Син польського повстанця, уродженець України, він служив матросом у Франції, став капітаном британського флоту і, нарешті, класиком англомовної літератури – все це він: Джозеф Конрад, знаний під таким ім’ям у всьому світі наш земляк Юзеф Коженьовський. Батько письменника — збіднілий шляхтич, літератор
Тоді не було ні клубу, ні бібліотеки, та й села самого. Кілька хат зводилися на пожарищах. Не було хліба, не було ні зошитів, ні книг. Ходили тоді по руках тільки «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Микола Джеря», зачитані до дірок, і ще третя книга, назви якої ніхто не знав. У ній не вистачало кількох сторінок на початку і в кінці. Цю, третю книжку, рідше читали дорослі, обминали її як куцу, недодерту, неповну, і вона частіше потрапляла до нас, підлітків, та ще до переростків, котрі ходили до одного класу і верховодили в компаніях. З часом на цю читану-перечитану книжку встановилася сувора черга — щось подібне потім зустрічалось у часи книжкових бумів, котрі спалахували вслід за бумами на добротні меблеві гарнітури, килими, кришталь. У тій недодертій книзі розповідалося про мандри, екзотичні острови в теплих водах. У ній жили мужні матроси, утаємничені шкіпери, суворі капітани, чудернацькі за кольором і звичками люди.
А хто ж саме описав ті теплі краї? Після уроків заходимо до вчителя Кіндрата Онопрійовича, той уже збирався додому, взяв до рук в’язку зошитів і глянув на нас поверх окулярів:
— Ви про ту книгу, що без початку і кінця? Виростете — тоді й дочитаєте! Малі ще...
Ми розбіглися, а вчитель, який знав абсолютно все, в цьому ми не сумнівалися, бо ж він і на морях побував, правда, північних, не теплих, під конвоєм, — довго дивився нам услід. Хто написав книгу, що так гріла й обнадіювала нас, ніяк не вдавалося довідатися. Розлетілися, роз’їхалися, куди кому доля, але щороку, наїжджаючи до села, згадували її. Один із хлопців, Петько Чорт (він претендував на моду, був у кепці–шестиклинці, сірій, з темними плечима куртці–бобочці), якось оголосив: «Знана річ, написав Джозеф Конрад!» Це ж його оповідання «Кінець неволі», там діє капітан Уолей. Книгу видано в Києві до війни, опісля українською мовою не видавалася. Згадували чи старого моряка Марло, (хтось прочитав виданий у Москві роман «Негр із «Нарциса»), «Фрею з семи островів», «Оповідання про неспокій».
Єдина прикрість, що Джозеф Конрад — не наш, а чужий, англійський письменник! Однак, дивись, як пише! І ми були геть приголомшені, коли довідалися, що він наш земляк. Писалося, правда, що народився не то в Бердичеві, не то в Житомирі, не то в селі Терехове. А село це — невеличке, таке ж, як і наше, воно по дорозі з Житомира на Вінницю.
О світе, як мало ми знаємо про те, що недалеко, найближче! Виявляється, перед Джозефом Конрадом схилялися не тільки ми, зелені й голодні, а й люди славетні. І це приголомшувало далі.
«Коли я чую, як мене називають «першим повістярем епохи», я закутую голову. Дурниці! Ним був не я, ним був Джозеф Конрад, це належало б знати!» — Томас Манн. «Знавці літератури ставлять його набагато вище таких популярних письменників, як Уелс... чи Бернард Шоу», — Корній Чуковський. «І в Конраді, і в Сент-Екзюпері мене приваблює властива їм обом манера дивитися на дійсність таким чином, що вона бачиться поетичною навіть тоді, коли могла б здаватися вульгарною», — Габріель Г.Маркес.
Про вплив Дж.Конрада зізнавався Максим Горький, його «гіпнотичний стиль» поважав Грем Грін, а Ф.Скотт Фітцжеральд радив Ернесту Хемінгуею «остерігатися ритмів прози Конрада»: «притягує»!
Джозеф Конрад оспівував безмежні морські простори, людську волю, боротьбу — не тільки з природними стихіями, а й з темними силами часу, у який жив, протиставляючи дійсності своїх вигаданих власною фантазією героїв з майже надлюдською напругою почуттів, переживань.
По смерті письменника з’явилося багато літератури про нього, його творчість. У сімдесяті роки збіглого століття стався справжній «конрадівський бум». Постало міжнародне конрадівське товариство, виходить спеціальний журнал «Конрадіана».
Син польського повстанця, уродженець України, він служив матросом у Франції, став капітаном британського флоту і, нарешті, класиком англомовної літератури — все це він: Джозеф Конрад, знаний під таким ім’ям у всьому світі наш земляк Юзеф Коженьовський. Батько письменника — збіднілий шляхтич, літератор.
«У хисткому дерев’яному будинку на вулиці Великій Бердичівській...» у Житомирі, був храм муз. Декорації та костюми були нудні. які провінціальна трупа могла придбати, нужденні, саме такі. Ставились переважно переклади... і п’єси в оригіналі Богуславського, Фреда, Коженьовського...» Це – з книги «Спогади мого життя» Тадеуша Бобровського, виданій у 1900 р. у Львові. Значне місце в ній відведено Аполону Коженьовському, — польському письменникові, революційному діячеві, батькові видатного англійського письменника Джозефа Конрада.
Документи, виявлені в Житомирському обласному архіві, засвідчили, що у 1839—40 роках Аполон Коженьовський був учнем сьомого класу, успішно закінчив повний курс першої чоловічої гімназії в Житомирі. Далі — Петербурзький університет, та не довчився в ньому. А.Коженьовський часто бував у селі Тереховому Бердичівського повіту Київської губернії (нині Бердичівського району Житомирської області), в якому й відбулися його заручини з Евеліною Бобровською — сестрою автора книги «Спогади мого життя» Т.Бобровського. 24 квітня 1856 року — вінчання, а в грудні 1857 р. в цьому селі — маєтку матері — народився Теодор Юзеф Конрад Коженьовський (Джозеф Конрад). У 1859–1861 рр. А. Коженьовський знову мешкав у Житомирі, де його драматичні твори йшли на театральних сценах і мали неабиякий успіх.
Не випадково, як свідчать документи архіву, на ювілеї Житомирської чоловічої гімназії, за УНР, в 1917 році її директор, серед видатних випускників назвав й ім’я польського історика та літератора Аполона Коженьовського.
Невдовзі родина змушена була переїхати на Чернігівщину. Там померла мати. Коли малюк захворів, його забрав до себе у Новофастів Сквирського повіту дядько по матері Т.Бобровський, який згодом відвозить небожа на лікування до Одеси. Хлопчак уперше побачив море... Що за ним — інші країни, інші землі? Згодом, уже на схилі літ, Дж.Конрад запише: «Мені було дев’ять літ чи близько цьому, і я, сидячи над картою Африки того часу, ткнув пальцем у білу пляму, яка приховувала нерозгадану таємницю цього континенту, і сказав собі з абсолютною певністю і вражаючою твердістю, котра уже давно в моєму характері:
— Виросту і побуваю тут!
Побачене тоді море стало любов’ю на все життя, вона живитиме і його творчість. А поки що після Новофастова, куди повернувся із Одеси, його відвозять до Львова. Вчився у Львові й Кракові. Пробував писати. Ще не сповнилося йому й двадцяти — помирає батько. Тепер ні матері, ні батька, ні домівки. Шукає огрітку подалі від сирітства, жандармів, знедолі і 1874 року їде до Марселя — два роки служить юнгою на французьких суднах, з 1880 го — моряк англійськоготорговельного флоту, згодом — капітан. На вітрильниках і пароплавах ходив до Індії, Австралії, Малайського архіпелагу, до Африки. Як моряк об’їздив не тільки найбільшу імперію — Британську, а й інші країни, на власні очі бачив, що таке капіталізм, бачив його у ранню пору, бачив «аванпостом прогресу», — є й оповідання під такою назвою. Як письменник — прагнув не просто перенестися у світ захоплюючих пригод, до нецивілізованих екзотичних країн, а поселити там героїв непересічних — людей гордих, витривалих, хоч і пасинків світу, у яких найвища мужність — стійко сприймати удари долі...
У двадцять один рік Дж.Конрад почав вивчати мову, якою написав усю свою прозу, — понад 30 книг — став видатним англійським стилістом. У тридцять шість років заприсягся «повідати про те, що бачив, або ж залишитися у невідомості до кінця днів своїх». У тридцять вісім літ взявся за перше оповідання. Більшість сюжетів розгортається на морі, суднах, островах і архіпелагах, нерозлучний автор з капітанами, штурманами, юнгами. Неоромантичний пагін культур польського, французького, англійського, українського, російського народів, Дж.Конрад збагатив оповідну форму по суті, започаткував нову розповідну техніку у світовій літературі і, яскраво спалахнувши в епоху Чехова й Мопассана, з вітрами усіх широт зійшов на перевал віків — дев’ятнадцятого й двадцятого.
У його «послужному спискові» — 19 кораблів, на яких плавав, 5 континентів. Ось як писав про нього Голсуорсі: «На пекучому сонці обличчя його здавалося темним — засмагле обличчя з гострою каштановою борідкою, майже чорне волосся і темно-карі очі під складками важких повік. Він був худий, але широкий у плечах, невисокого зросту, ледь сутулий. Він заговорив зі мною із сильним акцентом». Портрет цей залишився від зустрічі, що відбулася 1893 року у водах Індійського океану на судні «Торренс», штурманом якого був Й.Коженьовський — майбутній Конрад.
У 1894 році Конрад через жорстоку тропічну лихоманку залишає службу і назавжди поселяється в Англії, але він ніколи не забуде отчої землі, ні любові», У «послужному списку» бачимо справжнє українське паломництво. «Діставшись із Лондона на Україну, я взявся розбирати свій багаж», — так запише він, приїхавши до Казимирівки, нині села Побережнього, що неподалік Липовця, між Заруддям і Оратовом. Найціннішим вантажем, нерозлучним супутником, що супроводжував його «впродовж трьох років і досяг від народження дев’ятої глави...», був рукопис роману. І ще: «Наступного ранку мій нерозлучний супутник, так жодного разу й не кладений на стіл. відправиться зі мною далі, на південний схід, в напрямку до Київської губернії», де в селі був «вийнятий із чемодана і покладений на стіл, котрий займав увесь простір між двома вікнами»...
Цим багажем, романом «Примха Олмеєра», що його «впорядковував» автор в українському селі, доводив до кондиції, і дебютував Дж.Конрад у літературі 1895 року. А наступним роком уже позначена перша згадка про нього в російській пресі.
Один із зворушливих творів — оповідання «Патна». Так, уже в назві — патна, патрія — батьківська земля. «Ми добуваємо за морями нашу славу, гроші чи шкоринку хліба, але, мені здається, кожний із нас, повертаючись на батьківщину, ніби складає звіт. Ми повертаємося на батьківщину, щоб зустріти там людей, які вищі нас, — наших родичів, наших друзів і тих, кому ми скоряємося, кого любимо. Але навіть люди, в яких нема нікого, люди найвільніші, самотні, безвідповідальні і не обтяжені узами, — ті, у кого немає на батьківщині ні дорогого обличчя, ні знайомого голосу, — також зустрінуть якийсь дух, що живе в цій країні, під її небом, у повітрі, в долинах і на пагорбах, в полях, у воді, і в листі дерев, — німого друга. суддю і натхненця».
Майже водночас зі своїми першими творами він працював над повістю, де були Україна, Дніпро, степи, а серед них — села, сільське хлоп’я, яке, підростаючи, мріє стати художником. Схоже, що це повість про себе. Це щире слово про країну дитинства, котре минуло під Житомиром, Києвом, Бердичевом, Черніговом. Легко вгадується місцевість, що на перебігу з пагорбної Подолії в дібровні рівнини Полісся, Цю любов, як і море — не зраджував, вона його обрала, коли після морських мандрів зійшов в Англії на сушу...
Не все написане Конрадом прийнятне й рівноцінне, є ноти безпросвітного фаталізму, розгубленості, зневір’я в майбутньому.
Ми знаємо, що могила письменника в Англії, помер він у Бишенсборні, неподалік Кентербері. А от місце народження довго викликало суперечки. В багатьох довідниках, в т. ч. й в енциклопедичних виданнях, вказується приблизно: народився в Україні, на Волині, під Києвом... Рідний дядько письменника Т.Бобровський у польських виданнях стверджував, що в Бердичеві. Інші свідчення — що в Іванківцях, неподалік Бердичева. Сам Конрад якось в листі стверджував: «народився я в Житомирі» — вигадував, фантазував, не тільки твори, а й біографію. Ще інша адреса зазначається в одній з англійських публікацій — «Деребчин під Бердичевом». Справді, таке поселення належало предкам Конрада, але воно під Шаргородом... Синові батько показував фото, на якому — чепурненький будиночок з вежею, і казав: у цьому будинку я народився. Це згадалося Джессі Конрад, дружині письменника, коли вона готувала книгу спогадів, у якій і подала цей знімок, текстівка під ним у першому виданні однозначна: «бердичівський дім, у якому народився Конрад». У подальших публікаціях підпис під фото змінювався, до речі, навіть стверджувалося, що це будинок у Новофастові. І то істина: мурований палац, вежа з годинником, розкішний сад... Але цей палац, як і саме село Новофастів, перебрав у власністю дядько Т.Бобровський, одружившись на дочці його власника, уже після народження славетного небожа. Такий же маєтковий палац виявлено й у Іванківцях, хоч не знайдено жодного свідчення про мешкання там Коженьовських чи Бобровських, спогадів яких чим більше, тим більше й плутанини. Якось дядько написав небожеві: «посвідку про твоє народження можна знайти в Житомирі, в римсько-католицькій консисторії...».
З ініціативи Житомирської письменницької організації на фасаді нового сільського історичного музею, що поблизу давнього садибного будинку й вікових лип та каштанів старого парку (саме він належав бабусі Джозефа Конрада), встановлено пам’ятну дошку: «В селі Тереховому 3 грудня 1857 року народився Джозеф Конрад — видатний англійський письменник».
Дмитро Павличко у книзі відгуків музею від групи письменників залишив такий запис: «В імені Джозефа Конрада поєднуються три стихії, три культурні сили — українська земля, польський дух і велич англійської мови. Це — письменник, який возвеличив найкращі людські прикмети — вірність. Це — митець, який ніколи не стане набутком минувшини, він — жива актуальність і непокірність. Уклін йому складаємо сьогодні, в день його 130 річчя. І спасибі долі його, яка дає нам відчути, що всі — браття».
Серед експонатів — модель парусного судна «Отаго», на якому він плавав, тут же корабельні снасті, макет штурвала, карта з позначками численних місць і країв, де побував Конрад. Експонатів багато, вони цікаві й цінні.
В особі Джозефа Конрада ми маємо земляка, що з когорти великих: і в мандрах — шлях із- під Бердичева через Краків, Марсель, Лондон — до Бангкока, і в мистецтві — світ і досі в обіймах його слова. До своєї землі, до читачів нашого часу він приходить і приходитиме — стриманий, небагатослівний капітан і лицар мудрих оповідей: «Кажіть, що хочете, але щоби відчути радість, вдихнути світу, збагнути істину, треба повертатися з чистою совістю».
