«Мистецтво, що основане на давніх традиціях, цікаве не тільки для тієї країни, де воно зародилося. Якщо японці споконвіків знаходили щось для себе в ікебані, то в ній часточку для себе може знайти й представник зовсім іншої культури». Так підготувала мене до сприйняття японського мистецтва фахівець київського відділення школи Ікенобо Тетяна Надбережна. А ще попросила взяти з собою найулюбленіші квіти. І хоча я вважала себе людиною не без естетичного смаку й фантазії, коли переді мною поставили плескату японську вазу — відчула майже страх. Ніби на контрольній роботі —тобі дали лише один аркуш без можливості використати чернетку.
Мабуть, тому мій витвір, як і годиться, вийшов трохи «комом», зовсім не схожий на ажурні й легкі роботи досвідченіших прихильниць цієї творчості. «Це і є одним із завдань ікебани — відкрити «легке дихання», —говорить Т. Надбережна, — адже починати творити ікебану не можна з важким настроєм, гнітючими й непотрібними думками».
Цікаво, що особливість творення японських композицій полягає в тому, що сам процес займає набагато менше часу, ніж підготовка до нього. Композиція може народитися за кілька хвилин, а її продумування — затягнутися на тижні. Хоча варто сказати, що спонтанність у цьому мистецтві теж має місце. «Іноді й ідеї, й думки приходять несподівано, — говорить Тетяна Надбережна, — до творчості може надихнути як оригінальна ваза, незвичайна квітка, так і готова тема. Наприклад, я довго думала, як передати враження від подорожі на найбільшому вітрильнику України. Врешті вдалося знайти спеціальні вази та зробити вітрила з квітів». Мета полягає в тому, аби привернути увагу іншої людини, приголомшити її, примусити трактувати композицію на свій лад. Саме тому ікебанам не дають назви, аби не нав’язувати глядачам своїх думок.
Мистецтво ікебани бере свій початок ще в Індії, має відношення до Китаю і врешті міцно закріплюється в японській культурі. Спочатку ці композиції використовувалися для прикрашання буддійських храмів. У їхній основі спостерігалося переплетіння двох ліній — символів неба та землі, світлих та темних сил. Виключне право займатися такою творчістю мали лише буддійські монахи, тому в храмах Японії й зараз можна побачити композиції рікки — найдревнішого стилю ікебани.
Вже понад 500 років «три кити» японського мистецтва — це сін, сое, тай: небо, земля, людина. Відповідно до цього уся композиція «танцює» від головних гілок, які мають певні пропорції та канони розміщення. Проте чітко дотримуються цих елементів лише в класичних стилях. В ікебані їх чотири: морібана, нагеіре, сьока та рікка. Наприкінці 70-х з’явився новий стиль — сьока сімпутай. Таким чином сьока отримала нове дихання, оскільки «сімпутай» означає «свіжий вітер». У 90-х його отримала і рікка, з’явилась рікка сімпутай. Усі новації дали художнику можливість не тільки чітко слідувати законам і пропорціям, а й вносити свій настрій у композицію.
Невтаємничені в тонкощі японського мистецтва часто плутають його із флористикою, тобто вмінням складати букети, оригінальніші за віникоподібні зв’язки троянд чи тюльпанів. Однак, як висловилася Тетяна Надбережна, ікебана — це передусім композиція з японським смаком, а в флористиці акцент робиться на співвідношенні кольорів та форм. Там немає такого філософського підтексту, як в ікебані, де все базується на давніх традиціях. До того ж, у ікебані акцент робиться на рослині з цікавим вигином стебла чи прядивом листя, аби підкреслити її природність і красу. У японському «букеті» можна прибрати усе зайве, а залишити однісіньку квітку, аби наголосити саме на її неповторній красі. Вражає ікебана й своєю лаконічністю, коли можна із трьох квіточок витворити завершену й оригінальну композицію. Сьогодні такий мінімалізм відбився на тенденціях у європейській флористиці — чим менше квітів, тим цікавіше й контрастніше.
Основною темою будь- якої японської композиції є безперервний плин життя, минуле й майбутнє, зародження нового та вмирання старого. Наприклад, бутони на квітках символізують майбутнє та зародження життя. Через те обов’язковим правилом в композиціях ікебани є використання лише живих рослин. Хоча іноді особливого звучання набуває композиція з прижухлим листям — символом пращурів, їхнього досвіду та спадку молодим поколінням. А у «фрістайлі», тобто вільному стилі дзіюка (що прийшов у ікебану після Другої світової війни) допускається вносити штучні елементи, як-то проволока чи компакт-диски. «Це надає композиції сучаснішого звучання, нагадує про сьогоденний ритм життя й створює особливий романтичний настрій», — говорить Тетяна Надбережна.
Зараз в Країні Сходу Сонця понад дві тисячі шкіл ікебани, а ведучими є чотири, серед яких і ікеноба. Крім того, ази ікебани викладають і в загальноосвітніх школах. Щоправда, сказати, ніби ця традиція для кожного японця обов’язкова й прирівнюється, скажімо, до вміння готувати національні страви, не можна. Зустрічаються японці, не знайомі з нею. «Під час мого стажування в Японії, — розповідає Тетяна Надбережна, — я зустрілася з дівчиною-японкою, якій відкрила ікебану. А на заняття до однієї моєї колеги в Молдові теж ходила дівчина, яку на батьківщині ікебана зовсім не цікавила — мабуть, саме проживання в чужій стороні примусило її повернутися до прадавніх традицій».
