Про корупцію як небезпечне явище, здатне згубити держави й навіть цілі етноси, говорять багато. Однак щодо корупції саме в Україні — то тут ми часто перебуваємо на рівні абстрактного відчуття проблеми. Знаємо — хабарництво в усіх державних інституціях є. Сумуємо, коли Україну в усяких там міжнародних рейтингах за масовістю корупційних проявів у суспільстві виставляють на «чільні місця». Але зовсім не часто можна знайти у вітчизняній пресі, періодиці, спеціалізованій літературі послідовний, кваліфікований і неупереджений аналіз явища. Прогалину у значній мірі покликана заповнити книга «Корупція в Україні», яка скоро має з’явитися на полицях наших книжкових магазинів. Фінансувався цей проект за підтримки Канадського агентства міжнародного розвитку. Авторами його є українські юристи-практики з Харківського інституту прикладних гуманітарних досліджень, фахівці з Полтави та Сум. Із одним із авторів книги, відомим полтавським адвокатом Ігорем ШЕХОВЦОВИМ зустрівся журналіст Віталій Цебрій.
— Пане Ігоре, ви дослідили чи не найактуальнішу тему. Ваш розділ у книзі називається «Доброчесність суддів і роботи судів»...
— Корупцію судів і суддів в українській державі не можна розглядати тільки через призму банального хабарництва. Це спрощений погляд. Я б поділив це явище на три категорії. Перша — зловживання, пов’язані з корисливою метою. Це те ж саме хабарництво... Але яке у нас воно багатолике: судді дають хабаря не тільки у вигляді готівки, а й послугами. Він незаконно отримує пільги і блага, за які інший член суспільства платив би гроші! Доволі часто зустрічається так звана «корупція за правилами». Тобто суддя одержує хабаря внаслідок усталених традицій: за належне, згідно із законом, виконання своїх професійних обов’язків. Це ще називають «презумпцією необхідності подяки»...
— Пляшка дорогого коньяку, відповідного сорту кілечко ковбаски в наших «національних традиціях» взагалі не вважалося хабарем. Між тим з цього все й починається: коли за абсолютно адекватне, нормальне виконання фахових обов’язків хтось (суддя, лікар, чиновник) одержує «подяку». А яка ж конкретика явища? Наскільки саме серед вершителів правосуддя воно розповсюджене?
— Ми проводили дослідження в кількох українських областях. Ставили, наприклад, своїм респондентам (суддям апеляційних і місцевих судів) й такі два запитання:
— чи використовуєте ви своє посадове становище для вирішення побутових проблем?
— чи використовуєте ви своє посадове становище для незаконного вирішення проблем службових?
Отримали відповіді: у першому випадку «так» сказали 34 відсотки «місцевих» суддів і «апеляційних» — 41. «Ні» — позначили в анкетах відповідно 15 і 13 відсотків. Оскільки на це ж запитання майже половина (по 50 відсотків представників обох рівнів судової влади) відповіли: «не можу відповісти», то... робіть висновки самі. Щодо другого питання — та ж сама картина. «Так» відповіла, щоправда, менша кількість респондентів (22 відсотки суддів «місцевих» і 18 — «апеляційних»). Не зуміли впоратися з таким простим запитанням (чи не хотіли кривити душею?), як і в першому випадку — майже половина...
— Висновок? Наскільки коректно проводилися дослідження, наскільки достовірні результати?
— Ми одержали високу оцінку західних фахівців щодо наукової достовірності дослідженнь. Анкетування робилося, безумовно, анонімно, більше того, із ще багатьма запобіжними щодо розголосу конфіденційної інформації заходами. Наші судді, ви знаєте, дуже полохливі...
— У книзі здивували дещо дивні, новостворені «терміни»: «суддя-саджанець», «суддя-утриманець»...
— Це з судової практики, з життя. «Судді-утриманці» — це ті, хто отримує щомісячні кошти або життєві блага від будь-кого — на випадок, коли особа-«спонсор» потребуватиме судового «втручання». «Суддя-саджанець» — ще один особливий «фрукт» з цього ж ряду. В останні роки розповсюдилась практика, коли різні структури сприяють проходженню на посаду суддів своїх протеже. Зрозуміло, не за спасибі. Кар’єра таких суддів інколи буває блискавичною, а відповідні їхні дії на захист осіб, яким мають завдячувати швидким просуванням по службі, — дуже активними!
— Загальні риси явища окреслені. Але книга «Корупція в Україні» — не просто його констатація.
— Крім розділу «Про суддів», книга містить у собі аналіз корумпованості виборних органів влади і органів влади виконавської. Але як боротися, як перемогти соціальне лихо? Констатувати, що воно існує — дійсно сьогодні замало. Як зробити так, щоб суддям нашої держави важче, не з руки було б чинити корупційні діяння? Думаю, у законодавстві для цього треба розширити коло корупційних правопорушень. Є діяння, які за природою — корупційні, але відповідальності саме суддів за них не передбачено. Треба встановити нові статті у відповідному законі.
— Ми стільки говорили про небезпеку і розповсюдженість явища, — чому ж ніде не чути, принаймні, в офіційній статистиці ці факти не проходять, про покарання суддів-корупціонерів і хабарників?
— Тільки один факт. За чотири роки діяльності Вищої ради юстиції Президент та Верховна Рада підтримали її пропозиції щодо звільнення з посад понад 500 суддів. Але! Переважна більшість була знята за різні незначні дисциплінарні порушення; 40 суддів — за порушення присяги... троє — за хабарі. Ось звідси відповідь: ситуація загострилась аж занадто; процвітають, крім корумпованості, ще клановість та корпоративність, отже, треба вживати негайних і радикальних заходів. Яких? Крім змін у законі, — цілу низку. Назву лише два суттєві моменти: декларування «активів» не тільки самих суддів, а й членів їхніх сімей. Це перше. По-друге, судова статистика, судова інформація мають бути прозорими. Рішення судів усіх рівнів потрібно перетворити на електронну базу даних, доступних для будь-кого з українських громадян.
