Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Вічний опозиціонер

Особистість Івана Франка тільки починає до нас приходити. Чи готові ми?
17 березня, 2004 - 00:00


Нібито зарано бити на сполох: до 150-річного ювілею Івана Франка залишилося більше двох років, і можна ще встигнути зробити чимало. До того ж вже й оргкомітети із відзначення ювілею Великого Каменяра призначені на різноманітних рівнях, і Президент своїм Указом подбав, щоб не забули про цю дату. І все ж таки ситуація навкруги цієї непересічної особистості викликає певний щем. А якщо копнути глибше, то ставлення до Франка блискуче відбиває ситуацію, яка склалася в нашому суспільстві — із його вартісними орієнтирами та пошаною до людей, які чимало зробили для утвердження національного духу.

Однак почнемо з прозаїчнішого — матеріального, з маленького будиночка на тихій львівській вулиці, куди прямую заради розмови з директором Меморіального музею Івана Франка Романом ГОРАКОМ, одним із авторитетніших франкознавців в Україні і одним із тих людей (а можливо, взагалі одним), хто вже кілька років стукає в різногабаритні владні двері — допоможіть!.. Адже вже давно у Львові точаться розмови, що будинок в жахливому стані, і, якщо негайно не докласти зусиль, — нащадки його не матимуть.

— Романе Дмитровичу, здається, Франко півжиття втратив на те, щоб виплатити за цей дім позику?..

— Франко придбав ділянку в місці невигідному. Зовсім поруч стояла цегельня, а саме тут викидали виробничі відходи. Однак з усіх ділянок саме ця була йому по кишені. Та й тої б не купив, якби не українські гімназисти. Їм було соромно, що сім’я Франка змушена весь час переїжджати з одної квартири на іншу. В 1898-му році святкувалося 25-ліття його творчої діяльності, і діти по копійках зібрали своєму вчителеві на дарунок. Два роки перед тим відмічали ювілей автора «Огнем і мечем». І тоді учні так само зібрали Сенкевичу на подарунок, однак купили йому ціле помістя. Франко ж радів, що зміг придбати цей клаптик землі…

Гроші, які лишалися після купівлі ділянки, пішли на те, щоб спочатку вибудувати стіну, бо земля «повзла», і зробити глибокий фундамент, щоб дістатися стійкої землі. І тому, коли Іван Франко вийшов, як ми зараз кажемо, на нуль, гроші закінчилися, і він мусив взяти на 37 з половиною років кредит у банку на доволі жорстких умовах. Все віддавання було розписано по роках, тому всілякі легенди про те, що Івану Яковичу ця хата дісталася відразу ж після розвалу Австро-Угорщини, — міф. Ніякі банки не розвалювалися, зобов’язання переходили до других осіб, і аж син Тарас дав останній внесок.

Музей відкрився в 40-му (виплативши дітям близько ста тисяч рублів, будинок націоналізували), однак жодних ремонтних робіт, як свідчать документи, не проводили, лише прикрашального типу. Коли ж прийшли німці, дім був виставлений на торг. Придбав його директор заводу «Одеон». Ось він і робив перший серйозний ремонт. Про меморіальність не йшлося, хоча, може, будинок і виграв в кількох моментах як матеріальна споруда. Байєр підвів газ, направив електрику. За Франка було нафтове освітлення, палилося дровами. Як наставала зима, теплою була практично одна пічка в їдальні, де діти вчили уроки. В спальнях лише підтоплювали.

— А чому мене не пропустили на другий поверх, де, пам’ятаю, була колись розташована експозиція?



— У війну одна бомба впала перед будинком Франка — зірвала дах, вибила вікна, пошкодила стіні. Потім пошкодження камуфлювали, однак без жодних меморіальних застережень. Відомо ж було, яка стояла дахівка при Франкові. Можна було до тої, що залишилася, доставити аналогічну. Однак зробили новий дах, до того ж хтось запропонував «рацуху». Раніше між поверхами було дерев’яне перекриття, тепер поклали цементні плити, скріпили їх дротом. Зрозуміло, з часом стеля прогнулася, і ми тепер під небезпекою обвалу, не можемо використовувати в повній мірі другий поверх. Змушені забрати всі меблі, ліквідувати експозицію. Тепер виявилося, що ще й «полетіла» електрика, є небезпека пожежі. Стіни тріщать, каналізація зруйнована, і все з неї тече під фундамент. Будинок в повному розумінні пливе. Гроші, які виділяються, дозволяють лише латати діри, а треба здійснювати роботи в комплексі…

— В газетах час від часу з’являються інформації, що то одна партія, то друга стурбовані станом меморіального музею…

— Кожен тепер хоче зробити собі якусь рекламу опікою над цінностями українського народу. Однак одні говорять, а другі роблять. У нас сусідом через два будинки є народний депутат Ігор Шурма, і саме він намагається всілякими способами зарадити музею. Ми за 10 років не дістали копійочки, щоб придбати якийсь експонат. Розумієте, що це означає?! Ми не можемо купити літератури, книжок. Ігор Шурма купив нам за свої гроші гравюри Мавриція Готліба, шкільного товариша Івана Франка, першовидання творів Каменяра, може до 40 речей вже доходить. Від імені СДПУ(О) він ще колись подарував комп’ютер, бо нам дуже хотілося мати комп’ютерну картотеку.

Кожного року ми організовуємо так звані Франківські толоки, щоб впорядкувати територію. Я звертаюсь до кожної з 32 (чи скільки у нас тепер у Львові політичних організацій?), роблю оголошення по радію, пишу листи. Ви думаєте — хтось приходить взяти граблі в руки? Приходив лише Шурма зі своїм штабом. Брав квача в руки, білив дерева, замітав. Мало того, приносив цілу копицю господарських речей — смолу, граблі. Коли він почав це робити, інші партії підняли галас, що Шурма приватизовує собі музей. А до речі, СДПУ(О) навіть не заключило з нами договір про співпрацю.

Коли приїхали представники РУХу, зокрема Костенко, ми заключили договір, нам багато чого пообіцяли. І ми щиро чекали підтримки, але окрім заяв у пресі ніяких реальних речей не отримали. Ми до багатьох зверталися, і я постійно підкреслюю: я готовий працювати з комуністами, готовий працювати з націоналістами. Це все українські партії, це все різні погляди, і врешті-решт ми всі живемо в одному суспільстві.

— Вчора зайшла в книгарню при Львівському університеті. Крім «Перехресних стежок» — жодного твору Франка. На факультеті журналістики — жодного аспіранта, що захищався б на тему «Публіцистика Франка». Хоча Іван Франко друкувався в усіх відомих європейських виданнях того часу. Щоправда, на філологічному факультеті кілька аспірантів є. Однак Франко загалом — непопулярна нині тема. Повне видання його творів, без купюр, не виходило ніколи. Це б, напевно, вилилося в 80 томів, а видання 80-х складає лише 50. В галицьких газетах цитують будь-кого, але не Франка…

— Тут треба перейти в особистість Івана Яковича. Він завжди стояв в контрах до будь-якої суспільної формації, яка в нас була. (Навіть до теперішньої.) Його знаменитий вислів чого лише вартий: «Розмова про державність, самостійність є пустою фразою, поки її не наповнити суттю. Українському простому селянинові є однаково, з ласки кого він буде голодувати чи здихати з голоду — чи чужого пана, чи свого пана-патріота». До цього треба ще щось додавати? А друга його прекрасна фраза: «Самостійність України стане абсолютно пустим звуком, якщо вона не стане бажанням кожного члена суспільства». Нам свобода впала в руки, і ми не зуміли нею скористуватися. Та мені соромно кожного дня йти до музею вулицею біля польського консулята, бо мені здається, що вже вся Україна виїхала. Черги часом доходили до цього музею, а до нас метрів 200!

Якщо читати його речі, багато хто може себе впізнати. «Як ти смієш, черепино недобита, про своє спасіння дбати там, де гинує міліон?» Це написано 110 років тому назад. І «...чому в нас відступників так много, і чом для них відступство не страшне? Чом рідний стяг не кличе нас до свого, чом працювать на рідній ниві встид, але не встид у наймах, у чужого?»

Особистість надзвичайно складна, вона тільки до нас починає приходити. І то, на жаль, для обраних. Хто сьогодні читає Івана Франка перед тим, як лягти спати? Ми сьогодні скорше розмірковуємо: чи правильно зробили, що вивели «Борислав сміється» зі шкільної програми, бо він обстоює соціалістичні ідеї? Мені такі речі здаються смішними.

— Іван Франко — правдивий галичанин, однак саме галичани не могли пробачити йому багато речей. Наприклад, того, що одружився на східнячці. Хоча чимало галицьких панянок мали на нього види. Не могли пробачити його висловів «про галицький загумінок», осібність Галичини, непрості стосунки, які складалися між людьми...

— О, це для мене болюча тема. Я думав, що під іменем Івана Франка, який перейшов всі ці партії, вдасться людей об’єднати… Франко ж був спочатку соціалістом і написав програму партії соціалістів, яка конкурувала із Енгельсівською, Бруксівською програмою. 78-ий рік, він перекладає «Капітал», а потім все це відкидає і переходить в іншу стадію, з’явився його вірш «Не пора, не пора москалеві, ляхові служити…», який став національним гімном. Зовсім інша точка зору. Потім пройшов націонал-демократичну стадію. А в 1898-му році відійшов від усього і сказав: «В наших партіях постійно тільки видно корисні цілі керівників, і мати з ними справу…» Він не хотів маратися. Він відійшов убік, спокійно працювати для народу, підвищувати його культурний рівень. Це значило — досягнення світової культури робити доступними для українського народу. Франко, треба визнати, найбільше зробив перекладів. Ось стоять твори, кілька полиць. На першій — меншість оригінальних і більшість перекладів з 18 мов. А як він перекладав! Нещодавно був на конференції, де порівнювалися переклади «Фауста»: Іван Франко — молодий хлопчина, 24 роки, робить переклад Фауста найбільш досконалий, тобто витримує ритміку, наголоси, кількість голосних і приголосних у рядочку.

Це був феноменальний економіст. Історик який! Та всі пізніші праці стосовно кріпосного права базувалися на Франкові. Перший політичний діяч, який створював парламентську партію — радикальну партію, що вже мала свою програму, статут і претендувала на фракцію у парламенті. Все у нього було геніально передбачено, розроблено, виходячи із тих конституційних прав, які надавали в тодішній імперії.

Його програмою мінімум була мета створити в Галичині автономну область, на основі якої вже створювалася б українська державність, українська соборність. Звичайно, потрібно було означеним чином здійснити вибори. Кожне село обирало свою людину, а вже той виборець йшов голосувати далі. Крім того, було п’ять курій. Франко поставив завдання, спираючись на селянську курію, відібрати українського кандидата, який буде обстоювати у парламенті питання автономії української області. Що тут робилося! Іван Франко з хати боявся вийти, як його зацькували. Йому, звичайно, не дали перемогти на виборах, адже тоді посол був великий пан. Мав державну дотацію, багато привілеїв. Зрозуміла річ, що боротьба за посольський мандат була страшенна. І тоді всі вміли говорити, що вони будуть виступати за Україну, ставити питання в парламенті про українську державність, обстоювати права бідного, нещасного народу. Коли ж дістали посольський мандат, про обіцянки забули. А на наступних виборах вже українських парламентарів не обирали…

— Що є особливо на часі сьогодні стосовно постаті Івана Франка?

— Джерелознавство. На основі чого з’являлися ті чи інші речі, яка була реакція Івана Франка і його оточуючого середовища на те чи інше явище? Варто уважніше переглянути газети, документи, дізнатися реальну ситуацію: чи мав він в тому чи іншому питанні рацію? А зараз настав час повчання. Люблять розмірковувати — Франко мав зробити так або так. Декілька доповідей чув і жахався. Якийсь, пардон, задрипаний аспірант проголошує, що Іван Франко був «неправельним» по відношенню до «Молодої музи» (було таке поетичне угрупування. — Авт. ), він їх громив. Наприклад, був ще один діяч, так він просто добивав Івана Франка за його поезію, — мовляв, він правильно робив, бо розумівся на тих речах більше. Страшна тенденційність. А критик має давати слово одній і другій стороні, щоб не втратити об’єктивності. А в нас обов’язково треба стати на одну позицію, а тепер стають тільки на позицію опонентів Франка.

Хочу одне сказати: вже всі наші українські письменники з голови до ніг опльовані. І Бузиною, й іншими. Не хочу наврочити , але ще глобально не взялися за Франка, певно не по зубах. Час від часу лише кусають. Балакають на тему «Іван Франко і жінки», приписують йому аморальність. Була така хвиля: мало не поіменно перераховували, з ким спав Іван Франко. Потім хвиля перейшла. Тепер знову: ось там не тричі йому являлася любов, а була ще ціла плеяда жінок. Обсмоктують, що Іван Франко був сифілітик. Є мільярди сифілітиків, але не один генієм не став.

— Коли Франко помер, некрологи з’явилися, здається в 224 зарубіжних виданнях…

— Він був першим українським професійним публіцистом. До речі, виплачувалися гонорари за рахунок підписників. Підписалося п’ятсот людей — і рахуй, скільки потрібно за видрук, скільки коректорам, а скільки авторам. Франко писав до всіх європейських газет. Що це означає — писати для високого штибу газет? Працювати, глибоко досліджуючи тему (я вже не говорю, що треба досконало мови знати), виявляти широту мислення і робити її цікавою для європейського загалу. До того ж, він мусив жити з того, що написав. Працював шалено, за копієчки. Коли ви почитаєте спогади про Франка, то дізнаєтесь про умови, за яких він творив. По хаті ходе бузько з підламаним крилом, жаба, черепаха лазить, діти бавляться, танцюють, дружина там веде свої розмови. А Іван Франко сидить, працює, розкладені папери, книжки. Вміння працювати, концентруватися на головному і відключатися від сторонніх звуків у нього було колосальне. Коли в нього паралізувало руки, то він панічно шкодував, що зробив мало. Йому пророкували півроку, а потім змилосердилися, дали йому ще три, а він прожив вісім років.

Непросто було робити переклади людині, що мала паралізовані руки. Зате мав феноменальну пам’ять. Секретареві диктував. Він, наприклад, написав свої твори, не маючи Кобзаря під руками, а вони є основою для шевченкознавства. І його ще звинувачують, що він якийсь рядок там не так процитував у вірші Тараса Шевченка. Лямпи не мав, щоб в хаті світила йому, і чобіт, щоб піти на пошту за газетою. Звичайно, можна не бути принциповим соціалістом, (як його ним зробили, ще окреме питання), покланятися, бути гарним, дістати державну роботу. І все би було добре, так як зробили його товариші. Його одного чорта чогось так перло.

Уявіть, перший учень Дрогобицької гімназії, хвала і гордість Львівського університету. Він ще на першому курсі був, а дрогобицькі євреї вже йому вибивають стипендію з фонду Главінського, 210 золотих. (За 80 золотих купувалася корова.) Гроші він не цінував і все життя моментально віддавав їх на якесь видання. Жінка ходила і плакала: діти не мають сорочки, в чому ходити, а ти віддаєш останнє на журнал «Життя і слово». Голодував, а книжки свої оправляв. Йому, до речі, пророкували, що він буде міністром Австро-Угорщини (бо був блискучим економістом), а його приганяють етапом, як волоцюгу в село. І він приходить в це рідне село, що чекало від нього злетів, в те село, в якому він перший дістав гімназійну освіту; і вітчим зі сльозами йому радить — з тебе вже нічого не буде, ніж так битися головою об стіну, краще йди в монастир…

Не відбулася і його мрія стати викладачем українського університету. Коли йому дали пробну лекцію, то він читав її про «Наймичку» Тараса Шевченко, а після лекції студенти його підкидали на руках. Хто хотів мати такого конкурента?! До того ж, польський професор мав бути на три голови вище за українського. Його керівник докторської роботи Ягич з одного боку його гладив, а з другого шкодив. В 1904-му році, коли Російська імперія, знімаючи заборони Валуєвські та Емські на українську мову, хотіла реабілітуватися в очах світу і надати звання академіків видатним українцям, то в списку першим стояв Іван Франко. Звернулися тоді до Ягича, керівника докторської роботи, який працював радником цісаря із слов’янських питань. І той відписує в Російську Академію наук:«Ежели Вы хотите, чтобы на территории Вашей империи и белорусы заговорили о самостоятельности, то пустите туда Ивана Франко». Найкраща рекомендація, мені здається. Звичайно, йому такої милості не дали, йому взагалі в’їзд на територію Російської імперії був заборонений. Журнали, які він редагував, там не йшли. Здебільшого працював в газеті коректором, лише потім почав редагувати. Але дякуючи Франкові почули про такі імена, як Панас Мирний, Нечуй- Левицький, Леся Українка, Олена Пчілка. Назвіть сьогодні когось із наших патріотично налаштованих письменників, який би сідав і невідомому літератору Самійленкові під псевдонімом Сивенький переписував від руки 200 листів, формував книжку і віддавав. А так було і не раз.

Він не міг знайти роботи в українських виданнях і на 10 років пішов, як він казав, у найми в польську газету «Кур’єр львовський». Писав полякам, які не хотіли й дивитись на українську пресу, про Україну. І найкращі твори Франка були пов’язані саме із цією газетою. Наприклад, тематика сьогоднішнього дня: кожного року вивозилася і продавалася в борделі індійської армії, в стамбульські, американські борделі шалена кількість українських дівчат. Іван Франко першим піднімає те питання. «Для домашнього вогнища» називається річ. Він місяцями сидів на судових резонансних процесах, а потім писав про суспільну мораль. Тобто він досліджував і з надзвичайною наполегливістю відстоював інтереси народу, до якого належав. Говорив у зарубіжних виданнях про всі болючі українські проблеми. Від нього дізнавалися про Україну. І якщо він був би сином якогось іншого народу, то дістав би світове визнання значно ширше. А ми про Франка мовчимо. Ми не знаємо його. І це не робить нам честі.

Ірина ЄГОРОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: