Шевченко — вершина вселюдського й українського духу віднині й назавжди. Це — реалізований у межах одного, трагічно короткого, життя наш національний ідеал людини. Постаті такого масштабу переконливо доводять, що існує і буде існувати певний еталон — і морально-етичний, і громадський, той еталон розкріпаченої, вільної совісті, без якого існування кожного народу втрачає будь-який сенс та перетворюється на комплекс тваринних відчуттів.
Знаки пошани, котрі щороку віддають Тарасу Григоровичу українці 22 травня, у той день, коли його тіло здобуло нарешті вічний спокій на високих кручах Дніпра, згідно із Заповітом поета — ці знаки потрібні не Шевченкові, вони, наче чисте повітря, наче хліб насущний потрібні нам. Адже шлях до Шевченка, як зазначали нещодавно академіки Іван Дзюба і Микола Жулинський — то є вічний шлях. Бо це — шлях до самого себе. І що, окрім пізнання рідних для Кобзаря черкаських краєвидів (а місця тут дивної краси, і головне — відчувається простір того безмежного «божого світу», про який так проникливо писав Шевченко, відчувається і безмежжя степу, і таємничість віковічних лісів, що ніяк не хочуть здавати позиції), — що ж іще допоможе збагнути душу нашого генія? І зрозуміти, чому Шевченко заповів поховати себе саме тут...
Творчий «десант» «Дня» (головний редактор Лариса Івшина, наші шановані, постійні автори, добрі друзі газети, професори Володимир Панченко, Віктор Горобець і його син Остап, а також автор цих рядків) їхав на Шевченківські заходи, маючи насамперед таку мету: подивитись на тих людей, котрі відчували потребу «зійти на висоту Тараса», піднятись на святу Чернечу гору (куди шлях для всіх — успішних у житті людей і не дуже — один: докладаючи особистих зусиль, долаючи сотні сходинок, нагору!); піднятись не лише фізично, а й над собою, над тією дрібнотною буденністю, яка занадто часто засліплює нам очі, перетворює на рабів власного егоїзму, обмеженості та злоби. Нам всім хотілося вірити, що ті тисячі, десятки тисяч людей з різних куточків України прийшли сюди не «тому, що так заведено», не з будь-якого зовнішнього примусу, а відчуваючи духовну потребу очищення. Адже, як слушно зауважив Володимир Євгенович Панченко, декілька минулих десятиліть створили такі надщільні фільтри (і політичні, й ідейні) для тих, кому були небайдужі ім’я та спадщина Шевченка, що залишились тільки ті, хто вже зробив воістину свідомий вибір.
Чернеча гора, підніжжя пам’ятника Кобзареві — це справді те саме місце, звідки «видно Україну і всю Гетьманщину кругом». Саме тут Микола Гоголь міг написати (здається, саме тут таки написав) знамениті слова про те, що «редкая птица долетит до середины Днепра». Мало в Україні настільки красивих мiсць, як це. Чи не ці, канівські, краєвиди, мав на увазі Шевченко, коли прохав (за десять днів до смерті):
На сей світ поглянем...
Поглянемо, моя доле...
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий...
Поета вабила ця смуга землі над високими кручами Дніпра. Він мріяв оселитись тут, купити хату, одружитись... У червні 1860 року Шевченко писав троюрідному братові Варфоломію: «Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, на правім березі, між Каневом і Пекарями, на городських землях, на високій горі, єсть лісочок, граничить з Монастирищем; посеред того лісочка — поляна, далеченько от города; внизу кілька рибальських хаток... Садочок завести можна. А любий староденний Дніпро буде здаваться тобі під ногами». Отут і мріяв Тарас Григорович створити «тихий рай». Не судилося...
Блискуче сказав про Шевченкову долю на похоронах поета російський сатирик і публіцист Василь Курочкін: «Щастя у житті було не для нього, — але його чекає інше, посмертне щастя — слава». Кращі представники української інтелігенції (серед них можна назвати Михайла Максимовича і Григорія Честахівського, Пантелеймона Куліша і Миколу Костомарова, Віктора Забілу і Федора Черненка, Івана Сошенка, молодих Михайла Драгоманова і Володимира Антоновича...) вважали своїм священним обов’язком, справою честі сприяти виконанню волі Тараса: поховати його «серед степу широкого» на «Вкраїні милій», там, звідки було б видно «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі», Те, що саме тут, у Каневі, пророк України здобув вічний спочинок — акт вищої, Божої справедливості. Бо він гаряче любив ці місця, цю сонячну й ніжно- блакитну Черкащину, свою Батьківщину...
Як ставились тоді, у 1861- му, до Тараса Григоровича «прості» люди? Ось що писав художник Григорій Честахівський другові Кобзаря Федору Черненку: «Про Тараса знає вся кріпацька Україна, що він був її батьком- заступником, що він спочив коло Канева. Приходять люди з слобід вклонитися його могилі. Я часто застаю коло могили простих слобожан; стоять, поскидавши шапки, спершись на ціпки, з клуночками за плечима, і дивляться на могилу так, що я ще ні разу на своїм віку не бачив такого щирого, тихого, зласкавленого погляду людського, ніби в цій могилі закопалася остання надія на їх луччу долю» (лист від 20 червня 1861 року). Краще, мабуть, не скажеш... А що означає Шевченків образ, справа, якій він віддав себе, для «звичайного» українця саме зараз, у цi незвично холодні дні травня 2004 го (утім, холод дещопом’якшувало дуже делікатне сонечко, що «пробило» зрештою хмари)? Чи багато наших співвітчизників наділенi здатністю, подібно Кобзареві, миттєво сприймати «раптове світло істини» (про цей його дар писав Микола Костомаров)?
Що передовсім привернуло увагу нашої команди — це просвітлений вираз на обличчях людей, що підносились все вище сходами, на вершину Тараса. Такі різні люди, а об’єднує всіх Шевченко. Наше розколоте, дезорієнтоване суспільство вкрай потребує (і ще не один рік потребуватиме) потужного чинника національної і вселюдської консолідації — і тільки він, Шевченко, може виконати цю унікальну роль. Але постає головне, фундаментальне запитання: консолідація на якій основі? Можливо, щоб відповісти на нього, слід згадати про квінтесенцію Шевченкової творчості — це огида до рабства у будь-яких його формах, загострене почуття національної і людської гідності. Оте не теоретично обґрунтоване, а колись Богом дане багатьом поколінням українців почуття, таке ж нестримно-підсвідоме, як спрага джерельної води або чистого повітря (не бути «рабами з кокардою на лобі», які «серцем голі догола») — ось воно й могло б послужити могутнім об’єднувальним началом для громадян України: українців, росіян, поляків, євреїв, татар, східняків, західняків... Бо це — людське почуття, найбільш гідне людини. Але воно потребує зусиль — бо це сходження.
І більш ніж знаменно, що буквально в сотні метрів від могили Шевченка, на самій вершині Чернечої гори, стоїть скромний, непоказний хрест, на якому напис: «Тут у січні 1978 року спалив себе український патріот Олекса Гірник на знак протесту проти русифікації України». Тільки сам цей факт переконливо спростовує спекулятивні твердження — мовляв, незалежність дісталась Україні без боротьби, даром, мало не впала з неба... Так, у серці Олекси Гірника, як і Василя Стуса, Валерія Марченка, Петра Григоренка (додамо — Джеймса Мейса!) палав вогонь Шевченка. Але конче потрібно спитати себе: а який відсоток українців хоч щось чув про Олексу Гірника? Чеський юнак Як Палах, який у 1968 році, під гуркіт радянських танків у Празі, вчинив так само, визнаний на Батьківщині героєм. Це — до питання про гордість і європейськість.
Шевченко показує прикладом власного життя, на що здатна внутрішньо вільна людина. І люди, з котрими ми спілкувались у той день на Чорнечій горі (і шанований вчений-історик та громадський діяч, академік, Герой України Петро Тронько, і двоюрідний правнук Кобзаря, Микола Павлович Лисенко, і багаторічний політв’язень Георгій Фастовець, і знаний політик і дипломат, депутат Верховної Ради України першого скликання Степан Волковецький) були єдині в одному: Шевченко невичерпний, як життя. І він супроводжує людину все життя, від колиски аж до скону...
Одне з найяскравіших вражень — це відвідання меморіальної Шевченкової світлиці (хати, де зібрані найціннішi речі: книги доби Кобзаря, експонати, що ілюструють ставлення народу до Тараса Григоровича; зокрема, там зберігається рушник, вишитий Лесею Українкою). Хранителька і оберігач цієї світлиці, талановитий науковець, взірець справжнього, воістину самовідданого українського інтелігента, пані Зінаїда Тархан-Береза просто підкорила всіх нас своєю скромністю, безмежною закоханістю у творчість Шевченка (і тут для цієї людини абсолютно не існує таємниць; дивовижно легко, без напруження, пані Зінаїда читала нам величезні фрагменти з «Гайдамаків»!). Книга цієї справжньої подвижниці «Святиня» про історію Канівського Шевченкового меморіалу, заслуговує на те, щоб бути в домашній бібліотеці кожного українця. Трохи нижче читач матиме змогу ознайомитись з роздумами пані Зінаїди про роль Шевченка в нашому житті.
Звичайно, хотілося б відділити нетлінну душу Шевченка — душу України — від політичної «злоби дня». Тому в цих коротких замітках зауважимо лише, що вельми суттєва частина наших співвітчизників, що прийшли в цей день поклонитися нашому Першому Поету і Пророку, дуже ймовірно, складатиметься з тих, кого зазвичай відносять до «протестного» (а на виборах — опозиційного?) електорату. Принаймні за спостереженнями автора цих рядків, серед плакатів політичних партій, рухів та громадських організацій на Чернечій горі переважала символіка «Нашої України», чий лідер, до речі, був зустрінутий вельми прихильно. Влада (точніше, її законодавча гілка) теж не залишилась осторонь заходів — вона була представлена головою Верховної Ради Володимиром Литвином, який поклав вінок до пам’ятника Кобзарю.
...На цьому пам’ятнику викарбувані прості і вічні, як і завжди у Шевченка, слова:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть
Може, комусь здасться, що ці слова його не стосуються? І демократія, і реформи, і всі наші захоплюючі плани матимуть майбутнє лише в тому разі, якщо таких людей буде якомога більше.
