Продовження. Початок у № 41 від 06.03.04 р.
Навіть його високошановані, огорнуті величавою славою друзі- покровителі Олександр Пушкін, князь Петро В’яземський, вихователь спадкоємця престолу Василь Жуковський не змогли випросити для Гоголя місця ординарного професора загальної історії в Києві. І пояснення цьому полягає в суворій забороні надання полякам посад на державній службі, яка почала діяти після повстання 1830—1831 рр. у Варшаві. Відомо, що одним із керівників цього повстання був генерал В.Яновський, який у генеалогії роду Гоголів-Яновських посідав значиме місце. Мати Миколи Гоголя Марія Косяровська до 14 років жила й виховувалася в домі батьків свого двоюрідного брата генерал-майора Андрія Трощинського, який був одружений на внучці останнього короля незалежної Польщі Станіслава Понятовського.
Друга частина прізвища Гоголів-Яновських відігравала велику роль, бо корінням сягала давньої священної гілки вихідця з Польщі Івана Яковича, який був призначений 1695 року священиком Троїцької церкви м. Лубни. Його син Дем’ян (Даміан) Яновський стане священиком Успенської церкви, син котрого Панас уже носитиме прізвище Гоголь-Яновський 1 . Хутір Купчин, яким володів дід Миколи Гоголя Панас Дем’янович Яновський, стане називатися Яновщиною, а за володіння цією садибою батьком майбутнього письменника — Василівкою. Дід Миколи Гоголя закінчив Київську духовну академію, служив у Генеральній військовій канцелярії на посаді полкового писаря, а додаток «Гоголь» до його прізвища «Яновський» вперше зустрічається в «Дворянській грамоті», яку Панас Дем’янович отримав 15 жовтня 1792 р. 2
У Санкт-Петербург юний Микола прибув із подвійним прізвищем Гоголь-Яновський, але незабаром відмовляється від його другої частини, про що повідомляє матір Марію Іванівну Гоголь-Яновську в листі від 6 лютого 1832 року. Мабуть, це було зумовлено бажанням полегшити процедуру листування, зокрема пошуків його в Петербурзі листоношами. Принаймні, таке пояснення він подає в листі до матері, але з тих пір він підписує всі свої твори й листи лише одним прізвищем — Гоголь. А можливо, він остерігався, аби в ньому не бачили поляка, яких після Варшавського повстання переслідували, польські книги конфіскувалися, і прагнув уникнути складнощів у процесі друку своїх книг, на титулі яких би стояло прізвище Яновський.
Випроваджуючи свою першу книгу «Вечори на хуторі біля Диканьки» у читацький світ під прізвищем Гоголь, молодий письменник цим самим засвідчував свою повагу до славних предків — до «старих національних фамілій», свою приналежність до старовинного козацького роду, представники якого покрили себе ратною славою, відзначилися на дипломатичній службі й не раз фігурували в козацько- старшинських документах як важливі діячі козацької України часів Гетьманщини.
«Він був нащадком наказного гетьмана Михайла Дорошенка та Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, нащадком наказного гетьмана Якова Лизогуба та Лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він онук секунд-майора Панаса Гоголя-Яновського та офіцера лейб- гвардії Ізмайловського полку Івана Косяровського. По жіночій лінії — поріднений із Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм» 3 .
Ім’я гетьмана Івана Мазепи далеко не випадкове в генеалогічному древі Гоголів-Яновських: дядько матері Миколи Гоголя, міністр і сенатор Дмитро Трощинський, вів свій родовід із глибин малоросійської високої знаті, зокрема й від роду Мазепи, з яким породичався його прадід Матвій Трощинський.
І хоча Микола Гоголь ніколи не хизувався своїм родоводом, іноді висловлювався й скептично про необхідність уточнення біографічних даних, пов’язаних із родоводом і національністю, проте чутливо реагував у своїх творах на «озирання» своїх героїв в глибини родової пам’яті — на дідів-прадідів.
Тож не дивно, що Микола Гоголь, який хоча вже пересилив сіру північну нудьгу, розчарування Петербургом, злидні й самотність, проте не вгамував ностальгії за домашнім затишком і розкішною українською природою. Бажання їхати на Вкраїну до Києва було таким великим, що він почав умовляти Михайла Максимовича якнайшвидше вирушати в розкішне, багатоврожайне українське літо: «А повітря! а гливи! а рогіз! а соняшники! а паслін, а цибуля! а вино хлібне… Тополі, груші, яблуні, сливи, морелі, дерен, вареники, борщ, лопух! Це просто розкіш!» 4
Мрія посісти кафедру в Києві для Миколи Гоголя була своєрідним імпульсом пробудження в чужому місті національної ностальгії й стимулювала його національну відповідальність. Свідчення цього — системне вивчення історичних джерел, пов’язаних із діяльністю Богдана Хмельницького й періоду Хмельниччини, записи українських пісень, переважно історичних (близько 50 пісень Гоголь записав у спеціальний зошит власноручно), студіювання «Запорожской старины», літописів Кониського, Шафонського, Рігельмана, праці французькою мовою Й.Б.Шерера «Аннали Малоросії, або Історія запорозьких та українських козаків…» Правда, все це буде пізніше, після відмови йому в київській кафедрі, тоді, коли Микола Гоголь обійме з 24 липня 1834 р. посаду ад’юнкт-професора кафедри загальної історії С.-Петербурзького університету, розпочне читати лекції в Інституті Патріотичного товариства, готуватиме другу редакцію «Тараса Бульби» та обдумуватиме драму з української історії.
Проте ця поразка із набуттям кафедри боляче травмувала засліпленого першими променями літературної слави та обласканого високими знайомствами двадцятитрьохлітнього автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Як це так, його книга сподобалась самій імператриці, за велінням самої імператриці його призначають учителем історії в Патріотичному інституті, який перебуває під її опікою, йому поштиво кланяється аристократ князь Петро В’яземський, його літературною долею цікавиться такий авторитетний літератор, як Петро Плетньов, якому Олександр Пушкін присвятив поему «Євгеній Онєгін», а з Пушкіним він настільки близький, що велить матусі адресувати до нього листи на ім’я Пушкіна, в Царське село, — а його не запрошують очолити кафедру в Києві?
Микола Гоголь глибоко ображений, знічений, розгублений. «Сучасна слава», яка так ніжно обласкала його після появи «Вечорів...», не хотіла зігрівати його честолюбство лише творчими спалахами вирощеної на переказах, казках, легендах і повір’ях уяви, кликала на Невський проспект, у тісні кімнатки дрібних чиновників та в пишні палати високих сановників, заманювала в богом забуті куточки принишклої від страху перед столичним чиновником лінивої й одурілої від неконтрольованого свавілля Росії.
Після великого успіху «Вечорів...» Гоголь замірився писати історичний роман «Полоняник», пробує розпочати великий твір про Остряницю, друкує уривки із роману «Гетьман» про Україну XVII століття з її романтичною історією, могутніми характерами, величавими батальними сценами, але не виходило.
За життя він так і не опублікував начерк «Роздуми Мазепи», в якому запитував: «…Чого міг чекати народ, такий відмінний від росіян , який дихав вольністю і молодецьким козацтвом, хотів пожити своїм життям? Йому загрожувала втрата національності , більше чи менше зрівняння прав з власним народом самодержця» 5 (курсив Ю. Барабаша).
До речі, Шевченко, перебуваючи в Яготині, налаштувався було писати лібрето до опери «Мазепа» на музику Петра Селецького. Але з цього творчого союзу нічого не вийшло, бо Шевченко дивився на Мазепу як на поборника свободи, який піднявся проти деспотизму російської імперії, тоді як Петро Селецький не наважувався вийти за межі міфологеми «Мазепа-зрадник».
Микола Гоголь усвідомлював, що його народ, його батьківщина заслуговують на велике й щасливе майбутнє. З якою любов’ю він описує свій рідний край у «Погляді на складання Малоросії» з її величними, густими лісами, з розлогими степами, з повноводим Дніпром та козацькими порогами, з її відкритими, безмежними просторами без природних кордонів із гір чи морів. Якби такі природні застави мала його Україна бодай з одного боку, пише Гоголь, тоді «і народ, який поселився тут, утримав би політичне життя своє, створив би окрему державу».
Він вірив, що незабаром, ось-ось його край прокинеться від сну, усвідомить свою історичну місію і постане як «цивілізована нація» (Гердер).
Його уяву ще тримали в своїй святковій феєричності «Вечори...», проте все частіше погляд письменника фіксував сіру мряку, понурі фігури, темні підворіття й бліді, мов поганки, коливання вогнів свічок у закутих каменем чиновницьких келіях.
Український дух Гоголя поволі вичахав, а поривання бути серед перших, втішатися успіхами й великими грішми, вчити й кликати за собою спраглих до людського самовдосконалення, до духовного просвітлення нахиляли його до столу. І він писав. Розпочинав — і не завершував, рвав на шматки уривки, кидав у вогонь готові сцени, запалювався відчаєм і через якусь мить гаряче молив свого генія не покидати його. Невтолима жага творення виносить його уяву на такі висоти осягнення прекрасного, що аж дух забивало. Майже за один рік (1833—1834) Гоголь напише в першій редакції «Тараса Бульбу», «Старосвітських поміщиків», «Портрет», «Невський проспект», «Вія», повість про Поприщина, п’єсу «Женихи», яка переросте в комедію «Одруження», «Арабески», «Миргород», ряд статей; осмислюється ним ідея «Мертвих душ»... Здавалося б, сценічний успіх у Санкт-Петербурзі комедії «Ревізор» утішить письменника, але ні. Хоча, як пише він у листі до М.С.Щепкіна в квітні 1836 р., вже четверта постановка в славетній Олександринці — а квитків не дістати. Успіх великий і шумний, але всі проти Гоголя: «Чиновники віку похилого і поважні кричать, що для мене нема нічого святого, коли я насмілився так говорити про служивих людей. Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене. Сварять і ходять на п’єсу… Найменша примара істини — і проти тебе повстають, і не одна людина, а цілі стани» 6 .
А що було б, якби драматург взяв би щось із петербурзького життя, коли провінційний сюжет так збурив столичну публіку? Тому Микола Гоголь відмовляється від постановки в 1836 році п’єси «Одруження» й під приводом того, що хоче її доопрацювати, забирає з собою за кордон. Він вважає, що письменник, який пише про сучасність, особливо комедійний письменник, письменник-мораліст, повинен бути подалі від батьківщини: «Пророкові нема слави в батьківщині» 7 .
Здавалося б, все є — слава, гроші, впливові знайомства, а душа болить. Скільки разів Гоголь тікав із Росії — двічі додому, в Україну, частіше за кордон, у Європу, передусім до Риму. Утікав від Росії, запитуючи: «Русь! Чого же ти хочеш від мене?» й з гіркотою великої образи та з почуттям невтолимої спраги пізнання тієї ж Росії повертався назад. Повертався, бо там, в Україні, залишалися в самотині мати, одинокі сестри, яких він ніжно любив і якими із материнською турботою опікувався. Але душею відчував, що там, у Росії, для нього нема світлого місця й радості буття.
Коли Шевченко на початку 1846 року, подорожуючи Україною, в Ніжині записує до альбому М.В.Гербеля чотири початкових рядки вірша «Гоголю», автор «Мертвих душ» на той час уже спалив одну з редакцій другого тому поеми й кинув виклик усій Росії своїми «Вибраними місцями із листування з друзями».
Важко, до глибокого фізичного й морального знесилення Гоголь вивершував свій другий том «Мертвих душ», намагаючись створити щось особливе й прекрасне, як він публічно обіцяв, але не виходило. Він відчував, усвідомлював, що не був готовий написати таку книгу, якою він міг би ощасливити та здивувати Росію, відкрити перед нею новий її образ і нову віру. Це ідейно-естетичне надзавдання вичерпало письменника до самого дна душі, й він зримо уявляв свою смерть, бо своїми «Мертвими душами» письменник не змусив Росію схаменутися, хоча їй віддав він у жертву свої думи й переживання останніх трьох літ.
Ці три майже безплідні літа Гоголя мимоволі нагадують і про три літа Шевченка, надзвичайно плідні й значимі в його творчій біографії, й славетну трійку Гоголя, й трійку Чичикова, й трійку Русі. Чи символізує щось трійка в долях цих великих українців, хтозна?
Одне очевидно: обом художникам у цій закам’янілій імперській шинелі було не до сміху. У рік виходу гоголівської «Шинелі» — в 1842 році — народилась символічна фраза городничого: «Над ким смієтесь? Над собою смієтесь!»
Спаленням редакції другого тому «Мертвих душ» Гоголь мовби переборював один із найбільших піків душевної кризи, а «Вибрані місця із листування з друзями» своєю несподіваною сповідальністю та сміливістю в оприлюдненні приватного листування, наголошенням своєї пророчої місії спрямувати Росію на шлях морально чистого служіння за велінням Господа своїй справі на своєму місці, повинні були б, сподівався він, виправдати те, що він не зміг здійснити другим томом поеми.
Важка фізична хвороба й глибока душевна криза захопили Миколу Гоголя влітку 1845 року. Та ще наприкінці 1844 року Микола Васильович у листі до О.Смирнової жалівся, що з тих пір, як він полишив Росію, з ним відбулися великі зміни: все його єство захопила душа, внутрішня потреба духовного удосконалення, бо без душевної гармонії, переконаний письменник, жодна сторона розуму не зможе відкритися вповні, на користь суспільства.
Все, що художник замислив передати людям, розгортає Микола Гоголь уже в листі наступного 1845 року до живописця О.Іванова, повинно спочатку народитися в душі митця, визріти в гармонії з його душевним ладом, відкритися повністю як завершений твір, і вже тоді ця картина буде перенесена на полотно.
Душа Гоголя страждає, прагне гармонії, ідеалу — він жадає набуття віри як запоруки душевного ладу та нової ідеї як мети творчої діяльності. Гоголь усамітнюється у Франкфурті, замислюється все частіше над поїздкою до Єрусалима, аби зміцнити дух і наповнити знесилене тіло вірою в свою пророчу місію. Все частіше думки зосереджуються на наближенні фізичного кінця: «Я тремчу увесь, відчуваю холод безперервний і не можу нічим зігрітися. Не кажу вже про те, що схуднув увесь як тріска, відчуваю виснаження сил і побоююся дуже, щоб мені не померти раніше мандрівки в обітовану землю».
Робота над другим томом «Мертвих душ» ішла тяжко, з великою напругою волі та фізичних сил. Гоголь змушував себе писати, бо ж заповів не вирушати до гроба Господнього доти, доки не завершить цю працю. Відволікався на листи, які писав радо та з нетерпінням чекав на них відповіді — душа прагла спілкування, відгуку й відповідей на болючі проблеми морального удосконалення людини та суспільства. Народжувалася інша книга — книга авторської сповіді, книга заповіту, книга місійного покликання поета. На цю книгу під назвою «Вибрані місця із листування з друзями» Гоголь покладає великі надії. Він сподівався, що завдяки цій праці він прокладе для себе, для своєї творчої місії шлях до нових естетичних якостей зображення людини, яка перетворюється духовно й морально в світлі християнського ідеалу.
Шевченко в той час як «вільний художник» від Академії наук подорожує Україною, замальовує церкви, монастирі, містечка, людей, краєвиди... І в цей рік, а саме в жовтні—грудні, поет напише п’ятнадцять вражаюче емоційних, сповідально «оголених», душевних поезій. Це — «Не завидуй багатому...», «Не женися на багатій...», «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі...», «Три літа», «За що так любимо Богдана?..», «Заповіт». Саме в «Заповіті», написаному на порозі смерті, в передчутті завершення земного життя Тарас Шевченко заповідає своїй душі не полишати Україну доти, доки вона не порве кайдани невільництва й не заживе «в сім’ї вольній, новій». Тільки тоді, коли постане вільна й велика українська сім’я, душа поета може піднятися в небеса — до Бога, «...а до того // Я не знаю Бога».
Для Гоголя ці три роки напруженої, душевно знесилюючої творчої праці над другим томом «Мертвих душ» — після вражаючого успіху «Ревізора» й першого тому славетної поеми — здавалися майже втраченими, тоді як Шевченко за три роки (1843—1845) вийшов на чільного українського національного поета з високою пророчою місією та наче на знак усвідомлення свого національного покликання укладає рукописний альбом своїх поезій під назвою «Три літа», до якого він заносить 23 написані за цей період поезії.
Його покликання — сказати «святую правду на землі», подати за Україну «голос новий», воскресити українське слово, яке оживить правду, й це слово буде «святе», «боже», «господнє», «велике», «огненне», «тихе, добре, кротке»... Поет молить «святую праведницю матір»:
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
І слово розумом живим
І оживи і просвіти!
Микола Гоголь, як і Шевченко, вів повсякчасний діалог з Богом у надії здобути моральні сили для самоутвердження у вірі, в обов’язку служити істині, а отже — суспільству. Гоголь міг повторити слідом за Шевченком: «Нащо живем? Чого бажаєм? Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла?», про що свідчить його «Авторська сповідь», загалом «Вибрані місця...» і той драматичний душевний розлад, яких супроводжував складний християнський шлях самопізнання геніального художника.
Перебуваючи в Україні, а саме у В’юнищах під Переяславом, де поет гостював у свого приятеля Степана Самойлова, Шевченко 19 грудня 1845 року завершує поетичний цикл «Давидові псалми». Там він, працюючи над переспівами псалмів, перечитував Псалтир, роздумував над долею Єрусалиму, до якого в хвилини душевної розпуки та фізичного знесилення поривався Микола Гоголь і який він відвідав у лютому 1848 року.
Стародавній Єрусалим символізує в Шевченка Україну, яку він на чужині не забуває, до якої так спрагло поривається його душа.
Коли тебе забуду,
Ієрусалиме,
Забвен буду, покинутий
Рабом на чужині.
І язик мій оніміє,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом’янути
Тебе, наша славо.
Гоголь паломництвом до Єрусалима прагне перевірити, чи є в нього віра, бо розумом він усвідомлює необхідність і жадання віри, а от душею її не відчуває; душа холодна, мовчазна й не може очиститися. Тепер він, після глибокого розчарування, яке пережив у Єрусалимі, єдину надію покладає на «миле мистецтво». Шевченко також уповає на «святеє слово» — на високу місію мистецтва і молиться, аби Господь вселив у них, незрячих і байдужих, «уст моїх глаголи».
Шевченко замислювався над ідеєю нового Єрусалима — «другого Єрусалима», яка мала б утілитися в особливій місії Києва як столиці греко-слов’янської православної цивілізації України-Руси, тоді як Москва викохувала й далі ідею «третього Риму» — імперської державності, начебто успадкованої від Візантійської імперії.
Шевченко молить Бога не одвертатись од нього, не покидати його в самотині, в муках душі та в болінні серця, звернути свій погляд на сльози й скорботи свого народу.
Встань же, Боже,
Вскую будеш спати,
Од сльоз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах,
Встань же, Боже,
поможи нам
Встать на ката знову.
Поет почуває себе самотнім в Україні, де всі оглухли, збайдужіли до національної справи, покірно схилилися в кайданах — нема кому показати свої думи, які стискають до оніміння серце, роздирають душу, тихесенько плачуть в скорботному переживанні лихої долі України.
Самотній і Гоголь. Слава його велика, але письменника тривожить творчим неспокоєм душа, яку все частіше охоплюють сум і скорбота, туга за полишеною добровільно батьківщиною, усвідомлення того, що його «Вибраних місць...» не сприйняли, не зрозуміли.
Обох — і Шевченка, й Гоголя — висміє і затаврує «несамовитий» Віссаріон Бєлінський. Шевченка — за поему «Гайдамаки» й особливо за сатиричну поему «Сон», на що поет, мовби передбачаючи роздратовану реакцію на «Гайдамаків», гідно відповість у вступі до цієї поеми. Відповість з гордістю за свій народ і за його історію, за героїчну славу України й за його мову, бо знає, про що хоче читати великосвітська столична публіка:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави,
того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет,
шпори, — От де слава!
Від великої любові й захоплення творчістю Гоголя Бєлінський переходить до гніву та образ на його адресу, як це постає вже у 1842 році із листа критика до В.П.Боткіна з приводу опублікування нарису «Рим»: «Страшно подумати про Гоголя, адже ж у всьому, про що написав, одна натура, як у тварини. Неосвіченість абсолютна» 8 .
І це той Бєлінський, який у 1846 році назвав Гоголя «найнаціональнішим» і «найбільшим із російських поетів», а вже наступного року скаже про «Вибрані місця...»: «Мерзенна книга, мерзенність негідника».
Листування Гоголя й Бєлінського з приводу опублікування книги «Вибрані місця...» свідчить про їхні кардинальні розходження в поглядах на перспективи розвитку російського суспільства. Бєлінський наполягав на необхідності рішучого, аж до терору, зламу системи управління й у такий спосіб прагнув досягти якісної зміни суспільства, тоді як Гоголь пропонував удосконалювати людську природу, лікувати душу, формувати кожну окрему одиницю суспільства шляхом просвітлення душі кожного — від селянина до найвищого за рангом чиновника. Так, у листі до поета М.Язикова в квітні 1845 року застерігав від надмірного гніву та оскаржень людей — усе своє обурення та злість слід спрямовувати на тих, хто зловороже ставиться до людей: «Слід, щоб у віршах було чути сильний гнів проти ворога людей, а не проти самих людей» 9 .
Здавалося б, Микола Гоголь усе робив для того, щоб через моральне удосконалення людини реформувати самодержавну модель суспільної організації буття.
Там, у російській столиці, Гоголь, як його герой Акакій Акакійович, одягає нову шинель, яка слугує йому своєрідним пропуском у світ аристократії. Майбутня слава окрилювала молодого Гоголя, як Акакія Акакійовича живила духовно «вічна ідея майбутньої шинелі».
На Шевченка самодержавний режим брутально надягає солдатську шинель — заковує в кайдани фізичного й духовного невільництва й цим остаточно відриває поета від можливості діалогу з системою. Але попри всі заборони та обмеження творчої свободи його внутрішнє духовне життя було інтенсивним, плідним, зарядженим на творче самоздійснення. В умовах вимушеної ізоляції Шевченко створив стільки поетичних творів, скільки він не написав у будь-який інший період свого творчого життя.
Від природи жартун, любитель веселощів, співів, приятелювання з чаркуванням, Шевченко й у творчості любив гумор, сатиру, їдкий і доброзичливий сміх. Його прозові тексти насичені ласкавим і дотепним гумором, який «уживається» з уїдливо іронічними й саркастичними інвективами на адресу деспотичного, аморального панства, офіцерства, придворних сановників, імператорської родини. Гумор Шевченко вважав прикметною рисою українського національного характеру: «Земляки мої, а з ними разом і я, не можуть найповажнішої матерії не проткати хоч злегка, хоч ледве помітним жартом. Земляк мій (звичайно мимоволі) до зворушливого фіналу «Гамлета» втисне таке слівце, що крізь сльози всміхнешся» 10 .
Для своїх російських повістей Шевченко запрошує в авторство Кобзаря Дармограя, якому судилося бути не вельми ефектним двійником справжнього — україномовного Кобзаря, який не дарма грав, а органічно вповідав думи й надії свого народу.
Дармограй має переконати російську публіку в тому, що й на російському мовно-культурному полі він може грати на рівних з будь- ким, заманіфестувавши свою як розповідача літературну майстерність у зображенні різноманітних верств тогочасної Росії, в портретах, діалогах, характеристиках, описах природи. Домінанта гумористичних елементів характеротворення, передусім національного гумору, комізму та сатири настільки очевидна і, головне, ефектна в російських повістях Шевченка, що мимоволі зринає в емоційній пам’яті суб’єктивна тональність виповідання петербурзьких повістей Миколи Гоголя, його «Мертвих душ» 11 .
Авторська мова прози Шевченка й Гоголя настільки індивідуалізовані образно-стильовими, передусім національно питомими гумористичними епітетами, перифразами, іншими лексико-граматичними й синтаксичними можливостями української мови, що мимоволі зароджується думка про надзвичайну спорідненість двох українських душ — Шевченка й Гоголя, що виявилося передусім у поетиці цих двох митців, у словесно-образних візіях, у семантиці та структурах образотворення.
Російський класично-романтичний стиль творчості й поведінки нагадував і Шевченкові, й Гоголеві людину на дибах, яка вивищувалася над іншими, але водночас викликала і сміх, і співчуття, й усвідомлення неприродності такого стану. Коли Гоголь цьому стилеві протиставляє сміх у синтезі фантастичного й комічного як логічний розвиток української художньої традиції, основним елементом якої є бурлескно-травестійний стиль, то Шевченко сатирою, іронією, гіперболою, сміхом підсікає ті диби, руйнує ті котурни, на яких стояла не лише тогочасна російська словесність, а й сама імперська система. І коли Гоголь намагається інтегруватися в ту систему з метою її вдосконалення передусім шляхом духовного оздоровлення її членів, то Шевченко прагне вийти на власний — через рідну мову — національний шлях державного становлення, творчого самоздійснення і цим самим вивести українську літературу на самостійний шлях розвитку. Гостюючи 1847 року в Седневі, у братів А. та І.Лизогубів, Шевченко пише передмову до другого, щоправда, нездійсненого видання «Кобзаря», в якій закликає: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» 12
Закінчення читайте у наступному випуску «Історія та «Я»
1. Див. детальніше: Смирнова Рената. Таємниці біографії Гоголя — «Дзеркало тижня», № 3(478), 24 січня 2004 р.
2. Там само.
3. Там само.
4. Гоголь Н.В. Полное собр. соч.: В 14 т. — 1940. — Т. 10. — С. 297.
5. Цит. за: Барабаш Юрій. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. — Харків: «Акта», 2003. — С. 222.
6. Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Т. 7. — С. 127—128.
7. Там само. — С. 130.
8. Белинский В.Г. Собр. соч. : В 9 т. — Москва, 1982. — Т. 9. — С. 502.
9. Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Т. 7. — С. 253.
10. Шевченко Тарас Повне зібр. творів : У 12 т. — К., 2003. — Т. 4. — С. 297.
11. Див. детальніше: Смілянська В.Л. Шевченкові повісті: український гумор у російському тексті. — Матеріали тридцять четвертої наукової Шевченківської конференції. — Черкаси : «Брама», 2003. — Кн. 1.— С.182—191.
12. Шевченко Тарас. Повне зібр. творів : У 12 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 208.
