Що реально ми запропонували за роки незалежності нашому старшому поколінню? Що ми повиннi для нього зробити сьогодні?
Наталія ХАРЧЕНКО, викладач середньої школи (м. Одеса):
— Дуже дивні, змішані почуття. З одного боку, це постійне відчуття вини перед батьками, взагалі їхнім поколінням. За те, що на свою зарплату я не можу створити їм нормальних умов не те що для відпочинку, а для життя. За те що самим часом доводиться позичати в них гроші. І це при їхніх мізерних пенсіях! За те що сама не змогла виправдати їхні очікування. У нашій сім’ї всі педагоги. Я — філолог з діда-прадіда. Колись це звучало гордо, а тепер звучить жалюгідно. Тому що з тими принципами, які мені в дитинстві вселили батьки, дуже складно вижити в сьогоднішньому світі. «Краще бути бідною, але гордою», — говорила мені завжди мама. Але бідними бути просто принизливо. Часом люди старшого покоління не хочуть, не можуть зрозуміти цього. І це викликає роздратування. Я розумію, що, крім принципів і пам’яті, в них нічого не залишилося. І вони готові відстоювати їх як останній бастіон. При цьому, як діти, яким страшно, закривають очі на реальний світ і твердять як заклинання: «Уряду потрібно вірити, у свою країну треба вірити». Вони вірять, незважаючи ні на що. І дуже зляться, якщо починаєш сперечатися. Вони мудріші за нас. На їхню долю випало стільки страждань, бід і воєн, пройшовши через які, починаєш розуміти справжню цінність речей. Біда в тому, що ми їх не чуємо, не хочемо чути. Ми дуже зайняте покоління. А щодо того, що може зробити суспільство, то тут, на мою думку, все просто. Наші старики будуть щасливі тоді, коли здійсняться їхні мрії. А про що більшість із них мріє? Щоб були здорові та щасливі діти і внуки. Щоб було, як у пісні: «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет». І щоб остання пора їхнього життя минула не тільки в турботах про хліб насущний (адже не так багато їм потрібно!).
Світлана МАРКОВА, кандидат історичних наук, член Соціологічної асоціації України (м. Хмельницький):
— На вулиці, у громадському транспорті, у крамниці чи ще десь зустрічаються представники різних поколінь. Обминаєш, і йдеш далі у своїх справах. А буває, що зустріла літнього перехожого і зажурилася. Залишилися суперечливі почуття — жалю, болю, печалі, роздратування, що не можеш якось йому зарадити.
Покоління, що йде... Воно пережило голодомори, війни, повоєнну відбудову. Воно має неоціненний досвід створення матеріальних суспільних благ. Це покоління принаймні сьогодні мало б відчувати себе потрібними новій державі й бути захищеним нею. Проте серед молодих людей побутують й інші погляди, судження. Юне покоління часто амбіційно звинувачує людей похилого віку в сьогоднішніх негараздах, стверджує: то їхня провина у тому, що Україна — нерозвинена, посттоталітарна, постбільшовицька.
У період масштабних соціально-економічних зрушень, якими є сучасні українські, відбуваються масштабні зміни значної частини ціннісно-нормативних координат. Звідси — пильна увага соціологів до досліджень особистісного песимізму (не завжди обов’язково у цьому терміні). Як свідчать дані опитування жителів міст і сіл шести областей країни, лише вісім відсотків пенсіонерів не переймаються подальшим погіршенням свого матеріального становища, 66 відсотків передбачають ще більшу скруту, хоч і збільшуються пенсії. Серед людей у віці за 60 років 40 відсотків вважають себе песимістами. У передпенсійній групі (45— 60 років) число індивідуальних песимістів сягає третини. За соціологічною статистикою, на межі 45 річчя зона переважногоекономічного оптимізму закінчується.
Сьогодні люди похилого віку залишилися на «узбіччі життя». Вони пам’ятають, що у відносно стабільний період «застою» дуже плавно підвищували свій добробут. Наразі залишилися без заощаджень, без упевненості у завтрашньому дні. Сучасну ситуацію визначає не лише і навіть не стільки економічна криза, скільки загальна зміна механізмів соціального й економічного життя. Саме в несприятливій для цих змін духовній ситуації виникає необхідність у посиленні міфологізації економічних перетворень задля зменшення соціальної напруги впродовж певного періоду. Що водночас закладає під ці перетворення міну сповільненої дії, позаяк необгрунтовані й недоречні обіцянки неминуче призводять до гірких розчарувань.
Ольга КОНДРАТЮК, старший викладач Житомирського інституту підприємництва і сучасних технологій:
— Крім всього, для більшості людей покоління, яке уходить, характерний складний психологічний стан. Цей стан пов’язаний з тим, що вони не розуміють, для чого прожили своє життя. Сучасні цінності та цінності нашого недалекого минулого бувають діаметрально протилежними, що часто викликає у них злобу і агресивність. Відповідні державні структури як частина суспільства зобов’язані турбуватися про стареньких людей, тому що ці люди працювали на державу, віддавали їй свої сили і розум. А з погляду загальнолюдських цінностей, ідей людської єдності, спільнота наших співгромадян теж завинила перед ними. На мою думку, українське суспільство дуже роз’єднано, майже нема громадських організацій, які б могли стати реальними осередками об’єднання таких людей або намагалися глибоко вникнути в проблеми людей поважного віку, передусім психологічні. Тобто допомоги з цього боку їм важко очікувати. Хіба що релігійні громади намагаються щось робити.
Загалом ті, кого ми відносимо до покоління, що уходить, дуже різні. Одні з них викликають почуття поваги — це передусім ті, хто своєю працею створили умови для життя нинішнього покоління, ветерани, які воювали. А частина їх викликає велике співчуття. Причому у тому становищі, що склалося в нашій країні, вони також частково винні. Чому? Ті люди, які зараз при владі, є їхніми дітьми, а тому батьки повинні взяти на себе відповідальність за те, що виховали їх такими. Але говорити більшості старих людей, що вони не так думали, не так працювали, не так робили, не можна — бо вони не зрозуміють, і це додасть їм душевного болю.
І ще хотілося сказати, що як ми будемо ставитись зараз до них, так наші діти будуть ставитись до нас. Якщо ми кинемо стареньких напризволяще, то таким же чином можуть обійтися з нами. Тобто навіть з особистих міркувань ми повинні подумати про них.
Світлана ГОЛУБЦОВА, вчителька (м. Луганськ):
— Коли я їду на роботу в автобусі, то часто стаю свідком палких суперечок між старими, що переходять у мітинг. Як правило, дискусія починається з того, що хто- небудь із пенсіонерів голосно вимовляє критичну фразу на адресу нинішньої влади — і пішло-поїхало. Згадується героїчний Сталін з його любов’ю до народу та ненавистю до ворогів, справедливістю та чесністю. Нинішніх керівників характеризують останніми словами, благо, Сталіна тепер немає й до в’язниці за заочну образу влади ніхто не запроторить. Хор обурених абсолютно всім голосів міцніє, але зрідка трапляється якийсь самотній дисидент, який наважується вставити своє слово упоперек загальному потоку. Що тут починається! Чесно сказати, мене часто дратують ці агресивні й навіть злісні вигуки, ці наївні та безпорадні спроби назвати винних (часто чомусь лають Єльцина, який має до нас дуже віддалений стосунок). А потім подумаю — і злість вщухає. Адже нашим старим, крім цих мітингів, практично більше нічого не залишилося. Від виборів до виборів їхньою думкою ніхто не цікавиться. Їм вручають чергові подарунки до дат, говорять теплі, але казенні слова, і знову забувають.
Не хочеться порівнювати наших пенсіонерів з європейськими, яким відкриті всі можливості — туризм, спорт, культура. Ця дистанція між нашими та їхніми старими така, що в нашій країні її не подолати і за кілька десятків років. Невдячність нащадків, неповага, нетерпимість, відчуття власної непотрібності, вилучення з життя — ось що найстрашніше. Це навіть гірше за бідність. Варто людині вийти на пенсію, і вона гостро відчуває свою самотність, нецінність. Ось цей сурогат життя ранить і кривдить старих навіть більше, ніж малі матеріальні можливості. Що з цим робити? Важко сказати. Можливо, в міру становлення громадянського суспільства ми будемо уважнішими і до старих. Їм потрібне громадське життя, клуби, збори. Вони повинні бути з нами, почуватися запитаними і шановними. І пенсії, звичайно, потрібно підвищувати. Не пільги, як подачки, розкидати, а саме пенсії зробити достойними.
Станіслав ВОВК, головний редактор тижневика «Вінницькі відомості»:
— Серед пенсіонерів є така категорія, якій не важко. Це ті, які мають державну пенсію за особливі заслуги перед батьківщиною, і колишні держслужбовці. Звичайно, найбільше тих, які напрацювались, а отримали звичайну пенсію. І, на превеликий жаль, держава свідомо розділила пенсіонерів на ворогуючі групи. Звичайні пенсіонери ненавидять державних, у яких від 400 до 1000 з лишком гривень пенсія. Хіба прості трударі не заробили стільки ж на фермах, пекучих полях? Багато пенсіонерів ще могли б працювати і бути потрібними, але при загальному безробітті старше покоління просто «випирають» на пенсію. Кого — з почестями, кого — без. І тут починається найжахливіше — людина залишається наодинці з чотирма стінами. Як стверджують психологи, це веде до катастрофічного старіння і смерті, а людина-пенсіонер у трудовому колективі почуває себе здоровіше і живе довше. Я за те, щоб створити для пенсіонерів робочі місця, навіть через державну службу зайнятості. Пенсіонери згодні на будь-яку, навіть непрестижну роботу, на яку молоді не підуть: нічні няні, підсобні промисли, обслуга на дому тощо, важливий і моральний аспект. Чому б не створювати при тих самих жеках клуби за інтересом чи соціальні служби для пенсіонерів, аналогічні районним службам для молоді, які створили кілька років тому. Ну і, звичайно, підвищення пенсії до рівня споживчого кошика та різнорівневе пенсійне страхування — це те, що підтримає майбутніх пенсіонерів.
Георгій МОСКАЛЬОВ, учасник бойових дій:
— Про здоров’я будь-якої країни судять за ставленням до дітей і старих. Народи, як і люди, можуть хворіти. Ми хворі, в нас немає душі пам’яті. Ми не розуміємо, що, коли помирають наші дідусі та бабусі, які винесли на своїх плечах голод і війни, пекло фантасмагоричної ідеї, насправді помирає частина нашої душі.
Прийде час, і кожен із нас, скинувши пір’я зі своїх «ангельських» крил, постане жалюгідним і переляканим перед Вічністю і ними. Гірко посміхаючись, дивитимуться на нас усі ті, кого ми колись не помітили, хто переніс усе, щоб ми змогли жити після них, хто в буквальному значенні нам це життя і подарував… І поставлять вони нам одне і те саме запитання — те, яке ставив ще Тарас Бульба перебіжчику Андрію. Що ж ти, синку?..
Що ми можемо зробити для них? Запитання не в цьому. Воно в іншому: що ми ПОВИННІ ВСТИГНУТИ для них зробити? Чи встигнемо ми зробити хоч щось, щоб ті, хто йде, нас пробачили?
