Сьогодні українська держава опинилася перед черговим «ключовим» етапом свого політичного розвитку. Наближення виборів, «невирішеність» питання конституційно-політичної реформи, ускладнення процесу висунення основних учасників передвиборної кампанії — усе це значно нагнітає суспільно-політичну ситуацію у країні, ускладнює її розуміння не тільки для більшості громадян. Традиційно в європейській та світовій політичній практиці у період «загострення» перед президентськими виборами основна відповідальність за політичну обстановку у державі лягає на політичні партії й органи місцевого самоврядування. В умовах же перехідного періоду, в якому сьогодні знаходиться Україна, коли демократичні інститути і демократія взагалі перебувають у стадії становлення, а партії та місцеве самоврядування слаборозвинені — така відповідальність лягає на парламент.
Ось і виходить, що сьогодні, крім своїх прямих функцій, український парламент має ще і консолідувати українське суспільство у виборі глави держави; забезпечити працюючий зворотний зв’язок від суспільства до Верховної Ради, а також «продумати» механізми продуктивної взаємодії з Президентом, урядом та іншими інститутами виконавчої влади.
Тобто рішення вищеперелічених завдань і політична стабілізація залежать, з одного боку, від розвинутості партійної системи, а з іншого — від ефективності зв’язку «виборець — народний депутат». І те, й інше життєво необхідне для ефективності парламенту і стабільності політичного процесу. Однак, враховуючи рівень розвинутості українських партій, їхнього досвіду та уміння знаходити політичний компроміс, стає зрозуміло, що сьогодні парламент має взяти на себе ще одну важливу функцію — функцію стабілізації і пошуку консенсусу в суспільстві.
Як на мене, дана ситуація дає можливість ще раз оцінити значення і перспективи деяких найважливіших компонентів української демократії.
Досвід і час функціонування партійної і мажоритарної складових української політичної системи приблизно однакові, більш за те партійна її частина мала і має ряд пільг і переваг, а у майбутньому має стати єдиною базою розвитку демократії. Однак на практиці партійність політичної системи України є її найбільш слабкою і потенційно нестабільною частиною. Не розуміти і не враховувати сьогодні це просто не можна. Тому що сьогоднішня якість партійної системи через певний час автоматично може стати основною характеристикою політичної системи країни і визначати динаміку розвитку держави.
У цьому контексті нам знову доводиться повертатися до питання про виборчу систему, оскільки саме вона є визначальним елементом розвитку демократії взагалі, партій як її найважливішої складової і головне — механізмом цивільної участі у політиці держави. Оцінюючи реалії сьогоднішнього дня, найближчі і середньострокові перспективи України, можна упевнено сказати — новий виборчий закон до органів місцевого самоврядування і парламенту не відповідає можливостям сьогоднішніх партійних інститутів і потребам політичної системи і вимагає вдосконалення.
Більшість українських партій уже більше десяти років знаходяться у процесі становлення і залишаються насправді досить замкненими політичними організаціями, з жорсткою, надто далекою від демократичних принципів ієрархією, слабким і формальним регіональним представництвом, іншими словами — багато у чому «річчю у собі».
На нинішньому етапі розвитку українського суспільства партії в основному виникають на базі консолідації навколодержавних діячів і політичних лідерів і природно асоціюються з ними. Самі партійні лідери, у свою чергу, представляють як у парламенті, так і поза ним лоббі певних груп, інтересів чи регіонів. Таким чином, персональне начало у партіях за рідкісним винятком переважає над началом програмним та ідеологічним.
Крім того, партії значною мірою є суто парламентськими структурами, що практично не функціонують на практиці поза стінами Верховної Ради. Непрозорість для суспільства партійної структури підтверджується також і ухваленим законом «Про вибори народних депутатів України», де закріплено «закритість» формування партійних списків, тобто при виборі тієї чи іншої партії виборцю відкривається лише перша п’ятірка.
Перехід на 100% пропорційну систему з погляду подальшого розвитку політичної системи України означає, що партійно-політична структура, що склалася на даний момент, законсервується, процес партійної розбудови остаточно переміститься у стіни Верховної Ради, а висунення нових яскравих політичних лідерів сильно ускладниться внутрішньопартійною регламентацією. До того ж, при чистій пропорційній системі, немає місця позаблоковим, безпартійним кандидатам.
Тобто фактично порушується один iз основних принципів демократії: «свобода вибору» — виборця практично «змушують» голосувати за певну партію. І це при тому, що за останніми соціологічними даними в Україні партіям «повністю довіряють» лише 3% громадян, у той час як кандидатам-мажоритарникам — 30%.
Чому — не важко здогадатися: діяльність депутатів стає деперсоніфікованою і не прив’язаною до якогось певного регіону. Таким чином, партія перетворюється на якийсь віртуальний продукт, що ототожнюється лише з кількома її лідерами.
Виходячи з вищесказаного, здається, що для нашої держави стопроцентна пропорційна система ще тривалий час буде невчасною і неоптимальною. Доти, поки партійна система в Україні не оформиться у щось стале, стабільне й інституційно розвинене, діяльність будь-якої партії у парламенті має коректуватися виборцями. Дане коректування або «зворотний зв’язок» має бути засновано на тих же принципах формальної прямої демократії, що і, власне, виборча система.
Одним з істотних елементів такого зворотного зв’язку є оцінка виборцями не тільки партії взагалі, а й окремих її членів, обраних у парламент. У ідеалі рейтинг партії повинен бути порівнянний з рейтингом її членів. Якщо, наприклад, у моєму 170 му виборчому окрузi м. Харкова 15% виборців у бюлетені з партій обрали певну партію, то логічно чекати, що в і загальному випадку популярність кандидата від цієї партії, якщо б він балотувався індивідуально, була б приблизно такою ж. У іншому випадку матиме місце зворотний бік одномоментності популярності партії: партія як віртуальна особа пропонує перспективну програму, а її члени набагато менш цікаві виборцям. У наявності розходження між іміджем партії як єдиного цілого й індивідуальним іміджем партійних кандидатів. Або ж інший сценарій — партія збирає до своїх лав популярних особистостей, але створений PR-імідж явно не відповідає реальному потенціалу партії.
Час для змін, продуманих і таких, що відповідають реальним, а не надуманим інтересам держави, відповідних розумінню і потребам всього суспільства ще є. Тому що будь-яку корекцію виборчої системи насамперед має бути направлено на посилення її ефективності, оскільки саме вона є визначальною характеристикою демократії. А ефективність виборчої системи має розглядатися не тільки як налагоджений механізм політичної селекції, а і як умова вільного демократичного вибору.
