Нещодавно у видавництві «Світ Знань» видано книгу молодого вченого Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Сковороди Олександра Сагана «Вселенське православ’я. Суть, історія, сучасний стан». Це гарно оформлена, об’ємна (понад 900 сторінок) наукова праця, в якій амбітний автор зробив спробу синтезувати великий обсяг історичних знань і створити, так би мовити, «груповий портрет» Вселенського православ’я. Книга спирається на автентичні документи, починаючи від творів ранніх отців церкви, постанов Вселенських соборів, інших джерел церковного права, і кінчаючи вперше введеними у науковий обіг секретними матеріалами Російського Священного Синоду.
Тут ми знаходимо історію не тільки всіх загальновизнаних Помісних православних церков (ПЦ), але й невизнаних автокефальних (окрім УПЦ КП та УАПЦ існують ще невизнані православні Російська ПЦ Закордонна, Білоруська, Македонська, Болгарська та Чорногорська), а також автономних ПЦ і Старообрядницьких церков. Завершується опис Східними ПЦ, які відділилися від загального русла православ’я в V столітті (Вірменська, Коптська, Сирійська та деякі інші). Вже сам наведений вище перелік вельми інформативний — він, зокрема, свідчить про те, що в історії православ’я практично не було тривалих періодів повної єдності всіх без виключення церков. Із чого виходить, що сучасна ситуація в Українському православ’ї є, в історичнім сенсі, «штатною», звичайною, а також — перехідною.
Книга п. Сагана вельми корисна для кожного, хто так чи інакше займається або цікавиться історією релігії — це дійсна енциклопедія православ’я; вона тим більш важлива, що сучасні православні про свою конфесію знають, як правило, досить мало. Відомий отець Кураєв (РПЦ) пише, що «Православ’я стало для пересічного російського інтелігента невідомою релігією, він знає більше про буддизм чи окультизм, ніж про власну релігію». Не кращa ситуація i в Україні. Саган наводить цитату із історичного довідника для українських вузів, де чорним по білому написано, що православ’я утворилося «після розколу церкви на Східну і Західну 1054 року» (в дійсності це трапилося на багато століть раніше).
Одним із не останніх достоїнств «Вселенського Православ’я» є те, що книга — попри свою науковість — написана для всіх і є захоплюючою, як гарний детектив, — від неї неможливо відірватися. Наведу кілька прикладів.
Історія 1. Певна безініціативність православ’я, яку деякі дослідники вважають традиційною, привела до втрати цією гілкою християнства темпів кількісного зростання у порівнянні з іншими церквами. Так, на початку ХХ ст. у світі було 270 млн. католиків і 107 млн. православних. Через століття співвідношення змінилося не на користь православ’я — сьогодні нараховують понад 1 млрд. католиків (загальна чисельність зросла за 100 років у 4 рази) і тільки 151 млн. православних (зростання в 1,5 разу).
Історія 2. У церковних православних канонах («правилах») не існує чітких приписів щодо утворення нових Помісних церков, тобто надання автокефалії тій чи іншій частині так званої «Церкви-матері» («Церкви-імперії»). Один із способів базується на 34-му Апостольському правилі (І століття): «Єпископам кожного народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу і нічого не робити без його вказівок». На підставі цього правила отримала незалежність чи не половина сучасних Помісних церков. Українська церква так само має право «знати першого серед українців і визнавати його, як главу». Гальмом тут є ще одне правило — необхідність дозволу на відділення «Церкви-матері» (До речі, наша «Церква-матір» — Московська — виникла на 5 століть пізніше «Церкви-дочки», тобто Київської митрополії). Власне, справа упирається у подвійні стандарти РПЦ, яка завжди послідовно захищала право на незалежність тих церков, що входили до інших церков-імперій (йдеться про болгар, македонців, чорногорців та ін.), надати ж автокефалію українцям, білорусам та ін. (тим церквам, які певний час входили до її складу) категорично відмовляється.
Історія 3. 1924 року Спеціальна комісія Константинопольського патріархату розглядала — на прохання Польського архієпископа Діонісія — питання утворення автокефальної Польської ПЦ, яка до цього входила до складу РПЦ, а ще до цього — була частиною Київської митрополії Константинопольського патріархату. Після ретельного вивчення історичних документів комісія дійшла висновку, що приєднання Київської митрополії (1686) до Московського патріархату відбулося внаслідок симонії (підкупу), а тому є незаконним і анулюється. Цей висновок, викладений у Патріаршому томосі (Документ, Указ) і підписаний Вселенським патріархом, став підставою для утворення незалежної Польської ПЦ. Східна ж частина Київської митрополії (на терені СССР) все ще не змогла скористатися цим томосом, хоча має на те всі права.
Історія 4. Відомий вчений московський митрополит Макарій (Булгаков) пропонував називати історію Київської церкви з Х до ХV століття «введением в историю Российськой церкви». Сучасна офіційна історична періодизація Московської церкви також починається із 988 року, тобто з часу, коли на карті світу ще не було ні Москви, ні Московської митрополії (остання утворилася в середині ХV ст). Загалом, до ХVI століття росіяни й українці мали різні історичні долі і відрізнялися звичаями, ментальністю, церковними традиціями та ін. Ось як пише про це професор Гарвардського університету Едвард Кінан: «Московська еліта часів Івана III (ХV ст.) та й пізніше вельми туманно уявляла собі історію Київської доби і ще менше претендувала на роль спадкоємця Київської Русі. В усьому — в храмах і світських будівлях, у назвах та присвятах церков, у написах чи літописних згадках майже не зустріти й натяку на київську спадщину. Немає тут ні Десятинної, ні Борисоглібської церкви, ні навіть Св. Софії (як у Новгороді чи Полоцьку), незважаючи навіть на те, що другу дружину Івана III звали Софія. І в часи Івана Грозного московська знать практично не давала своїм дітям специфічних київських імен». Серед проаналізованих Кінаном трьох тисяч тогочасних імен не було жодного Ігоря, Святослава, Мстислава; менше одного відсотка Володимирів і лише три Гліби. Московського малюка тих часів швидше назвали б Теміром чи Булгаком, ніж Володимиром або Всеволодом».
Описане вище — то тільки мікроскопічна частка тої інформації, яку містить «Вселенське православ’я».
