17 березня
Чарівний, дивної краси голос — рідкісного тембру й чистоти (меццо-сопрано) — злітав аж під склепіння затишного концертного залу і немов осіннє листя падав і заповнював його. Він заворожував слухачів, проникаючи в душу й серце, і мимоволі виникали світлі, чисті думки. Здавалося, що все пливе в ясному сяйві, а весь світ і все твоє життя стали неймовірно красивими і щасливими. Чи не про такі хвилини ще стародавній грецький поет казав: «Не знаю чому, але сльози вдячності течуть самі...»
Колишні педагоги слухали співачку, купалися в звуках її голосу й раділи: вона демонструвала виразний творчий поступ, високу майстерність, нехай нині нею опікується професура Берліна, але ж біля витоків її майстерності стояли й вони.
Тишею, — як найвищою ознакою поцінування таланту й вдячності за світле свято! — зустрів зал закінчення концерту. А вже по хвилині — вибухнув оплесками та квітами, квітами й квітами.
Та найбільш щемним та символічним акордом усього цього стало пошанування мами співачки — ціла черга вишикувалась перш за все вітати й здоровити маму! Вона посміхалась і раділа, бо почувалася Жінкою — Мамою на цій землі. Адже це вона дала не лише життя своїй Юлі, а ще й дар нести людям солов’їний спів. І хіба треба усім матерям більшого щастя, аніж бачити успіх своїх дітей...
