Новий виток дискусії щодо національної ідеї, зокрема, якою її бачить молоде покоління українців, було розпочато на сторінках «Пошти «Дня» студентом Дніпропетровського національного університету Віталієм Мажарою (№93 від 19 березня ц.р.). До неї активно підключилися наші молоді читачі — Геннадій Марін із Білої Церкви («День», №60) та київський аспірант, соціолог Артем Петренко. Саме погляди останнього з них, викладені в матеріалі «Нудно і смішно» («День» від 14 квітня ц.р.), змусили підключитися до полеміки нашого постійного читача Євгена Зарудного з Харкова. Ми сподіваємося, що читачі не сприймуть його лист як якийсь «виховний момент» — ні автор, ні редакція такої мети не переслідували.
«П’ятачок» — це п’ять копійок, які, як він сам написав, вставив у дискусію про національну ідею аспірант із Києва Артем Петренко («День», №66) — соціолог, чия здібність складати грамотні листи колегам із Росії раптом виявилася на грані повної деконструкції внаслідок лінгвістичних перевантажень, викликаних вивченням «регіональної» мови, тоді, як американські космічні кораблі борознять Марс.
Якби не Київ, якби не соціолог, та ще й аспірант, то, не зовсім, м’яко кажучи, політкоректні сентенції глобаліста навряд чи б зацікавили постійних читачів «Дня». Але таке поєднання наукової некомпетентності автора з його соціальними «статусними» показниками привертає увагу. Напевно, на цьому й будувався розрахунок редакції, яка опублікувала лист: ось, мовляв, дивіться, хто приходить на зміну загартованим компартійним борцям із українським націоналізмом.
Припускаю, що грамотно писати по- російськи справді може складати проблему, але ж читати по-російськи наш аспірант, сподіваюся, поки ще не розучився? То нехай почитає відомих російських мислителів (або хоча б цитати з їхніх робіт у «Пошті «Дня», якщо його науковим керівником ці досить відомі соціологічні тексти не були рекомендовані до прочитання).
«Національність є один із ступенів індивідуалізації буття і має безперечну й позитивну цінність. Культура завжди має національний характер і національне коріння. Інтернаціональна культура неможлива. Це була б культура комівояжерів» (М. Бердяєв. Доля людини в сучасному світі).
«Парадоксально виходить у «абстрактних гуманістів». Вони спрямовують філіппіки проти нівелювання людини перед обличчям виробництва, що стандартизується, техніки, культури (втовкмачення, як пише А. Петренко, псевдоісторичних українських байок та регіональної мови. — Є.З. ), борються за індивідуальність кожного. Але коли вони ратують за єдину універсалістську культуру, проти «сковуючих», «застарілих» національних «перегородок» та традицій, — вони самі виступають нівеляторами! Не цінуючи «відстале» і «вузьке», як їм видається, «доморосле» бачення світу, сміючись над самозахистом (проти розчинення) національною гордістю і вимагаючи «вільних можливостей», заявляючи, що перед обличчям «універсалістської культури» національна традиція є анахронізм, фольклор, що відмирає, — вони самі умертвляють «лица необщье выраженье» (Баратинський) людей, народів, їхніх думок та світоглядів. Адже «відстала» національна культура порівняно з «універсалістською» сучасною — це ніби скрипка Страдіварі й Аматі поруч із масовим фабричним виробництвом стандартних скрипкових виробів» (Г. Гачов. Національні образи світу).
