Правляча партія Франції Союз за народний рух переживає кризу. На місцевих виборах громадяни республіки фактично висловили недовіру до влади, обравши представників опозиції — лівих партій — на ключові посади в двадцяти з двадцяти одного регіону континентальної Франції. У цій ситуації погляди прикуто до президента — Жака Ширака. Останній нещодавно заявив, що «почув те, що хотів сказати народ» 28 березня під час другого туру голосування. Місцеві (регіональні) вибори відбуваються у Франції раз на шість років і хоча й не формують центральні владні структури безпосередньо, мають значний вплив на загальнодержавні події. Це пов’язано з високим рівнем політичної культури в державі — незважаючи на ознаки економічної кризи, народ залишається головним джерелом влади, і до його думки неможливо не прислухатися. Реакцією на результати волевиявлення стала негайна добровільна відставка уряду Жана-П’єра Раффарена. На прем’єрське крісло автоматично почав претендувати чи не найпомітніший член скасованого уряду — міністр внутрішніх справ Ніколя Саркозі, але президент поклав край таким настроям, щойно прийнявши відставку Раффарена, — він знову доручив останньому формувати нову команду, після чого годі було сподіватися на докорінний переворот. Отже, радикальних змін не сталося. У стані правих сил відбувся швидше перерозподіл або те, що в кадровому менеджменті називають ротацією. Мабуть, Ширак вирішив удатися до такого експерименту, аби без глибоких зрушень дочекатися виборів до Європарламенту в червні. Якщо на них підтвердяться результати 28 березня, то президент, очевидно, змушений буде вдатися до рішучіших дій (можливо, навіть розпустити нижню палату парламенту). Поки що ж із французької урядової шахівниці зникло тільки декілька провідних фігур. Погано зарекомендували себе насамперед так звані «цивільні» міністри, тобто непрофесійні політики. У всякому разі, уряд, сформований у червні 2002 року, добряче попсував нерви як своїм членам (зросли суперечності всередині головної партії держави — Союзу за народний рух), так і народові, який втратив довіру до влади взагалі (за два дні до місцевих виборів лише третина електорату висловлювала зацікавленість голосуванням). У новій лінії Ширака стала помітною тенденція залучати до виконавчої влади не просто чиновників, а людей із значним політичним досвідом. Модифікованому урядові передано в спадок проблеми, які ці ж люди (щоправда, на інших посадах) без особливого успіху намагалися розв’язати протягом попередніх місяців. Безробіття, потреба переглянути соціальне законодавство та якось звести до спільного знаменника строкате французьке суспільство, на десять відсотків «іммігрантське», провести реформу страхування — це неповний перелік найгостріших питань. Тому було створено міністерство зайнятості, праці та суспільної єдності під орудою Жана-Луї Борлоо, безпосереднім завданням якого проголошено повернення до державної спільноти мільйонів французів, що почуваються «зайвими, загубленими й безперспективними». Франсуа Фільйон, раніше відповідальний за соціальні справи, очолив освіту. Досить цікавим є перехід Домініка де Вільпена від посади головного дипломата до міністра внутрішніх справ. Зовнішніми зв’язками відтепер керуватиме Мішель Барньє, колишній член Єврокомісії. Окремо слід сказати про «нового-старого» міністра Ніколя Саркозі, який погодився взяти чи не найважчий після прем’єрського портфель — економіки, фінансів і промисловості — і вмить перетворився на третю за значенням особу в країні. Це, безсумнівно, найяскравіша постать у політиці останнього року — діяч, фото якого на обкладинці будь-якого журналу миттєво збільшує наклад. Юрист за фахом, «Сарко» в 1993 — 1995 роках був міністром бюджету, тобто з економічними питаннями працюватиме не вперше. За 28 років кар’єри він допустив тільки одну серйозну помилку, не передбачивши перемоги Ширака на президентських виборах-1995 і ставши головним організатором кампанії суперника. Кажуть, чинний президент досі не може пробачити підлеглому цього промаху. Тому можливе призначення Саркозі на посаду прем’єра дехто називав помстою, адже на чолі неефективного уряду він швидко б утратив популярність, таку необхідну з огляду на його плани стати наступником Ширака. Колишній міністр внутрішніх справ став відомим завдяки затвердженню кількох законів щодо національної безпеки, імміграції та релігій — «больових точок» у сучасній Франції. «Тепер чарівник безпеки повинен перетворитися на акробата бухгалтерії...» — пише Le Figaro, головна «права» газета Франції. Чи зможе він, керуючи економікою, успішно застосувати вироблену в силовому відомстві методику — головна інтрига наступних кількох місяців. Основна ж відповідальність, як і раніше, лежить на Раффаренові, якому нема чого втрачати. Той до першого призначення був практично невідомий і за два роки не здобув позитивного іміджу. Останні вибори сприймаються не як «так» опозиції, а як «ні» саме Раффаренові та його реформам. Отже, прем’єр має ще один шанс. Саркозі ж, незважаючи на особисті рахунки, володіє певною «недоторканністю»: саме його популярність може дозволити правим зберегти владу. Так чи інакше, жодне з наболілих питань не знято з порядку денного, і оновлений уряд до 13 червня — дня європейських виборів — спробує зробити бодай «косметичний ремонт» у державі. Чи зуміють праві сили подолати неузгодженість, чи забуде Ширак хоча б на словах стару «провину» другого за значенням міністра, чи доведе Раффарен свою компетентність — від цього значною мірою залежатиме, хто здобуде президентську владу в 2007 році. Поки що рано говорити про успіхи Раффарена-3 (так називають його третє призначення на прем’єрство), але перспективи визначаються вже зараз, коли особисті амбіції мають відійти в тінь перед буденною роботою задля виведення з кризи однієї з найпотужніших європейських держав. На результати зачекаємо до червня...
