У день виборів у США про кандидатів на пост глави держави рядові виборці знають чи не більше, ніж про своїх найближчих родичів і сусідів. Цьому чималою мірою сприяють традиційні передвиборні дебати, які транслюють у прямому ефірі на головних телеканалах країни в так званий «прайм-тайм». Дебати, за якими з великою цікавістю спостерігають не тільки американці, а й увесь світ, традиційно відбуваються в три етапи. На них кандидати від демократів і республіканців обговорюють найширшу палітру питань: від ставлення до одностатевих шлюбів до геополітичних питань та освоєння космосу. У результаті задовго до оголошення підсумків виборів і перших кроків нового президента виборці досить чітко уявляють собі, чим житиме країна найближчі чотири роки. Передвиборна кампанія в Росії, яка закінчилася нещодавно переконливою перемогою Володимира Путіна, обійшлася без дебатів, — через відмову головного претендента брати в них участь. «Нішу» заповнили прогнози експертів. Дедалі ближче президентські вибори і в Україні. Навряд чи наші співгромадяни можуть розраховувати на конструктивізм і відкритість кандидатів у стилі американських дебатів, але й російський варіант — заздалегідь відомий результат, — у нас також, мабуть, неможливий.
Олександр ПАСХАВЕР, президент Центру економічного розвитку:
— Хотілося б, щоб кандидати в президенти сперечалися про вирішення конкретних проблем. А проблем у нас дуже багато. Населення хвилюють проблеми бідності, охорони здоров’я, навколишнього середовища, безпеки тощо. У дискусіях кандидатів повинні бути запропоновані механізми вирішення цих проблем, а не тільки побажання. Проте, крім насущних проблем, які хвилюють населення, державні діячі повинні думати про майбутнє. Тому розбір стратегій повинен стати важливою частиною цих дискусій. Це, насамперед, питання нашого геополітичного майбутнього, формування зрілого громадянського суспільства. Попри масштабність цього класу проблем і цілей, обов’язково повинні представити й реалістичні механізми їхнього вирішення. За наявністю і за реалістичністю таких механізмів виборець судить про те, обманює кандидат чи ні, чи щиро він непокоїться вирішенням цих проблем, чи ні. Навіть наш невеликий досвід української незалежності, минулих виборчих кампаній показує, що виборець не такий простодушний, як здається. Навіть коли так званий середній українець не до кінця розуміє суть тих або інших обіцянок кандидата, запропонованих ним змін, він просто відчуває, де людина правдива, а де ні. Коли я говорив про механізми вирішення проблем як критерії щирості або нещирості кандидата, то мав на увазі те, що, хоча виборець і не сформулює думку таким чином: мовляв, «покажіть мені механізм, щоб я бачив, чи реальний він», він інтуїтивно, за дуже непрямими ознаками, оцінюватиме щирість кандидата. І зрештою не помилиться.
Вікторія ПОДГОРНА, Центр соціально- політичного програмування:
— Роль президента не тільки в тому, щоб консолідувати систему влади, хоча всі президентські системи існують саме для того, щоб підвищити ефективність влади. Роль наступного президента, якого обиратимуть у 2004 році, полягатиме ще й у тому, щоб зробити цю систему наближенішою до потреб та інтересів громадян. На даний момент абсолютно очевидно, що кандидати в президенти повинні брати участь у дуже серйозних дебатах із дуже багатьох питань, які нагромадилися за попередній період. Зокрема, майбутні кандидати в президенти не можуть обійти в своїх передвиборних дебатах питання реформування президентської системи, президентської влади. Роль президента зі зменшенням його владних повноважень не має стати менш значною. Принаймні в символічному та змістовному плані. Він повинен залишитися людиною, яка на порядок денний виносить найважливіші питання, грубо кажучи, лобіює їх. І ці питання обов’язково повинні потім відбиватися в політиці й уряду, і парламенту, і влади всіх рівнів.
Крім того, існує кілька блоків запитань, які в передвиборних програмах, у передвиборних дебатах обов’язково мають бути відображені. Від того, наскільки претенденти зможуть це зробити, залежатиме і їхній успіх на виборах. Зокрема, на даний момент абсолютно очевидною стала проблема активнішої участі громадян у політичних процесах, в управлінні державою, проблема держави та суспільства. Сьогодні ми маємо абсолютно спотворену модель відносин держави та її громадян, — останні фактично відсторонені від управління державою. Але якщо ми хочемо, щоб Україна розвивалася як демократична держава, це питання має велике значення. І від того, яку формулу запропонують і яку підтримає суспільство, залежить дуже багато. На це доведеться зважати навіть у новій системі влади зі зменшеними повноваженнями президента.
Україна все-таки належить до блоку європейських країн за своїм політичним типажем. І, як і вони, має цілу серію соціокультурних розколів. Не тільки на схід і захід, а й релігійні, соціально-економічні розколи. На даний момент абсолютно очевидною стала проблема того, що економічна політика, яка привела країну до досить стійкого економічного зростання, слабко позначається на політиці доходів і розподілу суспільного блага. Навіть пенсійна реформа виявила, що політику перерозподілу доходів слід змінити. І той кандидат, який запропонує справедливішу модель перерозподілу, напевно, отримає підтримку більшої кількості громадян. Це повинна бути одна з основних тем дискусії.
І ще однією провідною темою дискусії кандидатів має стати стара, але так і не вирішена проблема зовнішнього самовизначення України, вибору моделі розвитку. Або це буде демократична модель, або ми виберемо якусь модель, близьку до російської. А можливо, щось третє.
Іван МАЛКОВИЧ, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
— У нашій країні так багато проблем, що кандидати в президенти повинні говорити про все. Я радше сказав би, про що вони не повинні дебатувати — про колір прапора, герб, географічні межі України та державну мову. Форма дебатів може бути будь-якою. Мені здається, виборцям було б дуже цікаво побачити розмову у вишукано-стриманій атмосфері — з метеликами, за довгим столом один навпроти одного. І такі програми, які вимагають бліцкригу. Тобто будь-які форми, окрім мовчанки та уникнення дебатів.
Ірина РОЖКОВА, голова Департаменту політичної соціології Європейського інституту інтеграції та розвитку:
— Дискусії кандидатів можна розділити на дві частини: змістовну та стилістичну. Звичайно, хотілося б, щоб переважала змістовна частина. Спільна хвороба, на яку страждають наші політики, незалежно від того, до якого табору вони належать, — схильність говорити про перспективні глобальні цілі (наприклад, «будуватимемо демократичне суспільство, капіталізм») і не розкривати конкретних механізмів просування до цих цілей. Дуже мало політиків можуть пояснити ситуацію «на пальцях». Тобто максимально зрозуміло роз’яснити, що вони хочуть зробити, яким чином, за чий рахунок і як швидко. Якщо політики артикулюють свої програми таким чином, вони таким чином зобов’язуються «відповідати за свої слова». А коли розповідають про загальні цілі, які й так усім зрозумілі, то це не більше, ніж «заяви в ефір». Зазвичай про передвиборні заяви кандидатів (особливо якщо це загальні пусті фрази) ніхто не пам’ятає, хіба що експерти-аналітики через 4-5 років перед новим балотуванням кандидата або партії попрацюють і знайдуть ці обіцянки.
Якщо говорити про стилістичну складову дискусій, то просто хотілося б, щоб ці суперечки мали кращий вигляд. Якщо вже заявляти про те, що ми рухаємося до Європи, то робити це потрібно зрозуміло, приємно й осмислено.
Василь ФЕДЧУК, головний редактор Волинського обласного радіо:
— Думаю, в кожного претендента на цей високий державний пост має бути чітка програма економічного та соціально-культурного розвитку. Навколо неї й повинна точитися дискусія. Крім викладу програм кандидатів чи запитань одне одному, треба було б, мені здається, почути й голос народу, запитання з місць: яка прихильність чи заперечення до цих програм є в електорату. Тоді програму було б уже співставлено з думкою рядових виборців. А то програм за ці роки ми бачили багато, і вони буцімто знаходили своїх прихильників, а ось коли дійшло до справи, то почалися великі протиріччя й труднощі. За дванадцять років мені часто доводилося спілкуватися з простими людьми, й багато хто з них відверто говорив, що «без війни, а в нас така розруха сталася».
Після спілкування зі своїми друзями з Польщі я дійшов висновку, що президент повинен спиратися на потужну політичну силу. Я маю на увазі, що в країні відповідальність за справи разом із президентом повинна нести партія або блок політичних сил (що певною мірою передбачається конституційною реформою). Коли б президент Кваснєвський, наприклад, представляв соціал-демократів, то, безперечно, йому тоді було б значно легше. Тоді він провів би через парламент свого прем’єра, а потім узгодив міністрів. А так, хоч би якою хорошою людиною був президент, якщо він не заручиться підтримкою провідної партії, а через неї й підтримкою симпатиків цієї політичної сили, то, зрозуміло, в нього виникнуть труднощі.
