14 березня солістка Національної опери України відзначить день народження, але найголовніший подарунок Людмила Володимирівна вже отримала кілька днів тому, ставши лауреатом Шевченківської премії. Ми вітаємо співачку з високою нагородою. Сподіваємося, що вона продовжуватиме радувати шанувальників новими й цікавими виставами в театрі, сольними виступами з концертами. «Дню» одному з перших вдалося привітати Людмилу Володимирівну з подвійним святом. Співачка погодилася відповісти на кілька запитань нашої газети.
— Людмило Володимирівно, яка була ваша реакція на повідомлення, що ви стали шевченківським лауреатом?
— Зраділа, але перепитала: «Чи це правда?» — призналася Л. Юрченко. — Коли мене висували на здобуття Шевченківської премії, то не дуже й вірила, що отримаю цю найвищу нагороду. Адже в списку було стільки імен дуже гідних діячів культури.
— Ви 35 років працюєте в одному театрі — Київській опері. Співпрацювали з різними диригентами, виступаючи з різними партнерами. Наскільки сьогодні змінилася опера? Коли, на ваш погляд, була «золота доба» театру?
— Ви маєте слушність: були різні періоди в нашому театрі — злетів і тихої заводі. На мою думку, золоті сторінки в історію колективу вписав Стефан Турчак. Це був справді чудовий диригент. Завдяки йому в нас ставили різноманітний репертуар (від класики до постановок сучасних композиторів). Турчак зумів створити справжню команду чудових музикантів і акторів. Це була високоерудована людина, Маестро з великої літери. Дуже вимогливий і суворий на репетиціях. Він наполягав, щоб співаки відточували кожну фразу, слово. Для Стефана Васильовича не залишалася непомітною жодна деталь. Вимотував нас на репетиціях. Але коли на виставі він був за диригентським пультом, то хвилювання в солістів зникало. Ми знали, що Турчак нас поведе за собою. Навіть виконуючи найскладніші вокальні партії, важкі драматичні вистави, я отримувала величезне задоволення від співтворчості з цим диригентом. Усі зайняті у виставі були єдиним цілим, а та гармонія, що виникала, передавалася й глядачам.
— 1975 року ви перемогли на Міжнародному конкурсі вокалістів у Барселоні і відтоді, можна сказати, фортуна стала до вас прихильною. Сьогодні молоді актори, якщо постає вибір: змагатися на конкурсі чи поїхати за кордон, виступаючи навіть у третьорядних театрах, — віддають перевагу зарубіжним контрактам. Як ви вважаєте, чи потрібно брати участь у конкурсах? Чи допомагає це в подальшій творчій кар’єрі?
— Нині молоді актори раціональніше ставляться до життя та професії. Перш ніж їхати на конкурс вони насамперед дізнаються не про те, який репертуар вони виконуватимуть, а розмір призового фонду. Якщо сума велика, тоді їдуть. А якщо їх спіткає невдача, то нарікають на журі, звинувачуючи суддів в упередженості. Не бажають визнавати, що вони просто належно не підготувалися. Конкурс — завжди іспит. Звісно, можливі несподіванки, але я вважаю, що молодим співакам потрібно хоч би раз у житті пройти таке випробування. По-перше, дізнатися, чого ти вартий, по- друге, навчитися концентруватися на виступі, а по-третє, не тільки себе показати з найкращого боку, а й подивитися на інших. Адже на міжнародні конкурси приїжджають співаки з різних країн, які представляють різні вокальні школи. Навіть на репетиції, послухавши своїх суперників, ти отримуєш своєрідний майстер- клас, маєш уявлення про нові течії, певну оперну моду.
Конкурс у Мадриді відбувався у квітні, але намилуватися красою чудового міста я не мала часу. Я відчувала колосальну відповідальність. Змагалися музиканти та вокалісти —жодних підгруп, поділу на чоловіків і жінок. Усього три премії — золота, срібна та бронзова медаль. Я виконувала ораторії й арії з опер, національні пісні. Два тури співала під фортепіано, а у фіналі в супроводі симфонічного оркестру. Отримала першу премію. Коли оголосили результат, то серце прискорено закалатало, а в голові одна думка — я змогла, я перемогла! Повірте, задля таких хвилин варто виступати на сцені.
— Людмило Володимирівно, ви пригадуєте свій дебют на київській сцені?
— Це була опера Римського-Корсакова «Царева наречена». Я закінчила Київську консерваторію (клас Разумовської), і мене прийняли до штату театру. До речі, «Царева наречена» — мій найулюбленіший твір. Його я виконувала, навчаючись у консерваторії, і коли дебютувала в Національній опері, й арія Любаші принесла мені перемогу на конкурсі в Іспанії. Я обожнюю музику Римського-Корсакова. Дуже ретельно готувалася до ролі Любаші, розучуючи партію буквально потактово. Пізніше, коли до нашого театру приїхав Уве Ванд і ставив «Орфея та Евридiку» Глюка, то він вимагав від вокалістів детального розбору кожної ноти, підкріплюючи кожен звук сценічною дією.
— Сьогодні на Заході з’явилася мода, коли режисери оперних постановок роблять вистави видовищними, використовуючи спецефекти. Часом навіть примушуючи співаків сальто на сцені робити. Вокал відходить на другий план, головне — драматичний малюнок ролі.
— Пошуки в творчості обов’язково повинні бути. Особливо багато експериментують сьогодні в Австрії та Німеччині. Декорації-трансформери, лазерні спецефекти, незвичайні костюми — все це чудово. Але в опері на першому місці завжди була музика та голос співака. Коли режисер бачить слабкий вокальний потенціал артиста, то його нестачу «декорує» різними «заморочками». Публіку відволікають: то світловими, то звуковими технічними нагромадженнями. Нібито цікаво, незвичайно, але вистава закінчується, а крім спецефектів глядачі нічого й не залишать у своїй душі. Тому справжні цінителі опери вважають за краще ходити на імена запрошених знаменитих співаків, а не сурогат, хай і вельми розрекламований. Я за вистави, в яких оркестр, хор і солісти виступають, як добре налагоджений механізм. Кожна нота, кожен звук має бути зрозумілий слухачам. Іноді наші критики дорікають, що вистави Національної опери України часто статичні. Малопереконливі актори в драматургії, натомість у вокальному плані наші співаки дадуть фору багатьом зарубіжним колегам. Не варто забувати, що є різні опери. Мені здається, якщо складний вокальний матеріал, то, може, режисерам і не варто примушувати співаків бігати на сцені. Інша справа, що деякі солісти, прийшовши працювати на сцену, забувають, що ми не в філармонії працюємо. У кожній виставі потрібно різносторонньо розкрити образ виконуваного героя. Фальшивити у вокалі ніколи не можна, але якщо тільки добре відспіваєш і не будеш переконливим у драматургії, то гріш тобі ціна як актору.
— Багато молодих співаків відмовляються співати слов’янську класику, аргументуючи це тим, що «така музика псує голос».
— Річ у тім, що це справді найскладніший репертуар. До нього потрібно ретельно готуватися. З кавалерійського розгону таку висоту не візьмеш. У кого слабенький голос, той узагалі не виконує слов’янську оперну класику. Це стосується опер «Хованщина», «Борис Годунов», «Царева наречена» тощо. Так, бували випадки, коли співаки на виставах зривали голос. Наприклад, на Заході директори театрів, якщо мають намір ставити російські опери, то вважають за краще запрошувати вокалістів із колишнього СРСР, а не ризикувати своїми співаками. Я згадую, з якими муками до мене прийшла «Хованщина» Мусоргського. Думала, що не осилю оперу, але все ж впоралася. Виставляла інтонації, над кожною нотою билася. Я, наприклад, будь-яку оперу Верді можу співати з ходу, тобто переді мною одне завдання — вивчити ноти і жодних проблем — можна виступати.
— Кожен співак має свій метод підготовки до вистави. А у вас є секрет?
— Жодних особливих секретів я не маю. Оперні вистави потребують великих фізичних зусиль. Тому намагаюся гарненько відпочити і не розмінююся на дрібниці. Розспівуюся. А ось після великих і важких вистав (на зразок «Кармен») я почуваюся вельми втомленою. А взагалі все залежить від того, наскільки вдало виступаєш. Якщо добре, то здається, що можу підряд і другу виставу заспівати. У мене є внутрішній камертон. Жодні похвали критиків та овації публіки не зможуть мене збити. Я сама найсуворіший критик, і якщо щось у ролі не так трохи зробила, то починаю аналізувати: де і чому не вдалося на 100%. Я зауважила, що лаштунки, а особливо сцена, є кращими ліками. Ще вдома я можу почуватися не дуже добре, але варто прийти до театру і здається — крила ростуть за спиною.
