Микола МАЛОМУЖ, заступник глави Державного комітету з питань релігії:
— Думаю, багато хто пам’ятає конфліктні ситуації, що виникали через приміщення між Іонівським монастирем і Національним ботанічним садом ім. Гришка, ченцями Києво-Печерської Лаври й україно-американським Інститутом демократії через будівлю на Печерську, яку орендує ця організація. У першому випадку, наприклад, суперечки спричинив «недогляд»: два закони суперечать один одному — один документ наказує повернути церкві майно, а інший постає на захист національного надбання, яким є колекція саду. Але попри те, що подібні неприємні моменти зустрічаються, практика показує: інтереси церкви, держави й тих установ, які ще перебувають у церковних приміщеннях, можуть бути додержані.
Сьогодні, після передачі церквам близько чотирьох тисяч культових споруд, залишилося приблизно 300 об’єктів, які не можуть повернути негайно. У деяких із них розміщені виставкові зали, музеї, лікарні, будинки престарілих тощо. Багато споруд — культурна цінність: їхній статус регулюють закони про охорону культурної спадщини, про пам’ятники національного та місцевого значення. Згідно з указом Президента, передбачено поетапну передачу колишньої церковної власності, з цього приводу створено й спеціальну урядову комісію: справедливість стосовно церков має бути відновлена. На це зорієнтовані також органи влади всіх рівнів. Звичайно, потрібно розуміти, що є споруди, питання передачі яких можна вирішити за рік чи два, а є такі, долю яких можуть визначати й 5—10 років, оскільки, наприклад, музею доведеться підшукувати приміщення, адекватне займаному. Для цього відпрацьована спеціальна програма: ще раз хочу зробити акцент на тому, що вона розрахована не на один день. Проводилося й засідання Кабінету Міністрів із представниками різних релігійних організацій, на якому досягли домовленості: якщо питання передачі споруд буде пов’язане з певними труднощами, церкви не наполягатимуть на поверненні майна, як кажуть, сьогодні і негайно. Відзначу також: йдеться про споруди, що мають велике значення для церков різного віросповідання. По-перше, не на всі з них церква претендує, а по-друге, повністю повернути церковне майно — просто нереально.
Що стосується конкретно Лаври. З участю влади Києва, кількох міністерств і відомств відпрацьована концепція передачі приміщень. Комісія погодилася з тим, що комплекс має бути суцільний. Тим більше, що перебування деяких структур на цій території справді недоречне. Слід, щоправда, ще передбачити в рамках державного або місцевого бюджету кошти на їхнє переселення. Але заповідник «Києво-Печерська Лавра» повинен тут залишитися. Вже визначили, які приміщення закріплять за заповідником, а які можна повернути церкві, вже встановили етапи цієї передачі.
Отже, повернути церкві її майно без конфліктів, у принципі, реально. Та ще раз обмовлюся: слід виходити з рамок закону і можливостей держави. Адже нюансів у цій ситуації багато. Не варто, гадаю, пояснювати, що самозахоплення ченцями споруд незаконне. Повертаючись до ситуації з Інститутом демократії, відзначимо, що в цієї організації був договір оренди на декілька років: є закон, є вже згадувана домовленість, укладена на кабмінівському засіданні, — претензії церкви в цьому випадку були, так би мовити, несвоєчасні. Але в численних розпорядженнях влади, що стосуються церковного майна, не до кінця пророблені механізми його передачі — зокрема, нечітко прописана роль виконавця цих розпоряджень (тобто, наприклад, тих, у кого будівлі знаходяться на балансі). Тому нерідкі випадки, коли різні структури під різним приводом відмовляються вирішувати питання на користь церкви через просте небажання (ситуація, коли розпорядження про передачу існує рік або два, а організація просто не хоче звільнити приміщення, — звичайна). Якоюсь мірою церковних служителів це провокує...
Микола ПАРХОМЕНКО, перший заступник Всеукраїнського товариства охорони пам’ятників історії та культури:
— Мені здається, в питаннях передачі церковної власності взагалі і в ситуації навколо Лаври — зокрема, більше політики, ніж якого-небудь бажання вирішити питання цивілізованим шляхом. Багато хто елементарно заробляє на таких конфліктах авторитет: ось, мовляв, як ми турбуємося про національне надбання, піклуємося про духовність і торжество справедливості. Оскільки цей момент переважає, нерідко вирішення таких питань здійснюється абсолютно неприйнятними революційними методами. Пригадати, наприклад, ситуацію з Введенським монастирем: в україно-американського фонду, який займав ці приміщення, на декілька років був договір оренди, відповідно, розташовувався він у цих стінах на законних підставах. І що ж? Співробітникам фонду довелося пережити справжню облогу з боку ченців, які намагалися заволодіти приміщеннями. Сьогодні, наприклад, є актуальним питання про зведення нових культових споруд: так вважають не тільки церковні діячі, а й культурознавці, представники пам’ятникоохоронних організацій тощо. Але ж не за рахунок, припустімо, одного з небагатьох ще живих зелених оазисів центрального району столиці! Адже саме така ситуація нині вимальовується в так званому Чкаловському садку...
Як неможливо в одну мить підняти заробітну плату та пенсії до достойного рівня, так і з цим питанням: його потрібно вирішувати поетапно. Згоден: структури Кабміну, підрозділи Мінфіну, деякі майстерні тощо справді Лаврі не сусіди. Але потрібно спочатку вигадати, куди перенести виселені організації, а потім уже віддавати приміщення. Але винести заповідник за Лаврські стіни — це, насамперед, залишити пам’ятник без контролю професіоналів за його станом. Це також означає ліквідувати музеї театрального та декоративно-прикладного мистецтва, музей книжки, фонди музею архітектури та побуту тощо. Давайте також знищимо національний ботанічний сад: «завдяки» законодавчим колізіям і виниклому внаслідок цього конфлікту з монастирем уже постраждали цінні колекції!
