Ухвалений парламентом закон про вибори народних депутатів України на пропорційній основі — проект системний. Природно, у зв’язку з його прийняттям виникає чимало суто правових колізій. Не всі парламентарії, захоплені політичною боротьбою, звертають на них увагу, вважає президент Центру суспільно-правових досліджень Олег БОЙКО.
— Зупинімося передусім на політичній реформі, системним елементом (і в даній ситуації — пусковим механізмом) якої є «пропорційний» закон про вибори. Спочатку, якщо пригадати часи «оксамитової» лютневої революції в парламенті, йшлося про адміністративну реформу. Адміністративна реформа, конкретним вираженням якої були кілька законопроектів, особливого інтересу не становила, оскільки це був лише пакет нормативних актів, що передбачають оптимізацію структури органів виконавчої влади. У Верховній Раді «адміністративний» пакет представляв тогочасний глава президентської адміністрації Володимир Литвин. На запитання одного особливо прискіпливого народного обранця Володимир Михайлович відповідав тоді, що, мовляв, побоюватися адміністративної реформи не потрібно, бо це лише структурні зміни в Кабміні й органах виконавчої влади на місцях. А парламент повинен просто розглянути пропозиції і погодитися з ними, або відкинути і внести свої. У принципі, адміністративна реформа могла б пройти взагалі повз парламент, якби тоді Президент не прагнув сформувати практику солідарної відповідальності за діяльність Кабміну. Але ми говоримо про неї тому, що всі політреформаторські ідеї визрівали саме в руслі адмінреформаторських.
Проте адміністративна реформа розрослася, якщо бути точним, до реформи форми правління й абсолютно підпадає під визначення «конституційна». Конституційний Суд виконує функції арбітра. Але все ж основна роль належить парламенту. І тут ми стикаємося з цікавою колізією: основні реформаторські положення отримали підтримку громадян України на Всеукраїнському референдумі 26 квітня 2000 року. Пригадується, громадяни висловилися за двопалатний парламент, нижня палата якого формувалася б на основі пропорційної виборчої системи, а верхня, регіональна, — мажоритарної. Тобто за змішану систему, за якої дві частини депутатського корпусу були б розведені по окремих «палатах». А ухвалений парламентом виборчий закон передбачає введення пропорційної системи в «чистому вигляді». На тлі ейфорії від торжества пропорційної ідеї досить слабко звучать сумніви щодо цієї суперечності, але вони все ж є. Щоправда, внаслідок того, що чинний закон про референдуми за кількістю прогалин і непогоджень нагадує швейцарський сир, питання про правовий статус результатів референдуму залишається відкритим. І це — основний конфлікт політичної реформи взагалі і зміни виборчої системи зокрема. Питання про референдум чотирирічної давності «зависло», але це не означає, що його результати здані в архів. У будь-який момент їх можуть витягнути і вони стануть вагомим аргументом при гальмуванні політичної реформи в нинішньому варіанті.
Після прийняття «пропорційного» законопроекту в першому читанні проти нього виступили ті народні депутати, які як аргумент називали звуження прав громадян, що прямо забороняє Конституція. З іншого боку, рекомендації РЄ та ОБСЄ наказують очистити змішану систему від домішки «мажоритарки». Про звуження або обмеження прав громадян і прав регіонів на представництво у вищому законодавчому органі країни говорили і говоритимуть, адже введення пропорційної системи означає, що право висунення кандидатів матимуть виключно партії. Тим часом українське виборче законодавство зберегло як рудимент законодавства радянського право трудових колективів і зборів, громадських організацій висувати кандидатів у народні депутати. За часів перебудови додався пунктик про самовисунення. Не зайвим було б пригадати, що в такому разі права громадян вже були ущемлені кілька років тому, коли українська суто мажоритарна система була «розбавлена» пропорціоналкою.
Стимуляція партійного структурування не позбавлена сенсу, але повністю перекреслює оголошений курс на посилення прав регіонів, адже саме регіони втрачають право на представництво. Можливо, було б логічнішим спочатку внести зміни до Конституції, а вже потім «обкатувати» їх у законах, конкретизуючи та деталізуючи.
Проблема в тім, що навіть досвід ЄС та ОБСЄ навряд чи допоможе в тій унікальній правовій ситуації, яка склалася в Україні. Швидше за все, наші законодавці діятимуть за обставинами. Питання полягає в неможливості відділити політичний аспект реформи форми правління від власне правового. Це неминуче породить нові колізії, подолати які, напевно, випаде честь новій генерації законодавців.