Минулий телетиждень був тематично вельми різноманітним. Звичайно, новинні сюжети всіх телеканалів не обійшли увагою президентські вибори в Росії, але тут якраз нічого цікавого і не було. Все, як в адаптованому анекдоті про лисицю та ворону — лисиця без зайвих компліментів поставила вороні, чий дзьоб був зайнятий сиром, одне конкретне запитання: «Ти голосуватимеш за Путіна?». Ворона після нетривалого внутрішнього опору сказала: «Так». Сир випав, а ворона резюмувала: «Так» чи «ні», результат був би однаковий». До речі, Путіну було присвячено і «Подвійний доказ» («1+1»). Але вийшов вiн дуже вже легковажним і малодоказовим. Так, московській опозиційній журналістці дали сказати, що Путін — це дуже погано, що народ пробачив йому і «Курськ», і «Норд-Ост» за… 180 доларів середньої зарплати; що імперські плани російського президента ще дадуть про себе знати, тому що, як висловилися ведучі, «авторитарному режиму сумно на своїй території, тому він прагне клонування». Все це так. Але чому Росія так полюбила Путіна, що він вгадав (або за нього вгадали), хто його зробив (чи, все-таки, він зробив себе сам), які сподівання російського народу втілив, сталося це інтуїтивно чи за розрахунком? І зовсім не зрозуміло, чому експертом теми вибрали далекого і скривдженого Березовського? Загалом, на жаль, нічого нового ні ведучі, ні гості програми нам не повідомили.
Дещо сумбурним вийшов і випуск «Я так думаю» («1+1»), присвячений протестним, нефо рмальним формам молодіжного самовираження. Йшлося про зовнішні ознаки протесту, вельми популярні до і під час «перебудови». Люди середнього віку отримали можливість поностальгувати, пригадати свою панківську чи іншу «неформальну» молодість, розповісти, проти чого, власне, тоді намагалися протестувати, що у тому суспільстві їх дратувало і як зовні (в одязі, зачісках та лексиці) це виявлялося. Пригадали і про те, що під час визначення майбутнього країни, на порозі її незалежності, саме представники неформальних субкультур першими вийшли на вулиці й заявили про своє бажання жити в іншій державі. Багато неформалів пішли потім у політику, багато дуже швидко з неї вийшли. Проте неформали були «яскравою фарбою» у сірій однотонності суспільства, додатковою суспільною сигнальною системою. Тепер говорять, що протест проти одновимірності — нормальний стан, властивий молодості. Пошук в юному віці нових вимірів, символів та форм, ідей та шляхів — гарантія розвитку, незакисання суспільства; юнацький максималізм і свіжість сприйняття — необхідна умова суспільної рівноваги. Без них, йоржистих, яким ще не байдуже, було б не просто нудно — було б небезпечно одновимірно і песимістично. Але на що перетворилися сьогоднішні молодіжні рухи, з кого ліплять себе сьогоднішні молодіжні лідери, чого хочуть і чому їхні однолітки дозволяють їм говорити від імені молодіжної більшості? І чи є вона, ця молодіжна більшість, і як сьогодні реалізовується молодіжний, природний протест? Невже свобода у виборі одягу (по достатках) і кольору волосся — це все, що потрібно для самоствердження? Чи пустота, що утворилася, зайнята попсою (у всіх значеннях цього терміну), — те, чого хотіли батьки нинішньої юної порослі, коли вважали себе неформалами?
Про форми творчого самовираження у зовні благополучній Європі йшлося у першому випуску нового циклу документальних фільмів «Новий Старий Світ» («СТБ»). Автори вирішили розповісти про останні 50 років континенту на прикладах особистого життя і досвіду яскравих представників європейської інтелігенції; про те, чому Європа, роздерта у минулому війнами і стереотипами, прийшла до об’єднання. У першому фільмі циклу про час і про себе розповіли культовий французький письменник Фредерік Бегбедер та угорська легенда світового кіно Міклош Янчо. Бегбедер зізнався, що навіть за існуючої французької «книгоманії» ідея заробляти на життя письменництвом досить небезпечна, що сучасний французький роман — або про любов, або про себе, або про політику. Що наша цивілізація увійшла в епоху бажань, в якій ніхто не може бути щасливим, тому що це епоха без ідей, епоха нігілізму, епоха руїн, тому що вона абсурдна. У принципі, це зрозуміло і нам. А ось те, що в Європі ділять історію на до і після 1968-го, до і після Праги, це здивувало. Виявляється, празькі події стали своєрідною точкою відліку, переусвідомленням і думою про майбутнє Європи, що також нас об’єднує. Культовому французу нудно жити у світі, «в якому ніхто нікого не тримає», тому він не вірить у кохання, хоч і вважає себе романтиком. Зовсім інакше бачить своє життя угорський кінематографіст. Його покоління у його країні існувало, за його ж визнанням, або під час війни, або в очікуванні воєн. «Ми просто намагалися вижити», — скромно відзначив Янчо. Він вважає, що «європейці вельми емоційні, щоб відмовитися хоча б від частини свого минулого», і, незважаючи на вік і пережите, у його інтерв’ю не було і натяку на пересичення життям.
Про те, хто в нашій країні є носієм ідей і виразником спрямувань нації, що таке національна еліта, і чи відчуває вона свою відповідальність перед народом, намагалися «детально» розібратися в студії Дмитра Кисельова (ICTV). Виявилося, що досі, хоча написано і сказано про це чимало, ясного розуміння того, хто ж складає цю еліту, немає. Істеблішмент, тобто «ті, хто вгорі», не завжди і не обов’язково «елітарні» за суттю. Еліта не укладається «в горизонталь», а «верхні» — не завжди, далеко не завжди, — кращі. Годі й говорити про відповідальність, хоча, як точно відзначили учасники дискусії, народ — він також не тільки об’єкт. Тому відповідальність меншості, що концентрує і виробляє ідеї, й більшості, що також не має бути масою, — взаємна. Поки що можна говорити тільки про взаємну безвідповідальність: співвідношення телеглядачів, що проголосували під час передачі, котрі вірять і не вірять у продуктивність національної еліти, — один до десяти. Але активність, з якою громадяни висловлювалися щодо цього, свідчить про те, що їм це хоча б не байдуже.
