Як відомо, Його преосвященство апостольський нунцій в Україні архієпископ Микола Етерович отримав нове призначення й невдовзі виїжджає з України, де він користується повагою та симпатією багатьох людей — як духовних, так і світських, як католиків, так і представників інших конфесій та релігій. Газета «День» бажає Його преосвященству успіхів на новому поприщі та ще раз користується нагодою познайомити наших читачів з його поглядами. Маємо надію, що це не останнє інтерв’ю з Його преосвященством.
— Ваше преосвященство, ви приїхали до України кілька років тому. Чи помітили ви зміни — позитивні чи негативні — в житті нашого суспільства?
— Я жив і працював в Україні майже п’ять років. За цей період я зміг констатувати значний економічний зріст, і не лише в столиці, але й в усій країні. Безумовно, цей процес повинен поширюватися й охоплювати, насамперед, всі ті верстви населення, які поки що не відчувають покращання умов життя. Щоб забезпечити ефективніший і більш рівномірний розвиток, потрібно боротися з корупцією та експлуатацією тих, хто працює. Ці явища, на жаль, існують майже в усіх країнах, де відбувається нелегкий перехід від централізованої економіки до ринкової.
Як представник Святішого отця в Україні, я був особливо вражений значимістю релігійного життя в суспільстві, показниками прогресу й у цій сфері. Досить згадати, скільки церков відбудовано після періоду переслідувань і руйнування, скільки нових культових споруд побудували в країні різні конфесії. У країні працюють вищі навчальні заклади, які дають високий рівень знань не лише священикам та чернецтву, але й мирянам, які, працюючи за своїми світськими професіями, одночасно роблять значний внесок у поширення Царства Божого в українському суспільстві. Отже, на мій погляд, у цілому слід відзначити більше позитивних елементів, ніж негативних, які також мають місце в суспільстві та з якими віруючі повинні боротися разом з усіма людьми доброї волі.
— Чи є зміни у ставленні українського суспільства до Католицької церкви та взагалі до багатоконфесійності? У чому проявляються ці зміни?
— За час моєї дипломатичної й церковної місії в Україні я із задоволенням переконався, що Католицька церква визнана однією з традиційних конфесій країни. Звичайно, більшість громадян України визнають себе православними, принаймні з соціологічного погляду. Утім, і Католицька церква тут добре вкорінена. Це стосується не лише Української греко-католицької церкви (УГКЦ) з її п’ятьма мільйонами віруючих, чиє коріння сягає часів хрещення Київської Русі. Маю на увазі також і Католицьку церкву в Україні (КЦУ) західної — латинської — традиції, яка налічує близько одного мільйона віруючих і яка від XIV століття мала свій митрополичий престол на території нинішньої України. Слід також уточнити, що в Україні існує невелика вірмено-католицька спільнота, яка зараз відроджується, хоча й з чималими труднощами.
Думаю, що присутність Католицької церкви, яка є єдиною, але складається з двох великих традицій — східної (греко-католики та вірмено-католики) та західної (католики латинського обряду), також свідчить про багатоконфесійність України. Адже в Україні історично співіснували православні, католики обох традицій, протестанти, євреї, мусульмани. Це багатоконфесійність, яка не могла вільно існувати за часів комуністичного режиму.
— Як змінилася Католицька церква України за останні п’ять років (кількість єпархій, парафій, храмів, монастирів, духовних навчальних закладів)? Що вас найбільше турбує і чим ви особливо задоволені у справах Католицької церкви в Україні?
— Думаю, що найкращою відповіддю на це запитання будуть статистичні дані. Сьогодні в Україні є 12 єпархій і екзархатів УГКЦ, де працюють 2230 священиків. У п’яти семінаріях навчаються понад 800 семінаристів. Крім того, є 13 жіночих чернечих громад і шість чоловічих. У Львові працює Український католицький університет.
Католицька церква латинської традиції налічує сім дієцезій і 472 священики. У трьох семінаріях навчаються 174 семінаристи. Є багато чернечих громад, чоловічих та жіночих, які надають значного динамізму душпастирській діяльності. У Києві працює Інститут релігійних наук святого Фоми Аквінського, а в Городку — Катехитичний інститут. Отже, сьогодні Католицька церква (греко-католики й римо- католики разом) має в Україні близько 4200 парафій, 2700 священиків, 241 ченця, 1002 черниці, 1130 семінаристів.
Ці дані свідчать про те, що Католицька церква динамічно розвивається. Це радує ще й тому, що добре організована церква, з добре підготовленими душпастирями, може краще служити суспільству, насамперед у духовній сфері, але також і в гуманітарній, культурній, де і коли це необхідно. Звичайно, розвиток пов’язаний і з певними «проблемами росту». Є надія, що вони завдяки мудрим діям єпископів та церковному діалогу будуть позитивно вирішені.
— Наскільки за останні п’ять років змінився національний склад католицького духовенства в Україні? У чому зацікавлений Ватикан — у тому, щоб зберігати тут польське (взагалі — західне) духовенство, чи в тому, щоб поступово заміняти його на українське? Чи готують сьогодні українські католицькі семінарії достатньо освічених — західного рівня — священиків?
— Католицька церква в Україні дуже вдячна Католицькій церкві у світі й зокрема в Польщі за велику допомогу, надану на початку її перебудови після довгих років переслідувань, які унеможливлювали як нормальну душпастирську діяльність, так і підготовку в Україні священиків, монахів та монахинь. Деякі семінаристи з України були змушені їхати на навчання до Ризької духовної семінарії. Це стосується, насамперед, Католицької церкви латинського обряду. Але й УГКЦ мала безкорисливу й щедру підтримку від Католицької церкви з інших країн, отримуючи, наприклад, численні стипендії, які дозволили багатьом семінаристам і священикам набути добру духовну й інтелектуальну підготовку в численних університетських центрах Польщі, Італії, Німеччини тощо.
В Україні вже діють три семінарії латинського обряду, які готують молодих українців до майбутньої душпастирської діяльності. Рівень підготовки в них досить високий. Семінарія в Городку Кам’янець-Подільської дієцезії, наприклад, надає своїм студентам ступінь бакалавра, оскільки є філією факультету теології Католицького Латеранського університету в Римі.
Дякувати Богові, священики-українці складають сьогодні половину числа всіх діючих в Україні священиків. Цей процес продовжуватиметься й надалі. Проте слід вважати на те, що Католицька церква за своєю природою відкрита до внеску та взаємодопомоги братів різних національностей і що тут постійно існує обмін кадрами. Є чимало українських священиків, які працюють в інших країнах. Будемо сподіватися, що з допомогою Господа їхня кількість у недалекому майбутньому зросте.
— Чи покращилися за ці п’ять років стосунки між українськими католиками й греко- католиками? Що, на вашу думку, заважає тіснішим (і більш дружнім) контактам між цими двома церквами в Україні?
— У Католицькій церкві існує чимало церков sui juris (свого права). Ними є як УГКЦ, так і Католицька церква латинської традиції. У них різні форми духовності, різні обряди, дисципліна тощо. Втім, між ними існує глибинна єдність, яка притаманна Католицькій церкві («католицький» означає «вселенській»). Ця єдність особливо помітна під час євхаристичних спільних служінь. Із нагоди апостольського візиту в Україну Святішого отця Івана Павла II єпископи та священики греко-католики та римо-католики відслужили спільно божественну літургію як у візантійсько-українському, так і в латинському обряді. Отже, існує єдність, яка полегшує співпрацю, а також, при необхідності, діалог для вирішення тих чи інших нерозв’язаних питань. У кожному суспільстві існують певні проблеми. Головне — мати бажання вирішувати їх.
Слід зауважити, що в Центральній та Східній Україні існує зразкова співпраця між римо-католиками та греко-католиками. Деякі проблеми існували тільки в Західній Україні, здебільшого через культові споруди, які місцева влада за своїм власним розсудом віддавала тим або іншим общинам. Зараз створена спільна комісія у складі двох греко-католицьких та двох римо-католицьких єпископів, яка вивчає досі невирішені питання та пропонує відповідні рішення.
Під час моєї праці апостольським нунцієм в Україні відносини між греко-католиками та римо-католиками стали набагато кращими з тенденцією до подальшого поліпшення. Маю надію, що цей процес продовжуватиметься й надалі, тому що існує добра воля та бажання зустрічатися й вирішувати проблеми, які ще не розв’язані.
— Як ви оцінюєте результати візиту до Москви кардинала Каспера? Чи дійсно вони призведуть до того, що справа Українського греко-католицького патріархату знову зависне у повітрі?
— Зустрічі між представниками Католицької церкви та Православних церков — абсолютно нормальне явище. Вони відбуваються періодично й сприяють розгляду й обговоренню різних питань, які становлять спільний інтерес. У цьому світлі слід розглядати й зустріч Його еміненції кардинала Вальтера Каспера, президента Папської ради у справах сприяння єдності християн, з Його преосвященством Кирилом, повіреним у закордонних справах патріархату РПЦ, а потім — з Його святістю Олексієм II, патріархом Московським і всієї Росії. Однією з обговорюваних тем було визнання патріархату УГКЦ. Кардинала Вальтера Каспера було ознайомлено з позицією (негативною) РПЦ, яку він представить Святішому отцеві. Разом з тим, слід зазначити, що існують інші погляди, які спираються, зокрема, на канонічне законодавство Католицької церкви. Це документи II Ватиканського Собору (1962— 1965), який в декреті про Східні Церкви передбачає утворення нових патріархатів «там, де це було б необхідно». Таке утворення є компетенцією Вселенського Собору або папи Римського. Подібні приписи містяться й у Кодексі Канонів Східних Церков.
Отже, вирішення питання греко-католицького патріархату — в руках Святішого отця, який прийме потрібне рішення в слушний для цього час. Він добре знає ситуацію Католицької церкви в Україні, але в той же час бере до уваги стан Католицької церкви в інших країнах, так само як і стосунки з Православними церквами.
— Ваше Преосвященство — слов’янин. Але хорвати — католики, а українці — традиційно православні або практикують східний обряд. Як на вашу думку: чи формує (певним чином) людей історична приналежність до тієї чи іншої конфесії? Що саме відрізняє слов’янина- католика від слов’янина-православного?
— Я дуже вдячний Господу за те, що Він дозволив мені здійснювати мою місію в Україні — землі, де зустрічаються Схід і Захід. Моя приналежність до хорватського народу, більшість якого — католики і який традиційно є другом українського народу, допомогла мені добре пізнати Україну, її історію, її культуру, її багату духовну спадщину. Я зустрів багатьох православних, з деякими з них мене пов’язують стосунки пошани й дружби. У католиків та православних набагато більше спільного, ніж відмінного, оскільки й католики, й православні — християни, які були об’єднані в одній церкві до розколу 1054 року. І тому ми спираємося на одне й те саме християнське коріння. До того ж, близькість слов’янських культур значно полегшує контакти.
Для мене було дуже важливо краще пізнати східну духовність у тісних контактах з УГКЦ. Ця церква зберігає в цілісності велику традицію східного християнства, спільну з Православними церквами. Головна різниця полягає в повній єдності УГКЦ з Єпископом Риму, наступником Святого Петра. Отже, я мав рідкісну можливість добре пізнати східну духовність і зрозуміти важливість взаємного збагачення й взаємного доповнення християнського досвіду Заходу та Сходу. Я відчув суть вислову Святішого отця, який він часто повторює: «Церква Ісуса Христа повинна дихати обома легенями — східним і західним».
— Розкажіть нашим читачам про своє нове призначення. Чи дійсно ваша нова посада є четвертою в ієрархічній табелі Ватикану? Чим ви займатиметеся? Чи матимете якесь відношення до релігійного життя в Україні?
— Святіший отець Іван Павло II призначив мене Генеральним секретарем Синоду Єпископів. Президентом Синоду Єпископів є сам Римський папа. Отже, я працюватиму в тісній єдності з папою Римським, допомагаючи йому підтримувати й розвивати відносини з єпископами усього світу, яких в Католицькій церкві зараз близько 4600. Одним із головних завдань Генерального секретаря є організація чергових асамблей Синоду Єпископів, які відбуваються у Ватикані, як правило, раз на три роки. Найближча асамблея пройде в жовтні 2005 року. Її темою буде «Євхаристія — джерело й вершина місії Церкви». Моя місія — служити колегіальності Католицької церкви. Роботи мені не бракуватиме.
Доручаючи мені це важливе служіння, Святіший отець бажав не стільки винагородити мої заслуги, скільки виразити повагу до Католицької церкви як на моїй батьківщині Хорватії, так і в Україні та мати поряд із собою духовну особу, яка за своїм походженням і за своєю душпастирською діяльністю представляє Центральну й Східну Європу. Безсумнівно також, що я продовжуватиму контакти з українським єпископатом як східної, так і західної традиції. Усвідомлюючи це, мені не так важко розлучатися з Україною, землею, яку я полюбив більше, ніж сподівався.
— Що вам більш за все сподобалося в Києві, в інших регіонах України? Відомо, що ви багато їздили країною.
— Я мав привілей багато подорожувати Україною та познайомитися з усіма регіонами й з усіма найважливішими центрами, але часто бував і в маленьких містах, у різних селах, насамперед там, де є католицькі спільноти. У цих поїздках я глибоко оцінив красу України, відкрив для себе її велику культурну й художню спадщину. Думаю, що це багатство невдовзі стане стимулом для значного пожвавлення туризму в Україну. А що найбільше сподобалося мені й про що ніколи не забуду — то це контакти з людьми. Не лише з керівниками нації, суспільними, політичними, церковними діячами, але й з простими людьми, спілкуватися з якими мені дозволило знання мови. Ще одне незабутнє враження — це знайомство з тими, хто страждав за свою віру. Говорячи мовою Євангелія, вони є сіллю землі й світлом світу. Одним словом, досвід, набутий мною в Україні, є частиною мого життя, він назавжди залишиться в моєму серці й у моїй пам’яті.
— Коли, на вашу думку, буде повернено католикам костьол cв. Миколая? Чи ви допоможете Католицькій церкві в Україні рестраврувати храм?
— Кілька днів тому Президент України пан Леонід Кучма сповістив мене про те, що питання повернення костьолу cв. Миколая в Києві вирішене на користь цієї парафії. Я подякував панові Президенту за це рішення, яке буде прийняте з розумінням і схваленням не лише католиками, але й усіма людьми доброї волі. Адже церква cвятого Миколая є символом Католицької Церкви латинського обряду не лише в Києві, але й у всій країні. Сподіваюсь, що в майбутньому компетентне керівництво міста й держави знайдуть відповідне місце й для концертного залу. Тут можна було б вести мову про великий культурний центр, подібний до тих, які будують собі міста менш красиві й важливі, ніж Київ. А поки що церковне керівництво готове укласти договір на кілька років для продовження концертів духовної музики в костьолі Святого Миколая.
Католицька спільнота обов’язково подбає про костьол, який потребує нагальної серйозної реставрації. Це трапиться, як тільки будівля буде повернена церкві на правах власності чи принаймні в постійне користування. У цій справі, яка потребуватиме великих коштів, українська католицька спільнота знайде розуміння й підтримку братів з інших країн, особливо європейських.
— Ваше преосвященство, які побажання могли б ви залишити українцям?
— Бажаю всім громадянам цієї великої країни й надалі жити в суспільній злагоді, яка, також завдяки політичній мудрості її керівників, позначила добу суверенності й незалежності України. Сподіваюсь, що через кілька років українці вже не будуть змушені шукати добре оплачуваної роботи за межами своєї держави. Хотів би бачити, що вони повертаються на батьківщину, маючи добрі можливості працювати тут й вести гідне життя. Ще бажаю, щоб українці завжди залишалися толерантними й відкритими, такими, якими вони були упродовж своєї такої нелегкої історії. Прошу їх берегти недоторканною любов до священного, відкритість до Бога, а значить — і до ближнього, відкидаючи спокусу матеріалізму й секуляризації, які поширюються й тут.
У цьому контексті важливо зберігати релігійну свободу та розвивати екуменічний діалог, на ниві якого Україна має особливу місію. Вона покликана стати екуменічною лабораторією, зважаючи на те, наскільки значимо представлені в ній Православна й Католицька церкви. Цей діалог вже ведеться на рівні людей, скажімо, в численних мішаних сім’ях. Прийде день, я гаряче в це вірю, коли саме це допоможе відновити богословський діалог між католиками й християнами — важливий крок до такої бажаної єдності всіх християн.
