Проблема, яка обговорювалася минулої неділі в програмі «Детально з Дмитром Кисельовим» (ICTV), — чи спроможна на сьогодні українська національна еліта об’єднати націю — показала, що ця тема — «неорана нива» для нашої тележурналістики. «День» вирішив спитати самих телевізійників:
«ЧИ ДОБРЕ, НА ВАШУ ДУМКУ, НА УКРАЇНСЬКОМУ ТБ ПРЕДСТАВЛЕНО ТЕМУ: УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА ТА ЇЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД СУСПІЛЬСТВОМ? НАСКІЛЬКИ ЧІТКО В ЖУРНАЛІСТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ СФОРМУЛЬОВАНЕ САМЕ ПОНЯТТЯ «НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА»?
Наталя КОНДРАТЮК, тележурналіст, завідуюча представництвом «Первого канала» (Росія):
— Еліта — це вершки нації. Вона не залежить від кількості показів на ТБ. І не завдяки ТБ формується. Скільки не показуй того ж Поплавського, елітою він все одно не стане. Популяризувати кращих із кращих, безперечно, потрібно. Хоча б для того, щоб позбутися відчуття національного примітивізму. Питання — в якій формі це робити і хто візьме на себе відповідальність відокремлювати зерна від плевел. Та так, щоб уникнути смаківщини, скороминучості, суб’єктивізму. Я не знаю, чи можна сформулювати чіткі критерії, які дозволять класифікувати саме поняття «еліта». Теоретично — так. Але для чого малювати шаблон, якщо людина відбулася саме всупереч шаблону? Той же трафарет — відповідальність перед суспільством. На якій підставі? Еліта вже досягла певного рівня, вже зробила свій внесок. Її відповідальність конкретна. Навіщо це переводити на абстрактну метушню слов’янської душі: «Хто винен?» і «Що робити?». Об’єднати може національна ідея. Не штучно, хай навіть найгеніальнішими умами вигадана, а така, що природно народилася «знизу» й підхоплена «вгорі». З мого погляду, завдання еліти — створювати те, до чого потрібно тягнутися, — не догму, але взірець. А об’єднувати, керувати і подібне — функції влади, яка, як правило, з еліти якраз і не складається.
Галина ГОЛОВІНСЬКА, заступник генерального директора з питань телебачення і радіомовлення Криворізького телерадіооб’єднання:
— Насамперед варто зазначити, що питання відображення діяльності української національної еліти вельми складне.
У будь-якому суспільстві є як духовна еліта, так і еліта влади. Перша пов’язана з душею людини, а друга — з її турботами. Але при тому, що еліта влади тяжіє до авторитаризму, хотілося б говорити здебільшого про еліту духовну. А це, насамперед, ті, хто підтримує велику напругу думок і справ.
Нашу нинішню цивілізацію називають цивілізацією фінансів, духовні та моральні орієнтири не завжди бувають визначальним критерієм для оцінки тих чи інших діячів, з яких ми робимо героїв. Елітою я б назвала національних моральних авторитетів, які користуються повагою у різних верств населення, у кого є досвід як перемог, так і поразок. Це люди, які люблять не себе в Україні, а саму Україну.
Нинi, коли слова, поняття, визначення так девальвувались, у них така принижена роль, що хоч скільки б ми кричали: «Еліта, еліта!», ми ще не здатні донести уявлення про саме поняття. Тому, за відомих обставин, справжня духовна українська еліта представлена на телебаченні вельми посередньо. Але оскільки журналісти все одно впливають на суспільні погляди й оцінки, першочерговим завданням засобів масової інформації є навчити людей поважати себе. Якщо ж не буде на кого орієнтуватися, де ми візьмемо національну самоповагу?
Анатолій ЄРЕМА, тележурналіст («1+1»):
— Дозвольте почати з відповіді на друге запитання. Універсальний словник-енциклопедія УСЕ дає таке тлумачення терміну «еліта» — група людей, яка вирізняється чи має привілеї порівняно з рештою суспільства з огляду наявності певних ознак чи матеріальних цінностей, ЩО ЦІНУЮТЬСЯ СУСПІЛЬСТВОМ. Як на мене, то не всі мої колеги звертають достатню увагу саме на останні, виділені мною слова. Звідси почасти й однобічне трактування еліти як людей, «засвічених» у пресі. А те, що їхня думка, їхні вчинки не завжди поціновуються суспільством, якось відходить на другий план. Тобто спостерігається намагання зарахувати до національної еліти тих людей, яким там не місце. Ще півбіди, коли це робиться несвідомо, але дуже часто за цим стоять певні інтереси. Прикро, але факт.
Так само прикро, але факт залишається фактом, — Україна наразі не є тією країною, де відповідальність стала однією із засадничих чеснот. Якби було інакше, я б відповів на перше запитання ствердно. А поки що, окрім заяложеного «маємо те, що маємо», сказати нічого. Рівень життя переважної маси людей, рівень культури, архітектурні новотвори столиці, Скнилів… — говорять самі за себе. Втім, оскільки я сам є людиною, безпосередньо причетною до телебачення, то теж несу часткову відповідальність за такий стан речей. Хочу подякувати газеті «День» за те, що порушила таке актуальне питання. Це стимулює до подальшої праці.
