ще доведеться трохи почекати.

Юрій УЩАПОВСЬКИЙ, доцент кафедри економічної теорії Житомирського державного технологічного університету, кандидат економічних наук, заступник голови Житомирської обласної організації Спілки економістів України:

— Така різниця існує тому, що в нашій країні домінує звичаєве право. У нас наявні зовнішні атрибути правової держави, а насправді наша держава такою не є. Громадяни України, як правило, мало сподіваються, що їхні важливі проблеми можна вирішити відповідно до закону. Але пересічних людей звинувачувати в цьому не треба.

Щодо президентських виборів, то орієнтуватися слід не на якусь конкретну особу, а на людину, яка може вибрати вектор розвитку країни, залучити людей, які зможуть реалізувати цей вектор. Стосовно його змісту — треба повернути Україні традиційні консервативні (в європейському розумінні цього слова) цінності. У суспільстві повинно бути переконання, що в державі Україна її громадяни можуть досягти успіху завдяки наполегливій праці. Адже українська традиція означає: праця — це основа досягнень у будь-якій сфері, хай це буде наука, освіта, землеробство, підприємництво тощо. Важливо, щоб майбутній президент проголошував ці цінності як наріжні та показував на ділі, що дійсно є їхнім прихильником. Ми повинні чітко обрати європейський вектор розвитку, але не намагатися негайно вирішити питання вступу до європейського співтовариства, поспіху на цьому шляху не треба. Нам важливо зберігати своє обличчя, потрібно, щоб нас Європа запрошувала до себе, щоб у об’єднаній Європі розуміли, що без нас вони багато втрачають. Ми не повинні стати додатком, околицею Європи, тим більше, що подекуди в структурах ЄС не розуміють нас —наприклад, стосовно мовної ситуації.

Одночасно потрібно чітко відмовитись від російського вектора. Це не означає, що слід плювати в бік Росії, але їй також треба однозначно заявити й показати, що Україна зробила європейський вибір.

Переконаний, що Україна ніколи не обере президента на зразок Путіна, тому що в українців ментальність суттєво відмінна від російської. Людей проросійської орієнтації (це скоріше залишки прорадянських, просовкових настроїв) у нас постійно меншає. Популярність Путіна в Україні пов’язана скоріше з тугою за банальним порядком у країні, але це не означає, що ті, кому подобається російський президент, голосуватимуть за людину такого типу. У нас претендент на цю посаду повинен бути за характером м’якшим. Людям в Україні потрібна не жорсткість, а визначеність. Їх стомлює саме невизначеність у орієнтації країни. Чітка окресленість вектора розвитку й сприйматиметься як порядок. Але це не порядок по-російськи. Навіть якби українцям його запропонували, вони б його не сприйняли. Головна перевага Путіна в тому, що він чітко знає, чого хоче. А наш політикум не окреслений.

Те, що Віктор Ющенко та Віктор Янукович відрізняються в низці суттєвих моментів від Путіна (кожен по- своєму), — це добре, і означає, що українське суспільство вже окремішне від російського. Українські ЗМІ, наприклад, більш вільні. Свіже підтвердження тому — недавнє звільнення Парфьонова з НТВ. В Україні не спрацюють російські політтехнології, як не спрацювали вони під час минулих парламентських виборів. Ситуації в Україні і Росії теж суттєво відрізняються, і чим далі, тим більше відрізнятимуться. Вектор суспільного розвитку України все більше віддаляється від російського. Хоча це болісно сприймається Росією. І ці процеси вже не зупинити. Українське суспільство не таке, як хотілося б — є ще багато залишків «радянськості», спільного з Росією. Але це вже інше суспільство, яке розвивається за іншими законами, ніж російське. І це плюс.

Щодо можливості «третього шляху», то його не буде. Це може бути тільки PR-кампанія, штучна думка, нав’язана російськими політтехнологами. І «третьої сили» не буде. На майбутніх президентських виборах в дійсності будуть конкурувати тільки дві сили — представники існуючої нині влади та представники реальної опозиції до влади. І таке становище вже наближається до європейських зразків — існування опозиції є символом європейськості й означає, що суспільство демократичне, хоча й не в західному розумінні. Вимагати, щоб у нас опозиція була європейського ґатунку, означає впадати в утопію. Середній шлях — це не шлях, який дасть перевагу комусь з претендентів на президентську посаду. Додаткові бали отримає той, хто чітко окреслить свою позицію та підтвердить європейський вибір України. Той, хто мимритиме щось невиразне, втратить. Ще раз наголошую: українське суспільство — це не російське суспільство. Незважаючи на потужний прес російських ЗМІ, українське суспільство виростає як самодостатнє.