Що особисто для вас значить постать і доля Тараса Шевченка?
Що привело вас в це священне для України місце?
Петро ТРОНЬКО, академік НАН України:
– До Шевченка я завжди приходив і приходжу як до свого духовного батька. Тут, в Каневі, мені доводилось бувати ще багато десятиліть тому, коли необхідно було розв’язувати проблеми організаційного характеру під час відзначення 150- річчя від дня народження та сотих роковин від дня смерті Тараса Григоровича (1964 та 1961 роки відповідно); я тоді був заступником Голови Уряду України з питань культури. 1964 рік був ознаменований справді грандіозним, всесвітнього розмаху святом! Я пишаюся тим, що зміг дещо зробити для увічнення пам’яті Великого Кобзаря.
Хочу наголосити, що зараз ми маємо будувати Україну «за Шевченком», ту Україну, де «буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...». Немає нічого більш далекого від істини, ніж уявляти Шевченка таким собі «мужичком». Перед нами – Поет, академік, людина величезного інтелекту! А про себе скажу: Шевченко – це моє життя, моя доля, як і доля всіх тих, хто любить Україну, хто хоче бачити її незалежною, багатою, щасливою.
Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, народний депутат України першого скликання, протягом п’яти років – посол України в Грузії:
— Для мене, як і для мільйонів українців, постать Шевченка уособлює сам український дух, це є той духовний орієнтир, який вів уперед наш народ навіть у найбільш лихі часи. Тут, у Каневі, сьогодні сила- силенна людей; отож, люди йдуть за Шевченком, але водночас і чітко звіряють з ним все, що відбувається в Україні. Люди доходять висновку, що, справді суспільству потрібні зміни; особливо тривожить те, що «питома вага» українського в України вже не перший рік дедалі зменшується. Отже, нам ще належить збудувати ту Україну, про яку мріяв Шевченко.
Досвід роботи послом в Грузії дозволяє мені стверджувати, що міжнародне, всесвітнє значення Шевченка – це не порожня фраза. Нашого Тараса добре знає і любить грузинський народ. Всім відомо, що він є автором геніальної поеми «Кавказ», яка надихала на боротьбу з імперською агресією з Півночі, був другом великого грузинського поета Акакія Церетелі. Отже, Шевченко – надбання всіх волелюбних народів.
Микола ЛИСЕНКО, нащадок поета:
— Я є правнуком Трохима Йосиповича Шевченка, небожа Кобзаря, якого хрестив сам Тарас Григорович. Сюди мене покликав сьогодні обов’язок нащадка Шевченка – схилитись перед його пам’яттю, замислитись про вічне. На жаль, не всі родичі Тараса, які живуть у Керелівці та Моринцях, можуть приїхати зараз до Канева (а це приблизно 10 сімей прямих нащадків) – відчувається матеріальна скрута...
І ще одне. Я вже багато років займаюсь дослідженням родоводу Шевченка, але поки що не знайшов спонсорів для видання майбутньої моєї книги, котра називається «Рід Шевченків»...
Зінаїда ТАРХАН-БЕРЕЗА, вчений-шевченкознавець:
— Шевченко – це моє життя. Тут, у музеї, я працюю з 1966 року. Й хочу сказати: вивчення життя і спадщини Тараса Григоровича дало мені змогу дослідити безліч цікавих людських доль. Бо Шевченко – безмежний!
Візьмемо Варфоломія Шевченка, троюрідного брата поета. Проста, але яка мудра людина! Завдяки йому врятовано дорогоцінні, меморіальні речі (зокрема, й ті, які були подаровані самим Шевченком). Взагалі, це вражаюча річ: як ставились до шевченкових реліквій! Навіть під час пожеж, ризикуючи життям, рятували насамперед не власне майно, а речі Кобзаря (саме так зробив один iз друзів Варфоломія, котрому він віддав дещо з них на тимчасове зберігання).
Цікаво, що Варфоломій все життя платив податок за землю, на якій була Шевченкова могила, як власник – 2 карбованці сріблом щороку. Канівська міська дума запропонувала скасувати такий порядок, але Варфоломій відмовився, бо знав, що в цьому разі власником святині може стати будь-хто. А доглядати могилу йому було непросто, бо жив він неблизько від Канева – у Корсуні, Ржищеві, інших місцях... І по документах я дізналась, що ще під час перебування в нього Шевченка (1859 рік) і до кінця життя за ним стежили, його переслідували, і він це відчував... Така була ця людина!
«Тарасова світлиця», де ми зараз iз вами перебуваємо – це перший у світі народний музей Шевченка. Створили його в 1883–1884 роках на трудові копійки простих людей; тодішня влада, звісно, не дала ні гроша, бо вважала, що тут – епіцентр всілякого бунтарства. Навпаки, навіть були намагання перенести звідси могилу, бо боялись Тараса...
Ще 30 років тому я відшукала у Полтавському обласному музеї план-проект тієї «хати-мрії», яку тут хотів спорудити для себе і дружини (не судилось!) Шевченко. Я знаю, як мала виглядати ця хата. Але відтворити її досі не вдається, бо те місце, де вона мала б стояти, як нам заявили, має наукове, археологічне значення... Вірю, що вихід буде.
За багато років праці над вивченням Шевченка я переконалась: наукова робота – це велика боротьба, вона викликає часто спротив людей. Отже, потрібно витримати цю боротьбу, вибудувати наукову аргументацію на основі фактів. Тільки тоді можна переконати людей. Але ніякими аргументами не переконаєш тих, хто вперто заперечує велич Шевченка, демонструючи цим тільки своє невігластво і «хоробрість» Моськи.
А геній є генієм. Я була в Німеччині, в музеї Гете, і бачила, в яких умовах зростав німецький геній – злиднів він не знав ніколи. А Тарас, який у 10 років залишився сиротою... Умови навіть порівнювати смішно! Але він став Пророком України (Пророком біблійного масштабу і духу), він міг в декількох рядках осягнути всю світову історію й долю кожної людини (почитайте вступ до «Гайдамаків»!). Присвятити життя спадщині такої людини – це щастя.
Володимир ПАНЧЕНКО, віце президентНаціонального університету «Києво-Могилянська академія»:
— Тараса Шевченка могли поховати на Старокиївській горі, у качанівському парку мецената Василя Тарновського, — але друзі поета обрали таки Канів. Неподалік — те місце, де Тарас Григорович мав намір збудувати хату й поселитися назавжди. Остаточний вибір виявився безпомилковим, адже, піднявшись до могили поета, бачиш «і Дніпро, і кручі» — саме ту величну панораму, яка уявлялася поетові в його «Заповіті».
Для українців це, без перебільшень, святі гори. Я в Каневі вже вчетверте, але в день 22 травня — вперше. Такого велелюддя бачити тут мені не доводилося. І найголовніше — люди йдуть сюди за якимось особливим внутрішнім покликом. Тут незнайомі розмовляють між собою як давні приятелі; тут можна почути розповіді про неймовірні людські долі... Уявіть собі чоловіка, який у день 22 травня приходить до Тараса з 1961 року!
Тут почуваєшся спокійніше й впевненіше, бо відчуваєш притягальну й незнищенну силу українського духу. Я зараз кажу патетичні слова, але ж Тарасова гора налаштовує саме на такий лад! 26 років тому Олекса Гірник iз Калуша спалив себе тут на знак протесту проти гнобителів України. Тепер на місці його жертовного вогню — пам’ятний знак, і мені це нагадало про самоспалення чеського юнака Яна Палаха, який у 1968 р. таким чином протестував проти введення в його Прагу радянських танків. Палах — герой для чехів. Нам теж треба розвивати в собі почуття національної пошани до своїх героїв, до видатних людей... Адже це те, що об’єднує націю.
Дуже хотілося б, щоб із часом на горі Мотовилівщина, що за якийсь кілометр від місця Тарасового спочинку, виросла його хата-мрія — та, яку він сам спроектував і в якій хотів доживати віку. Хотілося б також, щоб Чернечої гори не діставали вітри київської політичної кон’юнктури. Всякі намагання «партизації» кадрів у Заповіднику, розставляння «своїх» людей — яка це все суєта на тлі Поетової гори...
Георгій ФАСТОВЕЦЬ, колишній багаторічний політв’язень:
— Вперше я був тут, в Каневі, в 1939 році, на відкритті пам’ятника Кобзареві, а наступний раз – у 1964 році. Ці дві події – дві віхи мого життя...
У 1939 році мені було 16. Я бачив, як з борту теплохода зійшов на канівську землю Микита Хрущов у вишитій сорочці та парусинових пантофлях, а за ним – М.Гречуха, Павло Тичина, Микола Бажан. Пам’ятаю: серед запрошених на шевченківські урочистості був старий дід Варфоломій, котрий, розповідали, у віці п’яти чи шiсть років бачив живого Шевченка. Люди безперервно просили його розказати про Тараса. Стрічку на відкритті перерізав Хрущов, потім постав пам’ятник у всій своїй красі. Оркестр заграв «Як умру, то поховайте». Люди витирали сльози...
І мені теж випала честь долучитись до тієї української справи, за яку поклав життя Шевченко. В 1946 році я був заарештований у Шверині (Німеччина) за звинуваченням в буржуазному націоналізмі, у зв’язках iз ОУН. Отримав 10 років ІТЛ (трудових таборів). Відбував строк у Казахстані, під Карагандою, вищу освіту отримав в м.Алмати. Хочу підкреслити: ставлення до нас, засланих українців, у Казахстані було справді хороше. Вдруге (і надовго) я приїхав до Канева, помолитись біля батька Тараса, у 1964 році. Але це вже інша історія...
