Якщо телебачення і задовольняє якусь потребу повністю, то це пристрасть до підглядання. З одного боку, екран сам по собі передбачає спостереження за чимось або кимось: чи то далекі країни, чи тваринний світ, чи світ політиків. З іншого, засилля на сучасному ТБ «реальних шоу», в якому піддослідні проявляють аж ніяк не найкращі свої якості (і чим «темніші» прояви, тим вищий рейтинг шоу), «прихованих камер» і камер цілком відкритих, перед якими герої відверто розповідають широкій аудиторії про найпотаємніше вже практично без сором’язливості, викликає часто почуття незручності за всіх учасників публічного «оголення». Але, як випливає з висновків обговорення в «Я так думаю» («1+1») причин популярності тележанру, до якого належать програми на зразок «прихованих камер», на це є попит, інакше подібні розіграші, не завжди, до речі, коректні й недошкульні, залишалися б виключно в архівах домашнього відео. Дивно, що досі не чутно про численні су дові позови піддослідних усіх цих прихованих шоу, і не тому що їх показали по телевізору в непривабливому вигляді (один із авторів «Прихованої камери» стверджує, що відбувається це тільки за згодою «потерпілого» від режисерської «дотепності»), а за пережитий стрес, переляк або просто вторгнення в спокійний плин життя без дозволу. Добрі в нас громадяни. Одні — коли сміються, побачивши те, «як когось облили, або хтось впав у калюжу» (зокрема, таким тележартам сміється Дмитро Гордон, за його ж визнанням), другі, обтрушуючись після подібних приколів. Загалом, якщо всі задоволені, то чого ж ще? І де межа можливого за такої пристрасті підглядати-підслуховувати, хто її визначає, і чому досі не прописали, щоб знати точно: підглядати за особистим життям водопровідника — це смішно, а відеооко в vip-кабінеті або диктофон під диваном — це зась?
Про те, що відбувається з українським гумором протягом останніх 15 — 20 років, і наскільки це вже не смішно, говорили першого квітня професіонали гумористики, які залишилися в Вітчизні, в програмі «Четверта влада» (УТ 1). Дійшли висновку, що відтік наших гумористів, зокрема, до Росії — не тільки наслідок того, що там ринок більший, а отже, й заробітки істотніші. Там чиновники «від культури» були вільніші й демократичніші навіть за радянських часів. А в нас чиновницький страх «як би чого не сталося» доходив (і доводив артистів та авторів) до абсурду і тоді, і, зі слів Іллі Ноябрьова, сьогодні — нічого не змінилося. Але це не єдиний привід для неспокою. Не менш болюча тема — «образ хохла», який, як і раніше, експлуатують наші й не наші гумористи. І з чого ж зроблений цей нехитрий образ? Із суржику, сала, шароварів і «все понадкусюю». Але ж продається! І тут, і там. Образливо? Так! Але хто і що пропонує натомість? Хто читає публіці того самого класика й інтелектуала Остапа Вишню (який міг писати смішно без мовної примітивізації), щоб стверджувати, що «це сьогодні не їдять»? Крім того, за визнанням знавців українського, і не тільки, гумору, присутні в студії — в цій справі без гротеску не обійтися, без експлуатації стереотипів і очікувань — також. Проте на українському ТБ немає вже й цього. Зі слів найвідомішого українського «довгоносика», «немає тепер у вітчиз няному телеефірі ні «Мамаду», ні «Довгоносиків», ні «Гусаків». Немає нічого, крім Верховної Ради». Зате регіональні, і не тільки регіональні, телеканали без кінця і по колу «крутять» ретроспективи «Навколо сміху» двадцятирічної давності, «Білого папуги». А ще годують «Аншлагами», «Джентльменами», старими і новими КВК і солянками-нарізками з усього, що було колись смішним. До речі, частково це також привід — посміятися над тим, над чим сміялися колись. А з іншого боку, може в нас сприйняття гумору таке нестандартне? Ось вибрали б у нас, наприклад, Анатолія Дяченка губернатором однієї із областей, як обрали Михайла Євдокимова губернатором Алтайського Краю? Чи здатні ми так посміятися над собою за всієї декларованої нами самоіронічності?
А ось Соросу в Україні було не до сміху. Як, думаю, і тим, хто спостерігав за трансльованою багатьма каналами «майонезною зустріччю» відомого міжнародного фінансиста та філантропа. І зовсім уже несмішна розмова з потерпілим від «Братського» прийому відбулася в студії «Докладно з Дмитром Кисельовим» (ICTV), у якій говорили про відкрите суспільство, ЗМІ та фемінізм. Порівняли також наші інформаційні «ліміти» з обмеженнями у відомих своєю демократією країнах у період загальної боротьби з тероризмом, і дійшли безперечного висновку, що інформація в сучасному світі повсюдно — продукт стратегічний, що є два боки однієї медалі, що «брехня також має різні форми».
І зовсім уже до сумної теми звернулися ведучі «Подвійного доказу» та їхні співрозмовники — вони шукали причини бідності в Україні та шляхи боротьби з нею. Для початку визначили, що «бідність — це неможливість жити достойно через брак коштів». А ось уже на етапі, що таке «жити достойно» і як цьому «навчитися», думки розійшлися. Не змогли також визначити точну кількість бідного населення — за результатами одних досліджень це 13%, хоча 70% самі вважають себе бідними, за результатами інших — у нас 23% тих, кому грошей не вистачає навіть на їжу. Хоч які б цифри не виявилися правильними, зрозуміле одне: бідність в Україні — ганебно велике та масове явище. Причому чванливість багатих українців (в тому числі й високопоставлених держслужбовців) своєю заможністю не менш непристойна. Дивлячись на поведінку багатьох владних мужів, припущення про «свідоме» доведення народу до такої бідності не здаються такими вже й абсурдними — матеріально неспроможними легше керувати, дешевий електорат — знахідка під час виборів тощо. І якщо в усьому світі боротьба з бідністю — доля багатих (за принципом розумного егоїзму), то в нас із подібними ініціативами (здебільшого поки що декларативними та безплідними) виступає знову ж таки держава. Наскільки вона щиро стурбована бідністю народу, добре видно за рядами супердорогих іномарок біля президентської Адміністрації, Кабміну та парламенту. І все стане зрозуміло, без усіляких «Подвійних доказів».
