У лютому 1944 року Сталін, нарешті, погодився з неодноразовими пропозиціями Рузвельта створити на території СРСР американську військово-повітряну базу «літаючих фортець» (важких бомбардувальників). Така база була створена на Полтавщині (Полтава, Миргород, Пирятин), мала кодове найменування «Френтік» і діяла до кінця війни. Вважаючи для себе цю справу першочерговою, президент США направив до Полтави в складі військової делегації свого сина Елліота, капітана ВПС США. Саме ця подія в подальшому зіграла вирішальну роль у долі дев’ятнадцятирічного полтавця Петра, сина «ворога народу», розстріляного 1937 року...
Безпритульність і все, що пов’язане з нею, привели хлопчика до Херсонської дитячої колонії. Півторарічний термін ув’язнення Петро скоротив собі сам — утік із колонії. Восени 1941-го, коли до Полтави вдерлися німці, 16-річний Петро вирішив боротися з фашистською навалою власними силами. До таких дій у нього було велике бажання, але не було вміння. Тому невдовзі він опинився за гратами. Але втік з-під варти, змінив своє прізвище та разом з ровесником Миколою в січні 1942-го подався в ліс до партизанів. Однак «народні месники» були схоплені німцями та посаджені в полтавську в’язницю. У травні Петра звільнили й у остарбайтерському поїзді повезли на Захід. У Варшаві хлопець зник. Через день його зняли з військового ешелону, який прямував на Схід, і відправили на суднобудівельний завод у м. Штеттіні. Потім знову була невдала втеча й вугільна шахта. Через деякий час полтавець зв’язав свою долю з польським підпіллям. За його наказом Петро сприяв втечі з полону двох радянських офіцерів. Втеча пройшла гладко, але в діло втрутився зрадник. Після страшних тортур хлопця кинули до в’язниці. Потім були сумнозвісні концтабори Освенцім, Маутхаузен і, нарешті, концтабір при танковому заводі в Лінці.
У другій половині 1944 року над австрійським містом Лінцем почали з’являтись американські «літаючі фортеці». Літали вони з української Полтави курсом на Англію або південну Францію. Скинувши бомби на німецькі військові об’єкти й заправившись на Заході, літаки поверталися в Україну й на зворотному шляху знову бомбардували. Одного вересневого ранку восьмеро в’язнів концтабору в Лінці, скориставшись бомбардуванням американцями танкового заводу, прорвали колючий дріт і подалися до Дунаю. Серед тих утікачів був і Петро, який востаннє поставив своє життя на карту, твердо пам’ятаючи, що за втечу з концтабору — смерть.
Отямившись після алярму, есесівська охорона кинулася до ріки. Автоматні черги закип’ятили воду. Коли кулі лягали зовсім близько, в уяві Петра на мить з’явилося заплакане обличчя матері. Це додало хлопцеві сили. Вийшовши на протилежний берег Дунаю й перевівши подих, напівголий Петро побрів густим чагарником уздовж ріки, нагостривши зір і слух та уникаючи можливої зустрічі з людьми. А в цей час місцеве радіомовлення сповістило населення округи, що з концтабору втекли восьмеро найнебезпечніших злодіїв. Місцеве населення повинно бути дуже пильним і всіляко сприяти владі у вилові втікачів. Голова спійманого злодія оцінювалась у 500 німецьких марок.
...Їх було четверо. Молоді цивільні австрійці, певно, довго чекали на «звіра», який, нарешті, сам потрапив у їхню пастку. Замкнувши на Петрових руках наручники, вони повели його з лісу. Впевнившись, що спіймали саме того, кого так довго чекали, австрійці запхали Петра до авто й помчали в концтабір здавати «товар».
Він упав на холодну підлогу в бункері й наче провалився крізь землю — заснув. Тепер, як остаточно розвидниться, його виведуть на табірний майдан, поставлять під шибеницею, і черговий офіцер зачитає перед п’ятьма тисячами вишикуваних в’язнів смертний вирок утікачеві.
...Та ось захиталася під лежачим підлога, загойдалася земля. Страшний бомбовий гуркіт привів Петра до тями, й він зрозумів: «полтавські» американці знову завітали до Лінца. Того дня есесівцям було не до втікача — вибухова хвиля потрощила есесівську казарму, під уламками якої загинуло багато охоронців. А 5 травня 1945 року до концтабору в Лінці в’їхали два американські танки.
У 1994 році в Полтаві відбувались урочистості з нагоди 50-річчя операції «Френтік». Сивий американець у військовому, активний учасник тих бойових дій, сказав Петрові Івановичу через перекладачку: «Бог зберіг тоді нас обох: мене — в небі, а тебе — на землі, за колючим дротом, щоб нам через півстоліття зустрітися на мирній полтавській землі, міцно потиснути один одному руки». Трохи подумавши, додав: «Повоєнні роки в Америці я прожив щасливо в оточенні дітей та внуків». Про своє повоєнне життя колишній в’язень концтабору багатозначно промовчав.
